Гонча

Назву Гончої історики і краєзнавці, починаючи від Миколи Маркевича, зазвичай пояснюють тим, “що по ній проганяли крізь стрій солдатів”. Проте вірогідніше тлумачити її існуванням непо­далік Прогорілої брами поштової станції, заснованої згідно з царським указом 1672 року (пізніша будівля цієї станції, зведе­на на початку XIX століття, збереглася до наших днів — тепер у ній банківська установа). Отож саме звідси гінці гнали коней на Петербург, Москву, Київ…

В описі міста 1766 року про Лоєвську вулицю читаємо: “В правую сторону з города йдучи: церков Николая Чудотворца деревяная, а при оной школа деревяная ж; церков деревяная ж Богоявления Господня и при оной школа; на левой стороне (юлница для нищих, до той же Богоявленской церкви принад­лежащая; да за городом по той же улици влево церков Срете­нийГосподня и при оной болница для нищих, а напротив через улицу школа…”

Перша згадувана тут церква — Миколаївська — стояла на ро іі ( учасної Святомиколаївської, у 1862 році на її місці зве­

ли мурований храм. Богоявленська знаходилася на розі те­перішньої вулиці Шевченка, а Стрітенська — на перетині з нинішнім проспектом Перемоги. Всі три храми не зберегли­ся.

Цікаве в описі те повідомлення, що Стрітенська церква вже була за межею міста. Через майже дев’ять десятиліть, згідно з описом Маркевича 1852 року, Гонча стала значно довшою і закінчувалася Ковалівкою, тобто районом сучасної вулиці Київської. Інший сучасник — Дмитро Грембецький — додає, що “слобода Ковалівка, що тепер є північним кварта­лом Чернігова”, вже з початку XIX століття була заселена суціль одними ковалями. За Ковалівкою вулиця підходила до Стрижня, біля якого була міська околиця Задрипівка, де жили бідні ремісники. Як згадував В’ячеслав Пухтинський, “один з провулків цієї Задрипівки носив назву Свинячий, невідомо ким дану, але яка вповні гармоніювала з тамтешньою непро­лазною багнюкою”.

Мандруючи Гончою середини XIX століття, не можна не ска­зати про її сади. Микола Маркевич згадує, зокрема, про сад пана Грембецького з теплицею, гарно наповненою”. Грембецькі здавна жили у північному кінці вулиці, “біля старої греблі на Стрижні”. Один з них, знайомий Маркевича, Дмитро Грембець­кий (1800-1858) обіймав значну посаду товариша (тобто заступ­ника) голови Чернігівської палати кримінального суду, а потім очолював дитячий притулок.

Але залишив по собі пам’ять як збирач архівних документів і автор захоплюючої краєзнавчої студії “Заметки старожила, или Чернигов за 45 лет”, якою по­слуговуємося і ми в цих розповідях про старі чернігівські ву­лиці.

Окрасою Гончої тих і пізніших часів була кам’яниця Костян­тиновичів — характерна пам’ятка української цивільної архітектури другої половини XVIII століття. Вона не зберег­лася до наших днів, але незадовго до Великої Вітчизняної війни її описав відомий український мистецтвознавець Степан І лранущенко.

На початку XIX століття на Гончій зведено двоповерхо­вий мурований будинок повітової земської управи (тепер Горького,1). В різний час її очолювали такі неординарні постаті, як Іван Дурново — згодом голова Комітету міністрів Росії, Іван Дунін-Борковський, Олександр Тищинський, Ва­силь Варзар, а гласними повітового земського зібрання були письменник Михайло Могилянський та художник Іван Ра-шевський.

Через століття споруджено Торговельну школу (Горького,25). Кошти на її будівництвао виділили як міська дума, так і бла­годійники, серед яких найщедрішими були Володимир Гутман, Федір Лизогуб (молодший брат повішеного революціонера-на-родника Дмитра Лизогуба) та Максим Маркельс — власник най­більшої в місті аптеки. Щороку школу закінчувало понад ЗО юнаків.

З цих, викладених темно-червоною цеглою стін, розпоча­лася й історія Чернігівського педуніверситету. Сталося це влітку 1916 року, коли новостворений Чернігівський учитель­ський інститут, не маючи власного приміщення, орендував тут одну кімнату під клас на цілих три роки. До фашистської окупації міста у 1941-у в цьому будинку діяла єврейська шко­ла, а після визволення Чернігова знаходилося облстатуп-равління.

V 1886 році на розі Стрітенської (тепер це проспект Пере­моги) єпископом Веніаміном було освячено триповерховий корпус жіночого єпархіального училища, в якому знаходилася і церква Різдва Богородиці. Відтоді і до Великої Вітчизняної шини це була найбільша споруда Чернігова.

Будинок дуже постраждав у 1941 році від німецьких бомбар­дувань і після війни його розібрали. Лише на початку 60-х на мою місці звели приміщення філіалу Київського політехнічного інституту, тепер в ньому — училище Держдепартаменту з вико­нання покарань.

Єпархіальне ж училище відкрилося 1866 року з благо­словення архієпископа Філарета (Гумілевського), у ньому упродовж півстоліття здобували освіту не тільки представ­ниці родин священиків, а й інших станів, отримуючи право на звання домашнього вчителя та вчителя церковнопарафіяль­них шкіл.

У 70-80-і роки училище очолювала мати дружини Михайла Коцюбинського Юлія Степанівна Дейша — випускниця Смоль­ного інституту шляхетних дівчат у Петербурзі, котра володіла кількома іноземними мовами, захоплювалося музикою і літера­турою.

Наприкінці 1917 року єпархіальне училище припинило іс­нування і до 1941 року в ньому знаходилися губернські, а потім і обласні установи. Зокрема, ліве крило першого пове­рху займали редакції обласних газет “Більшовик”(тепер “Де­снянська правда”) та “Молодий комунар” (нині “Гарт”). У 30-і роки в цих виданнях працювали письменники Олекса Дес-няк, Михайло Хазан, Пилип Рудь, Іван Цинковський, Абрам Кацнельсон, Олекса Ющенко. Тут в гостях у чернігівських журналістів і літераторів бували Олександр Довженко, Мак­сим Рильський, Андрій Малишко, Натан Рибак та інші. А у 60-80-х роках у п’ятиповерхівці через вулицю (Горького,41) жив український поет Дмитру Куровський, про що свідчить меморіальна дошка.

Знаходився на Гончій і найбільш прибутковий заклад Черні­гова — казенний винний (тобто горілчаний) склад. Наприклад, у 1908 році він приніс 18 тисяч рублів чистого прибутку.

На цій престижній вулиці мали свої оселі дворяни — вже згадуваний Федір Лизогуб, Іван Якубович (будинок його збе­рігся) та Олексій Бакуринський, почесні громадяни міста Олексій Острицький, Трохим Кобиловський, Іван Орловсь­кий. На цій вулиці, у будинку Нікрітіна, наймав помешкання засновник Чернігівського музичного училища Кіндрат Соро-кін,

В кінці вулиці (тепер № 92) зберігся будинок, що належав купцю 3. Гозенпуду. Він був власником млина на Стрижні та магазинів з продажу хутра. На початку XX століття виїхав до Америки, подарувавши будинок Чернігівському дворянському зібранню для влаштування дитячого притулку.

Саме на Гончій з’явилися перші лазні. Вони, згадував В’я-чеслав Пухтинський, “належали підприємцю Соколовському, були темні, тісні, погано обладнані і грязні… “Монополія” Соколовського і його “дітище” не користувалися особливою популярністю, і вулицями Чернігова ходив зазивальник, який розмахував віником і кричав на все горло: “Соколовський, в баню! Соколовський, в баню!”. Це загальнозрозумілою мо­вою означало: “Йдіть в лазню Соколовського”. І лише із спо­рудженням у 1905 році міської лазні на Богуславській (тепер Гетьмана Полуботка) заклад Соколовського припинив існу­вання.

Із 1922 по 1961 рік Гонча носила ім’я Леніна. Наприкінці 20-х на ній зведено будинок еклектростанції (нині “Обленерго”), що є однією з кращих пам’яток архітектури міста довоєн­ного періоду.