Мабуть, як і в добу середньовіччя, на Ремісничій селився майстровитий люд. Скажімо, ще до 1922-го на ній діяв чавуно­ливарний завод Вайнштейна і Кацнельсона. Того року його пе­ревели на околицю міста і він став частиною заводу "Жовтневий молот", але виникло це підприємство, очевидно, з якоїсь металообробної майстерні саме на Ремісничій.

Починалася ж вулиця від острогу, або, як тоді казали, "тюрем­ною замку", споруди, що збереглася до наших днів і яка є м.ім'яткою мурованої архітектури початку XIX століття, зведеної і використанням "зразкового" проекту архітектора Андріяна іпхарова. Закінчувалася Реміснича сучасною вулицею Щорса, де тодіж виник комплекс лікарняних споруд, започаткованих Чернігівським архітектором Антоном Карташевським — тепер імя якого носить  лікарня.

Головною  будівлею вулиці є Воскресенська церква. Довгий час церква  на честь Воскресіння свого часу знаходилася  на території дитинця. Коли її за ветхістю розібрали, заможна чернігівка Катерина Борковська виділила чималі кошти на спорудження нової церкви.

Новий мурований храм у 1772-1775 роках звели біля міського кладовища в районі Землянок (тепер вулиця Мурінсона).

В архітектурі церкви домінують характерні для тогочасся елементи українського бароко, хоч вже й очевидним стає вплив класицизму. Загалом церква багато в чому нагадує храми, спо­руджені за участю архітектора Івана Григоровича-Барського, що робить її схожою з церквами Миколи Набережного на київ­ському Подолі і Трьохсвятської в селі Лемешах Козелецького району.

Нині біля церкви можна побачити залишки старого цвинтаря. На жаль, на ньому вже не знайти могили історика, статистика, лікаря Опанаса Шафонського, похованого тут у 1811 році. Син сосницького сотника Филимона Шафонського ще в молоді роки здобув освіту у трьох престижних європейських університетах — Галле, Лейдена і Страсбурга, здобув вчені ступені доктора права, філософії і медицини, згодом обіймав посади головного лікаря Москви, голови кримінальної палати і генерального суду Чернігівського намісництва. Але найкращою пам'яттю про ньо­го залишилася праця "Чернігівського намісництва топографічний опис...", яку він написав з нагоди приїзду в Україну імператриці Катерини II. Цією студією вже понад два століття послуговують­ся історики.

На час будівництва Воскресенської церкви, там, де тепер Центральний ринок і квартал, що прилягає до телевежі, на ве­ликому вигоні лопотіли крильми майже півтора десятки вітряків. Це була околиця міста, в якому за переписом 1787 року налічувалося близько чотирьох тисяч жителів.

Але так було не завжди. У добу Київської Русі тут, у Передгородді, мешкали і ремісники, і багаті купці, і знатні бояри, про що свідчать насамперед археологічні знахідки.

... 1957 року на розі Комсомольської і Щорса почали копати котлован. За роботою екскаватора уважно слідкували шестикласники першої школи Мишко Симон і Володя Джунковський — просто так, з цікавості. Можливо, не було б їх тут, не було б і сенсації — унікального золотого скарбу. Адже саме вони помітили, як з ковша екскаватора разом з грунтом посипалися золоті речі. їх хлопці принесли до історичного музею. Найціннішими знахідками були кришка якогось посуду із золота чистої проби вагою грамів та срібна ваза XI століття з пишним орнаментом, високоху­дожнім сюжетним зображенням. Батьки школярів отримали за знахідки винагороду.

Друга подібна знахідка трапилася через два роки, коли копа­литраншеї для телевежі. Як розповідає краєзнавець Герард Кузнецов, один з робітників, зачищаючи траншею, знайшов ланцюг  як було потім встановлено, довжиною 173 сан­тиметри і вагою 277 грамів. Приніс його додому — раптом зна­добиться. Невдовзі так і сталося — тягати доньці санчата. У снігу тросик обтерся і засяяв... чистісіньким золотом. Це й помітив сусід — відставний офіцер. Прийшов до матері дівчинки: "Про­дайте, даю 100 карбованців..." Господиня відразу здогадалася: щось тут не так. "А навіщо він вам?" — спитала. "Собаку прив'я­зувати..." Найдорожчий ланцюжок для собаки коштував тоді кілька карбованців, а тут, насторожилася, сотню дає... Запропо­нував би ті кілька карбованців — не вагаючись віддала б... Так і пішов сусід.

Тросик наступного дня теж понесли до музею, де його належно оцінили. Винагорода за нього, після наполягань власниці, звер­нення до юристів, зросла до... семи тисяч карбованців. Архео­логи ж, вражені знахідкою, уважно обстежили місце її виявлен­ня і знайшли там ще одну цінну річ — золоту підвіску з ланцюж­ком.

Після 1802 року, коли Чернігів став губернським центром, згідно з новим планом реконструкції міста, на вигоні біля Вос-кресенської церкви було влаштовано ярмаркову Олександрівську площу. Вітряки розібрали, і посеред майдану за проектом Кар­ташевського звели комплекс будівель "мір і вагів" — найнеобхіднішого в усі часи закладу для торгівлі: дбали у першу чергу про покупця, якого продавець не мав обдурювати. Части­на цього комплексу збереглася дотепер і знаходиться на тери­торії ретранслятора.

І завирував недавній вигін. На відміну від Старого базару біля П'ятницької церкви на Красній площі, де торгували здебільшого дрібним товаром, сюди везли деревину, сіно, ху­добу, городину, садовину... Особливо людними були ярмарки: Хрещенський — із 15 січня по 7 лютого, Десятинний — сім днів з десятої неділі після Великодня, Прокопівський — з 10 по 28 липня, Євстафіївський — із 23 вересня по 7 жовтня (за даними Миколи Маркевича). Із часом, як ставало у ярмаркові дні тісно на площі, торгівля переносилася за Стрижень, в район Кордівки. І Іинівід цього величезного торговища залишився лише Централь­ний ринок.

У грудні 1894 року дружина губернатора Аглаїда Андрієвська заснувала в місті так званий "Будинок працелюбства". Метою його створення було надання "неімущим притулку, їжі і можли­вості заробити; прихистити малолітніх дітей, їхніх матерів і вдів; навчити бідних дітей грамоті і ремеслам". Отож в цьому благодійному закладі діти освоювали палітурну і картонажну спра­ву, майстерність "білошвейки" і шевця, займалися виготовлен­ням солом'яних килимків, в'язанням панчох, плетінням сіток тощо. Л до в( ьою цьогохлопчики і дівчатка вчилися читати, писати і .шиліи.

Мурований двоповерховий будинок було споруджено в ко­роткі строки і освячено29жовтня1900року. До революційного року в ньому здобували спеціальність та навчалися сотні дітей і підлітків з бідних родин, знаходили тут прихисток тодішні бомжі.

Після встановлення радянської влади в ньому розташувався кавалерійський ескадрон. В роки Великої Вітчизняної війни бу­динок частково було зруйновано, а потім при відновленні над­будували третій поверх. Нині це приміщення біля Центрального ринку добре відоме чернігівцям — в ньому діє обласний комітет сприяння обороні України, тобто колишній ДТСААФ.

Із 1922 року Реміснича носить назву Комсомольської. Що­правда, в роки німецької окупації її перейменували в Гітлерштрассе і, як згадує Герард Кузнєцов, на ній знаходилися німецька комендатура, служба контррозвідки СД, а також укра­їнська військова комендатура.

Виникнення паралельної Ремісничій вулиці Хлібопекинської дослідники чернігівської старовини відносять до другої полови­ни XVIII століття, коли уздовж дороги, що вела від північно-західних воріт Третяка до ближніх сіл і далі, аж до Києва, став селитися цеховий люд, переважно хлібопекарі, чому й стали називати вулицю Хлібопекинською.

Згідно з планом реконструкції губернського Чернігова вули­цю значно розширили — тепер це була пряма магістраль від "тюремного замку" до Троїцької (тепер проспект Перемоги). Найстаріша з мурованих будівель вулиці — звісно ж хлібопекарня. Велике її приміщення з підвалами не раз перебудоване і рекон­струйоване, нині в ньому — місцевий Чернігівський районний суд.

Найкрасивішою ж спорудою вулиці є двоповерховий особ­няк, зведений 1906 року — цю дату на фронтоні уважний пере­хожий обов'язково помітить з протилежного боку вулиці. У списку домовласників Чернігова 1908 року зазначено, що він належить матері почесного громадянина міста Олександрі Яківні Оста-пенко.

Проте справжнім господарем цього будинку був її син Григо­рій Кузьмич Остапенко — відставний оборо­ни Порт-Артура під час російсько-японської війни. Розповідають, що він служив також ад'ютантом котрогось з адміралів Тихо­океанської ескадри, а тому просто марив морем. І аби в дале­кому від морських просторів Чернігові воно завжди нагадувало йому про себе, замовив будинок, який би хоч трішки був схо­жий на ... військовий корабель. полковник, учасник

Отож на другий поверх його ведуть круті і вузькі гвинтові і сходи. На балконі ж, якщо придивитися уважно, неважко помітити у парапеті з кованих металічних деталей залізні двер­цята. Задум замовника був досить оригінальним. Виходиш на терасу балкона, як на палубу корабля, відчиняєш дверцята і скидаєш вниз трап. І ось по тій вірьовчаній з дерев'яними щаб­лями драбині до тебе "на палубу" піднімаються гості із "кате­ра", що причалив до "корабля". Власне, цим катером могла в цьому випадку бути і карета. А вже з другого поверху, до банкетного залу, будь ласка, спустіться гвинтовими сходами, як у справжньому кораблі. Хіба не романтично для флотсько­го офіцера...

Не менш цікава доля будинку "з морськими фантазіями" і в радянську епоху. Перед війною в ньому влаштували готель обкому партії, а під час окупації — теж тут був готель для німецьких офіцерів. Після війни він якийсь час слугував жит­лом, а потім надовго його господарем був міський відділ ЗАГСу, згодом тут відкрили музей комсомолу Чернігівщини. Тепер в цьому будинку товариство "Просвіта" та, на другому поверсі, мистецька галерея "Круті сходи", що вповні відповідає своїй назві.

А ще Хлібопекинська береже трагічні сторінки Великої Вітчизняної. В роки окупації вона стала дорогою смерті для 15 тисяч наших співвітчизників, яких фашисти вивезли та вивели з воріт в'язниці, а саме біля її стін починається вулиця, і роз­стріляли за містом. Пам'ятаймо про те...