1917 – 1918. ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ. Народив­ся 1882 р. Коріння мав у Чернігові, звідки походив його старо­винний рід. Освіту здобув у Варшавському, Петербурзькому, Київському університетах. Викладав історію, займався журна­лістикою в Петербурзі, Катеринославі, Києві. Співробітничав у Київській і Катеринославській «Просвітах». Як політик, нале­жав до поміркованої ліберальної течії в українському національно-визвольному русі. Відстоював автономію України у скла­ді Росії.

У Чернігові Д. І. Дорошенко мав чимало друзів і знайомих. Захоплювався чернігівськими старожитностями.

У серпні 1917 р. Дмитра Дорошенка було призначено Чер­нігівським губернським комісаром Тимчасового уряду. А напе­редодні відбувались такі події.

24 березня 1917 р. розпочав роботу губернський з'їзд пред­ставників повітових виконавчих комітетів органів Тимчасового уряду, на якому було обрано губернський виконавчий комітет на чолі із чернігівським адвокатом І. Л. Шрагом. Виконував обов'язки губернського комісара Тимчасового уряду О.О. Бакуринський. Розміщувався у губернаторському домі. З'їзд реко­мендував на цюпосаду М. А. Іскрицького – предводителя дво­рянства Суразького повіту, одного з багатих поміщиків Черні­гівщини, члена партії октябристів, колишнього депутата другої і третьої Державних дум. Чому М. А. Іскрицькнй подав у від­ставку, не зрозуміло. Стурбована чернігівська громада напра­вила до Дорошенка у Київ депутацію, аби просити дозволу ви­ставити кандидатуру Дмитра Івановича на посаду губернського комісара. Адже він добре був відомий своєю діяльністю голови генерального секретаріату, Центральної ради. Дорошенко пого­дився. На губернському з'їзді його обрали комісаром губернії, і в серпні 1917 р. він прибув до Чернігова.

Оселився в губернаторському домі. Місто вразило надзви­чайною тишею, наче тут не знали, що в країні відбувається ре­волюція. Інколи спалахували непорозуміння, але вони швидко зникали завдяки виїзду на місця хвилювання кого-небудь із членів губернського виконавчого комітету, «...и так как это все били люди тактичные, – згадував Д. І. Дорошенко, – пожилые, хорошо знакомые с местньїми отношениями., то им уда­валось уговариваннем успокоить строптивых и дело зтим кончалось». У перші дні перебування в Чернігові Дорошенко зро­зумів, що як губернський комісар ніякою силою не володіє. Процвітало хабарництво, бездіяльність. Населення не охоронялося. Правда, життя котилося за старими законами – ще поважала­ся чужа власність. Проте до кінця вересня 1917 р. становище різко погіршилося. Тимчасовий уряд не видавав грошей. Зв'яз­ки між урядовими установами й чернігівським губернським ко­місаріатом ледь жевріли. У Чернігові знаходилась велика кіль­кість військ, що прибували з театру воєнних дій або виїздили на фронт. Важка артилерія скупчилась на шосе між Києвом і Чер­ніговом. Д. І. Дорошенко згадував: «Вдоль шоссе бнли расставлены, словно для смотра, колоссальные орудия, заряднне ящи­ки, обозные телеги. Армия уже разлагалась. Солдати самовольничали, пошаливали в деревнях и с каждым днем причиняли все более и более хлопот». Особливою турботою губернського комісара був 13-й запасний піхотний полк, анархістські настрої якого викликали тривогу. Мешканці міста боялися, що одного дня солдати зчинять бунт, розграбують казенний винний склад і в Чернігові стануться погроми. Дорошенко просив начальника військового округу розмістити полк за містом, але полковник К.М. Оберучев не прислухався до жодного комісарського до­воду. І стався вибух. Солдати заарештували командира та офі­церів, влаштували мітинг, на якому обрали нового командира. Наступного дня Дорошенка відвідала делегація від полку, кот­ра заспокоїла: все, що трапилось, – внутрішні проблеми вій­ськовиків. Заарештованих командира та офіцерів випустили. Після бунту 13-й запасний полк поступово зник. У Чернігові за­лишився лише один український батальйон, яким таємно коман­дував С В. Петлюра.

Дорошенко надсилав до Петрограда тривожні телеграми, в яких, сповіщав про ознаки голоду у північних повітах губернії. Просив викреслити Чернігівщину із загального продовольчого плану, згідно з яким губернія віддавала частину хліба на потре­би армії і російських губерній. Але з Петрограда відповідали, що змінити становище не можуть.

На початку жовтня 1917 р. в Києві під керівництвом В. К. Винниченка відбувся з'їзд губернських і повітових комісарів ав­тономної України, що складалася з чотирьох губерній – Чер­нігівської, Полтавської, Волинської і Подільської. Губернські і повітові комісари розповіли про безліч дезертирів з фронту, кот­рі перетворилися на банди насильників і грабіжників. На Пра­вобережній Україні посилились погроми. Люди голодують. Мі­ліція не діє. Дорошенко попередив про можливість голодних бунтів. Проте з'їзд так нічого і не вирішив. А Тимчасовий уряд не втручався в українські справи.

Дорошенко повернувся до Чернігова. Тут якраз виникли не­порозуміння між українським батальйоном, комендантом гарні­зону, представниками інших військових частин і радою солдат­ських й робітничих депутатів. У той день Дорошенко проводив у губернаторському домі наради, аби уникнути непорозумінь. Помічник сповістив, що надійшло повідомлення про повстання у Петрограді. Губернський комісар відразу ж повідомив про це повіти. Більшовики почали створювати військово-революційні комітети, червоногвардійські загони, нові суди і міліцію. На дум­ку Дорошенка, більшовики в Чернігові не мали ніякої сили і значення. їхнім лідером була 21-річна Софія Соколовська, до якої губернський комісар ставився з повагою. Вона часто ви­ступала в раді робітничих депутатів і в новій демократичній ду­мі. Коли наприкінці 1917 р. Чернігів захопили більшовики, Со­фія Соколовська як голова ревкому врятувала життя сотні офі­церів, що мешкали у місті. У Чернігові не відбулось жодної кри­вавої розправи. На цих обставинах неодноразово наголошував Д. І. Дорошенко.

У листопаді 1917 р. проголошено Українську Народну Рес­публіку. Того дня Дорошенко у складі делегації Центральної ради перебував у Могильові, у ставці Верховного командування. Мова йшла про утворення особливого українського фронту для захисту української території, який би об'єднав Румунський і Південно-Західні фронти.

Однак 8 листопада вранці Дмитро Іванович вирушив до Чер­нігова. Він згадував: «В Чернигове я застал приготовления к торжественному празднованию провозглашения Украинской республики. Это празднование состоялось в ближайшее воскресенье. На площади перед Спасопреображенским собором преосвя­щенний Иоанн отслужил молебен и сказал приличествующее случаю слово. И. Л. Шраг (щирий приятель Д. І. Дорошенка.), городской голова А. Верзилов и я произнесли речи, за­тем состоялся парад войскам черниговского гарнизона, который мне пришлось принимать. Последний раз видали черниговцы стройные ряды войск, с офицерами во главе, с сине-желтыми ук­раинскими знаменами, с музыкой, дефилировавшие в полном порядке и с песнями расходившиеся после парада. Празднова­ние прошло при огромном стечении народа и с большим подъемом. После беспристанной тревоги и напряженности последних недель, казалось, блеснул светлый луч; все ожидали, что неза­висимая Украина, отделившаяся от большевистской России, сде­лается оплотом порядка, законности, что она сумеет сама лучше устроить свою жизнь».

Інтелігенція прихильно ставилася до особи Дмитра Доро­шенка. У ньому чернігівці вбачали не лише політика, а й нау­ковця. У грудні 1917 р. за допомогою і підтримкою Дмитра Іва­новича керуючий справами Чернігівської губернської архівної комісії В. Л. Модзалевський, краєзнавець Ю. С. Виноградський, письменник М. М. Могилянський і художниця П. К. Діденко за­снували видавництво «Сіверянська думка». Тут побачили світ книги В. Л. Модзалевського «Основні риси українського мис­тецтва», твори Б. Д. Грінченка, Т. Г. Шевченка з ілюстраціями П. К. Діденко. Влітку 1918 року «Сіверянська думка» видала книжечку Д. І. Дорошенка «Коротенька історія Чернігівщини». Видавництво припинило своє існування восени 1919 р. Відроди­лося у 1992 р.

19 січня 1918 р. в Чернігові встановилася Радянська влада. Д. І. Дорошенко виїхав до Києва. В уряді гетьмана П. П. Ско­ропадського  обіймав  посаду  міністра  закордонних  справ.

А потому розпочалися  роки еміграції: Чехословаччина,  Ні­меччина, Канада. У Мюнхенському Вільному українському уні­верситеті професор Дорошенко викладав історію. Помер Дмитро Іванович  1951  р., залишивши неоціненні спогади про Чернігівщину напередодні жовтневого заколоту 1917 року.