Размер шрифта

Добавить:

Читайте «Siver Info» в удобном для Вас формате

  • Siver Info on twitter Siver Info on facebook Наш тулбар rss канал раздела
    Добавить наш виджет на Яндекс Приложение для мобильных устройств Siver Info на I.UA

Наша кнопка

Дизайн

Cpanel

Гонча

Гонча — теперішня Горького — належить до тих найстаріших вулиць Чернігова, що, напевне, сформувалися ще в період Київ­ської Русі уздовж шляхів, що вели з брам Дитинця фортеці княжого міста.

Таким шляхом, що став згодом вулицею Гончо­го, був Лоєвський, який починався із Прогорілої або Лоєвської брами. Тому аж до початку XIX століття вулиця називалася Лоєвською.

Назву Гончої історики і краєзнавці, починаючи від Миколи Маркевича, зазвичай пояснюють тим, "що по ній проганяли крізь стрій солдатів". Проте вірогідніше тлумачити її існуванням непо­далік Прогорілої брами поштової станції, заснованої згідно з царським указом 1672 року (пізніша будівля цієї станції, зведе­на на початку XIX століття, збереглася до наших днів — тепер у ній банківська установа). Отож саме звідси гінці гнали коней на Петербург, Москву, Київ...

В описі міста 1766 року про Лоєвську вулицю читаємо: "В правую сторону з города йдучи: церков Николая Чудотворца деревяная, а при оной школа деревяная ж; церков деревяная ж Богоявления Господня и при оной школа; на левой стороне (юлница для нищих, до той же Богоявленской церкви принад­лежащая; да за городом по той же улици влево церков Срете­ний Господня и при оной болница для нищих, а напротив через улицу школа..."

Перша згадувана тут церква Миколаївська — стояла на ро іі ( учасної Святомиколаївської, у 1862 році на її місці зве­


ли мурований храм. Богоявленська знаходилася на розі те­перішньої вулиці Шевченка, а Стрітенська — на перетині з нинішнім проспектом Перемоги. Всі три храми не зберегли­ся.

Цікаве в описі те повідомлення, що Стрітенська церква вже була за межею міста. Через майже дев'ять десятиліть, згідно з описом Маркевича 1852 року, Гонча стала значно довшою і закінчувалася Ковалівкою, тобто районом сучасної вулиці Київської. Інший сучасник — Дмитро Грембецький — додає, що "слобода Ковалівка, що тепер є північним кварта­лом Чернігова", вже з початку XIX століття була заселена суціль одними ковалями. За Ковалівкою вулиця підходила до Стрижня, біля якого була міська околиця Задрипівка, де жили бідні ремісники. Як згадував В'ячеслав Пухтинський, "один з провулків цієї Задрипівки носив назву Свинячий, невідомо ким дану, але яка вповні гармоніювала з тамтешньою непро­лазною багнюкою".

Мандруючи Гончою середини XIX століття, не можна не ска­зати про її сади. Микола Маркевич згадує, зокрема, про сад пана Грембецького з теплицею, гарно наповненою". Грембецькі здавна жили у північному кінці вулиці, "біля старої греблі на Стрижні". Один з них, знайомий Маркевича, Дмитро Грембець­кий (1800-1858) обіймав значну посаду товариша (тобто заступ­ника) голови Чернігівської палати кримінального суду, а потім очолював дитячий притулок.

Але залишив по собі пам'ять як збирач архівних документів і автор захоплюючої краєзнавчої студії "Заметки старожила, или Чернигов за 45 лет", якою по­слуговуємося і ми в цих розповідях про старі чернігівські ву­лиці.

Окрасою Гончої тих і пізніших часів була кам'яниця Костян­тиновичів — характерна пам'ятка української цивільної архітектури другої половини XVIII століття. Вона не зберег­лася до наших днів, але незадовго до Великої Вітчизняної війни її описав відомий український мистецтвознавець Степан І лранущенко.

На початку XIX століття на Гончій зведено двоповерхо­вий мурований будинок повітової земської управи (тепер Горького,1). В різний час її очолювали такі неординарні постаті, як Іван Дурново — згодом голова Комітету міністрів Росії, Іван Дунін-Борковський, Олександр Тищинський, Ва­силь Варзар, а гласними повітового земського зібрання були письменник Михайло Могилянський та художник Іван Ра-шевський.

Через століття споруджено Торговельну школу (Горького,25). Кошти на її будівництвао виділили як міська дума, так і бла­годійники, серед яких найщедрішими були Володимир Гутман, Федір Лизогуб (молодший брат повішеного революціонера-на-родника Дмитра Лизогуба) та Максим Маркельс — власник най­більшої в місті аптеки. Щороку школу закінчувало понад ЗО юнаків.

З цих, викладених темно-червоною цеглою стін, розпоча­лася й історія Чернігівського педуніверситету. Сталося це влітку 1916 року, коли новостворений Чернігівський учитель­ський інститут, не маючи власного приміщення, орендував тут одну кімнату під клас на цілих три роки. До фашистської окупації міста у 1941-у в цьому будинку діяла єврейська шко­ла, а після визволення Чернігова знаходилося облстатуп-равління.

V 1886 році на розі Стрітенської (тепер це проспект Пере­моги) єпископом Веніаміном було освячено триповерховий корпус жіночого єпархіального училища, в якому знаходилася і церква Різдва Богородиці. Відтоді і до Великої Вітчизняної шини це була найбільша споруда Чернігова.

Будинок дуже постраждав у 1941 році від німецьких бомбар­дувань і після війни його розібрали. Лише на початку 60-х на мою місці звели приміщення філіалу Київського політехнічного інституту, тепер в ньому — училище Держдепартаменту з вико­нання покарань.

Єпархіальне ж училище відкрилося 1866 року з благо­словення архієпископа Філарета (Гумілевського), у ньому упродовж півстоліття здобували освіту не тільки представ­ниці родин священиків, а й інших станів, отримуючи право на звання домашнього вчителя та вчителя церковнопарафіяль­них шкіл.

У 70-80-і роки училище очолювала мати дружини Михайла Коцюбинського Юлія Степанівна Дейша — випускниця Смоль­ного інституту шляхетних дівчат у Петербурзі, котра володіла кількома іноземними мовами, захоплювалося музикою і літера­турою.

Наприкінці 1917 року єпархіальне училище припинило іс­нування і до 1941 року в ньому знаходилися губернські, а потім і обласні установи. Зокрема, ліве крило першого пове­рху займали редакції обласних газет "Більшовик"(тепер "Де­снянська правда") та "Молодий комунар" (нині "Гарт"). У 30-і роки в цих виданнях працювали письменники Олекса Дес-няк, Михайло Хазан, Пилип Рудь, Іван Цинковський, Абрам Кацнельсон, Олекса Ющенко. Тут в гостях у чернігівських журналістів і літераторів бували Олександр Довженко, Мак­сим Рильський, Андрій Малишко, Натан Рибак та інші. А у 60-80-х роках у п'ятиповерхівці через вулицю (Горького,41) жив український поет Дмитру Куровський, про що свідчить меморіальна дошка.

Знаходився на Гончій і найбільш прибутковий заклад Черні­гова — казенний винний (тобто горілчаний) склад. Наприклад, у 1908 році він приніс 18 тисяч рублів чистого прибутку.

На цій престижній вулиці мали свої оселі дворяни — вже згадуваний Федір Лизогуб, Іван Якубович (будинок його збе­рігся) та Олексій Бакуринський, почесні громадяни міста Олексій Острицький, Трохим Кобиловський, Іван Орловсь­кий. На цій вулиці, у будинку Нікрітіна, наймав помешкання засновник Чернігівського музичного училища Кіндрат Соро-кін,

В кінці вулиці (тепер № 92) зберігся будинок, що належав купцю 3. Гозенпуду. Він був власником млина на Стрижні та магазинів з продажу хутра. На початку XX століття виїхав до Америки, подарувавши будинок Чернігівському дворянському зібранню для влаштування дитячого притулку.

Саме на Гончій з'явилися перші лазні. Вони, згадував В'я-чеслав Пухтинський, "належали підприємцю Соколовському, були темні, тісні, погано обладнані і грязні... "Монополія" Соколовського і його "дітище" не користувалися особливою популярністю, і вулицями Чернігова ходив зазивальник, який розмахував віником і кричав на все горло: "Соколовський, в баню! Соколовський, в баню!". Це загальнозрозумілою мо­вою означало: "Йдіть в лазню Соколовського". І лише із спо­рудженням у 1905 році міської лазні на Богуславській (тепер Гетьмана Полуботка) заклад Соколовського припинив існу­вання.

Із 1922 по 1961 рік Гонча носила ім'я Леніна. Наприкінці 20-х на ній зведено будинок еклектростанції (нині "Обленерго"), що є однією з кращих пам'яток архітектури міста довоєн­ного періоду.



BB-Code
Ссылка
 
Всего комментариев: 1
0  
1 olena-online   (11-04-2010 00:12) Cсылка на коментарий
гарний початок
[Цитировать]

Имя *:
Email:
Код *: