Будівництво

В 1819 р. відбулось офіційне відкриття Успенського храму. Його спорудження також було присвячено перемозі російської армії над військами французького завойовника Наполеона Бонапарта 1812 р. Успенську церква споруджено у вигляді хреста. «Така хрестообразна форма вказує на те, що в основі Церкви лежить Хрест Ісусів, через який віруючі отримають вічне спасіння». Архітектурний стиль, в якому було зведено Успенську церкву складається з двох різних архітектурних напрямків.

Архітектура Успенського храму поєднує в собі такі напрямки як римська базиліка та українського бароко. Варто зауважити що в цей період відбувалось аналогічне будівництво православних храмів по всій території Лівобережної України. Близькі приклади цьому будівництво храмів в с. Полонки, в с. Яблунівка, м. Прилуки практично скрізь будували кам’яні храми в одному стилі українського бароко. Тож очевидно, Башилова, захотіла виділиться і звела Успенський храм в  такому своєрідному стилі

Храмова споруда центричної композиції, з трьох сторін, окрім східної мало портики токанських колон. По центру храму знаходилась купольна ротонда з круглими вікнами в барабані. Храм був гармонійно скомпонованим. Його вирізняли існуючі пропорції та бездоганне вирізнення  ордерних форм. Все це свідчило про те, що будівництвом займався професійний архітектор. Така ж вишуканість була присутня і в інтер’єрі храму. Ікони для іконостасу були написані на замовлення в Петербургській художній академії.

В цей період було прийнято на Україні як і по всій Російській імперії заможними вельможами будувати храми-усипальниці, так і Свято-Успенська церква була задумана Башиловою, як усипальниця в котрій спочили її родичі графи де-Бальмени а пізніше і князі Жевахови.

Прихрамові споруди

При Успенському храмі були також збудовані Башиловою  такі споруди:

  1. Перед входом до церкви було споруджено кам’яну дзвіницю.
  2. Поруч з дзвіницею споруджено сторожку для охорони церкви, при якій була жіноча-церковно приходська школа. (розібрано в 1983 р.)
  3. Церковна бібліотека.
  4. Квартири для псаломщиків.
  5. Будинок священика, в ньому розміщувалась сільська рада до 2000 р. потім його було передано сільською владою у власність священика Георгія Гангура.
  6. Будинок диякона.
  7. В 1896 р. коло Успенського храму було зведено приходську школу. З 1906 р опікуном її був священномученик Іоаосаф Жевахов. (В 1933 р. в приміщенні школи було відкрито аптеку а в 1941 у вересні відступаюча Червона Армія спалила це приміщення).
  1. Також навколо церкви було зведено кований паркан. (Розібрано в 1983 р. частиною цього паркану огородили приміщення лікарні а іншу частину було забрано для власних потреб тодішніми чиновниками).
  2. Станом на 1904-1917 рр. при Успенській церкві с. Линовиця було 33 десятини (47,85 гектарів) землі. Земля оброблялась священно-церковнослужителями та приносила щорічний прибуток в 32 карбованці.
  3. Поблизу Успенського храму було розташовано цвинтар на якому було поховано священиків та інших поважних осіб що мешкали в с. Линовиця.

Станом на 1902 р. зарплата священика становила 120 рублів. Псаломщика 1-го 53 рублів. Псаломщика 2-го 36 рублів. Прихожан чоловічої статі 1509 жіночої 1488. Приход Линовицького Свято-Успенського храму охоплював такі хутори Нетягівщина, Турківка, Конотопець, Стасівщина, Лутайка.

З кінця ХVIII ст.. с. Линовиця переходить до володінь роду де Бальменів. В 1812 р. дочка Башилової Софія Олександрівна виходить заміж за графа де Бальмена Петра АнтоновичаЗ цього часу Башилові віддають в придане графу у володіння маєток в с. Линовиця.  З того часу де Бальмени починають опікуватись потребами Успенського храму. Так за часів Якова де Бальмена в Линовицькій Свято-Успенській церкві молились: Т. Г. Шевченко, М. Маркевич, Є. Гребінка. Після смерті Софії Олександрівної 30 листопада 1834 р. її було поховано по праву сторону біля входу в Успенський храм.        Нам відомо, що князі Жевахови оселились в с. Линовиця в 1820-22 рр. Вони щедро жертвували великі кошти для потреби Успенської церкви, тому їм було надано право бути похованими в усипальниці під Успенським храмом.  В період приходу більшовицької влади почались страшні репресії як проти Православної Церкви так і проти всіх інакомислячих. Не минула страшна участь і Свято-Успенську Линовицьку церкву та її вірних прихожан. Диктатура комуністичного атеїзму вважала за свій обов’язок знищити всі прояви віри в Бога на контрольованій ними території, тому в цей страшний період з 1918 по 1990 рр. церква терпіла страшні гоніння та розруху. Так в 1919 році було зруйновано церкву ап. Луки, та заборонено проводити богослужіння і молитви в Успенському храмі. В 20 х роках ХХ ст.. коли в Українській РСР проводилась українізація, дозволили здійснювати богослужіння. Саме в цей період в Успенській церкві відбулось розділення між прихожанами. Одні ходили на українське богослужіння інші приймали участь в богослужінні, що велось лише старослов’янською  мовою. Але така практика протрималась не довго. На жаль нам сьогодні не відомо як проходило богослужбове життя в ті роки. Після закінчення періоду НЕПУ настав страшний період колективізації.

Успенська церква в роки більшовицького терору

В 1932 р. Свято-Успенську церкву було зачинено і пограбовано комуністами. Під час свого пограбування вони забрали всі цінні предмети, в тому числі богослужбові. Вони навіть влізли в склеп і забравши всі цінності, що були коло покійників викинули їхні рештки на церковне подвір’я. Так череп Д. Д. Жевахова довго лежав на церковному дворі. Після цього в приміщенні Свято-Успенської церкви було утворено зерносховище а пізніше клуб.

В 1942 р. ситуація кардинально змінилась через вплив Другої світової війни. Німецькі окупанти були більш толерантними та віруючими людьми ніж рідна радянська влада. Вони відразу ж відкрили церкву та дозволили здійснювати богослужіння по православному обряду. В 1943 р. настоятелем Свято-Успенського храму був отець Дмитрій. Після того як с. Линовиця було знову зайняте радянськими військами отець Дмитрій підтримував колгоспну ідею, давав гроші в борг, чим заслужив тимчасову довіру в нової влади і зміг продовжити пастирське служіння. Після от. Дмитрія служив от. Миколай, після нього служив Ієромонах Сидорко.

1949 р. настоятель от. Олександр Навроцький. В 1960 р. Свято-Успенську храм було закрито. Незважаючи на це громада тодішніх прихожан на чолі з от. Олександром перенесли антимінс (в перекладі з грецької – замість престолу) в невеличку хатинку по вулиці Партизанській № 14, яку надала тимчасово під приміщення храму прихожанка похилого віку Коваленко Феодора Карпівна. Їй прибудували кімнату, де вона і доживала до свого останнього дня. За свідченням Леонової Віри Миколаївни, працівника Линовицької Сільської Ради, перед смертю вона (Коваленко) переписала цей будинок своїй племінниці, яка була старостою церкви, Биконь Марії Гаврилівні. Вона пізніше передала цей будинок усно (немає жодного юридичного документу який би міг засвідчити таку передачу) у власність Успенської церкви.
1961-62 рр. за сприянням голови тодішньої Линовицької сільської ради Оніщенко Меланії Дмитрівні в приміщенні Свято-Успенського храму було відкрито клуб, де проводились танці та показували кіно. Коло закритого Свято-Успенського храму було створено танцювальний майданчик а в самому приміщенні храму показували кінофільми. По свідченню Левченко Л. А. від 1.07.2007, яка згадує про те, що перед кожним показом фільму перед присутніми виступали сільські вчителі з атеїстичними лекціями проти Бога та Церкви.

Закриттяцеркви

В 1960 р. Свято-Успенську храм було закрито. Незважаючи на це громада тодішніх прихожан на чолі з от. Олександром перенесли антимінс (в перекладі з грецької – замість престолу) в невеличку хатинку по вулиці Партизанській № 14, яку надала тимчасово під приміщення храму прихожанка похилого віку Коваленко Феодора Карпівна. Їй прибудували кімнату, де вона і доживала до свого останнього дня.

За свідченням Леонової Віри Миколаївни, працівника Линовицької Сільської Ради, перед смертю вона (Коваленко) переписала цей будинок своїй племінниці, яка була старостою церкви, Биконь Марії Гаврилівні. Вона пізніше передала цей будинок усно (немає жодного юридичного документу який би міг засвідчити таку передачу) у власність Успенської церкви.

1961-62 рр. за сприянням голови тодішньої Линовицької сільської ради Оніщенко Меланії Дмитрівні в приміщенні Свято-Успенського храму було відкрито клуб, де проводились танці та показували кіно. Коло закритого Свято-Успенського храму було створено танцювальний майданчик а в самому приміщенні храму показували кінофільми. По свідченню Левченко Л. А. від 1.07.2007, яка згадує про те, що перед кожним показом фільму перед присутніми виступали сільські вчителі з атеїстичними лекціями проти Бога та Церкви.

Руйнування

9 квітня 1983 р. о 3 годині ночі купол Свято-Успенського храму завалився. Як стверджують очевидці зокрема Марченко В. О., що гуркіт від падіння куполу було чути по всьому селу, дехто навіть тоді подумав, що то був справжній землетрус.

Місцевий краєзнавець Власенко О. С. в своєму рукописі пише про це так: «Це не був простий обвал, спричинений зношеністю споруди, а спланована акція районної влади, яка за його словами дала вказівку закласти вибухівку і підірвати купол Успенського храму. За свідченням інших очевидців, над вечорі, цього ж дня було видно на куполі Свято-Успенського храму людей у військовій формі, які проводили там незрозумілі  роботи. За свідченнями інших очевидців – це були військові з прилуцького військового містечка, які не задовго до так званого обвалу побували на куполі храму. Люди, що знайомі з будівельними та архітектурними роботами, стверджували, що на той час конструкція куполу була кріпкою і ніяк не могла завалитись без сторонньої допомоги.

В 1984 р поруч з Свято-Успенською церквою розпочалось будівництво загальноосвітньої школи. Сусідство радянського освітнього закладу поруч  з православним храмом навіть закритим для влади було небезпечним та загрозливим. За наказом голови Прилуцького райвиконкому Кузьменка та першого секретаря Прилуцького райкому партії Панаска було вирішено позбутися раз і назавжди духовного осередку села Линовиця Свято-Успенського храму. Тодішні чиновники не замислювались над тим, що саме вони руйнували і яке саме світле майбутнє вони будують собі та своїм дітям. На сьогодні ми можемо стверджувати про те, що  таке рішення було прийняте незаконно, адже Свято-Успенська Линовицька церква являлась історичним пам’ятником і була внесена в спеціальний реєстр. Але незважаючи на це вороги істинної віри Христової комуністи, пішли навіть проти свого ж закону і наважились на таке богохульство і свавіля. Задумавши зруйнувати Святий храм Божий, вони не задумались надтим, що вони руйнують не театр, не в’язницю, не палац князя, а дім Божий. Тож і розплачуватись за такі справи вони будуть не перед людиною, а перед Творцем цього світу, – Господом Богом.

Сталось те, що не входило в плани а ні міського голови а ні простих робітників. Кара Божа не заставила себе довго чекати. Всі причетні до руйнування Успенського храму понесли страшне покарання. Те чого так бояться всі безбожники – смерть була послана їм як покарання.
1985 р. 21 червня серед білого дня було зруйновано Свято-Успенський храм. Троє жителів с. Линовиця, котрим пообіцяли за руйнування церкви 25 карбованців відважились на страшне богохульство. Це були  Чабан та два брата Ткаченко (Коробка) Василь Іванович та Ткаченко (Коробка) Яків Іванович. Не побоявшись Божого гніву полізли знімати з церкви центрального хреста. Але трапилось непередбачуване, один з них, Чабан, помер зразу ж на місці. Щойно приступивши до руйнування храму, він упав з драбини та розбився на смерть. Інший Василь Ткаченко осліп наступного дня. Молодий Яків Коробка, стягуючи хрест з куполу за допомогою мотузки на землю, відчув, що його долоня всохла залишившись назавжди стиснутою в кулак на спогад про те, що він руйнував Божий Храм. Водій екскаватора, який руйнував Успенську церкву помер через декілька місяців. Водії, що розвозили залишки цегли з якої мостили дорогу до линовицького цвинтаря, також загинули протягом року. Прилуцький міський голова отримав страшну Божу кару. Його дочка застрелилась в 1992 р. а сам він повісився в 1995 р.

Але незважаючи на такі знамення та чудеса Успенську церкву було повністю зруйновано, одурманений людський розум завзятим відреченням від Бога був страшно покараний відразу ж і привселюдно, але не спиняючись продовжував робити свою страшну Богохульну справу. Можливо, коли б ми спитали їх сьогодні чому вони зруйнували Успенський храм вони б не змогли відповісти з впевненістю. Биту цеглу зі зруйнованого Свято-Успенського храму чиновники направили на вимощення дороги до нового цвинтаря, символічно вказуючи на той напрям, яким рухалось те атеїстичне керівництво.

Успенська церква в незалежній Україні 

Після розпаду Радянського Союзу та утворення незалежної України Православна Церква перестала бути гонимою. По всій країні починається відновлення храмів та монастирів, відкриваються семінарії та єпархії.

В 1991р. в Литовцю приїздить новий настоятель Свято – Успенської церкви отець Георгій Лук’янович Гангур. Сам отець Георгій родом із Закарпаття і після закінчення Одеської Духовної Семінарії був направлений нести пасторське служіння в Ріпкинський район. Потім через аварію на Чорнобильській АЕС його перевели в Ічнянський район, а далі ніс служіння в Спасо-Преображенському соборі в м. Прилуках. В 1990 р. його направляють нести пастирське служіння в с. Линовицю.

В той час становище церкви було в плачевному стані, – згадує отець Георгій, – доводилось служити в маленькій хатинці в якій ледве вміщувались всі прихожани. Тому було вирішено відновити зруйновану Успенську церкву». Так в період з 1992 по 1995 рр. проводились будівництво Успенського храму. На жаль ніде не збереглось точних архітектурних креслинь колишнього Успенського храму, тому от. Георгій діставши у людей фотографії старої Успенської церкви береться за її відродження.

Будівництво Свято-Успенського храму розпочалось в 1992 р. Перед отцем Георгієм було лише пуста галявина на якій колись стояв Свято-Успенський храм віл якого не збереглось навіть фундаменту. В 1992 р. місце під зведення храму було освячене Антонієм, архієпископом Чернігівськім та Ніжинським.

Отець Георгій зазначив, що при будівництві йому допомогли його колишні будівельні навики. Під час будівництва йому доводилось бути і виконробом, і столяром, і крити дах і виконувати інші будівельні роботи. Не відбулося б спорудження храму без спонсорської допомоги яку охоче надали для відродження святині: Керівництво Линовицького цукрового заводу, міжрайонного відгодівельного комплексу, бурякорадгоспу «Линовицький», тодішнього колгоспу ім.. Орджонікідзе с. Нова Гребля. Не стояли осторонь і прихожани  с. Линовиці, с. Антонові, с. Бубнівщини які щедро допомагали хто чим міг. Також надав суттєву допоміг виходець з Линовиці Неправн М. І. Так відроджувалась давня святиня. Протягом трьох років – з 1992 по 1995 рр. було відновлено з небуття Свято-Успенський храм.

В 1995 р. 28 серпня на свято Успіня Пресвятої Богородиці і було освячено відроджений храм. Архієрейську службу очолив митрополит Чернігівський та Ніжинський Антоній, були присутні також благочинний міста Прилуки от. Миколай Котеленець з прилуцьким духовенством. З цього дня всі богослужіння в с. Линовиця проходять в нововідкритій Успенській церкві.

Відразу ж після відкриття Свято – Успенського храму люди почали повертати в оновлений храм ті речі, що вони колись забрали зі старого храму, перед тим як його хотіли зносити. Так отцю Георгію було повернуто позолочену чашу, та дві ікони Святителя та чудотворця Миколая Мирлікійського, та Мучениці Варвари. Також люди з села Стасівщина подарували ікону Свята Трійця, яка в 1942 р. врятувала чоловіку життя. Під час бомбардування села німцями він сховався в своєму погребі прикрившись іконою і так чудом врятував своє життя.

Від давніх часів відродження Православної Церкви починається з утворення общини, будівництва храму та літургійного життя. Линовицький Свято-Успенський храм відроджений з небуття став місцем проведення літургій та спільних молитов, в яких кожна людина отримує духовне очищення та наближує свою душу до Бога. З Божою допомогою відродження Успенського храму стало початком вивчення історії рідного Православ’я його святинь та святих людей одним з яких є священномученик Іоасаф Єпископ Могилівський (князь Жевахов).