Історію Седнева та його старожитностей не уявити без
давнього і славного козацько-старшинського роду Лизогубів, котрий походив від
козака Кіндрата Лизогуба з містечка Глем'язова, що біля Золотоноші на
теперішній Черкащині.
Мав він
двох синів, як писав Олександр Конись-кий, „обидва люде вдатні, з військовим
хистом".
Іван у 1661 році став полковником уманським, а Яків, роком пізніше — полковником канівським. Близько 1667 року Яків Лизогуб виконував дипломатичну місію гетьмана Івана Брюховецького у Москві, де за вірну службу цар пожалував йому дворянство, а згодом, ставши на бік гетьмана Петра Дорошенка, отримав посаду генерального осавула, виконував обов'язки наказного гетьмана, можливо б, зважаючи на те, що користувався повагою в московському уряді, йому світила і гетьманська булава.
Проте в перебігу політичних подій Яків Лизогуб пройнявся симпатіями до Івана Мазепи, підтримав його в домаганнях стати гетьманом Лівобережної України. У 1687 році новий гетьман і призначив його чернігівським полковником, а через два роки, за участь у Кримському поході, щедро обдарував його маєтностями біля Чернігова, у тому числі і седнівськими.
В Історію Яків Лизогуб увійшов передовсім як талановитий полководець. Особливо відзначився він, як наказний гетьман, 1696 року при штурмі турецької фортеці Азов, чим здобув особливу прихильність до себе царя Петра І. Його мужність під Азовом засвідчує і епітафія на могилі в родовій усипальниці, влаштованій біля стін Успенського собору Чернігівського Єлецького монастиря: Благорозумный града оградитель, Азова и многих мест крепкий победитель.
Наприкінці свого життя, а помер він 1698 року, старий полковник написав заповіт, згідно з яким передав чернігівське полковництво своєму сину Юхиму, котрий до того із 1688 року обіймав посаду генерального хорунжого. Юхим Лизогуб відзначився найперше як будівничий.
1690 року у Седневі ним зведено муровану Воскресенську церкву, кам'яницю, розпочато будівництво садиби, закладено парк. У Чернігові біля стін Успенського собору споруджено каплицю — родинну усипальницю, де й було поховано батька, а 1704 року і самого Юхима Яковича. Добру славу по собі залишив і онук Якова Кіндратовича — Яків Юхимович (1675-1749).
Навчався у Києво-Могилянській академії, обіймав посаду Чернігівського полку бунчукового товариша. Як свідчать деякі джерела, у 1706 році у нього у Седневі гостював Петро І, доручив йому дипломатичну поїздку до коронного гетьмана Польщі, а у 1709 році наказав насипати могилу під Полтавою на місці загиблих у битві зі шведами російських вояків і українських козаків, зробив його генеральним бунчуковим. Із 1721 року Яків Юхимович очолював Стародубський полк, був генеральним обозним, наказним гетьманом, представляв козацтво у Малоросійській колегії.
Він також вважається автором так званого Ли-зогубівського літопису, укладеного 1742 року, в якому вміщено оповіді з історії України, родинні записи Лизогубів та власні спостереження. Зображуючи козацьку старшину вірними слугами царського уряду, літописець водночас відстоює ідею автономії України. Як і батько, Яків Юхимович разом з братом Семеном продовжив традиції Лизогубів-будівничих. На власні кошти вони спорудили в Чернігові Катерининську церкву, освячену 1715 року.
У такий спосіб брати виконали батьківський заповіт по вшануванню подвигу козаків Чернігівського полку на чолі зі своїм дідом Яковом Кіндратовичем під Азовом. Лизогуби були тісно пов'язані сімейними узами з багатьма відомими українськими родинами. Скажімо, дружиною Юхима Яковича була донька гетьмана Петра Дорошенка, дружиною Якова Юхимовича — донька переяславського полковника Мировича, котрий доводився свояком гетьману Мазепі. Ли-зогубиха Тетяна Семенівна прийшла у родину ГоголІв-Яновських, ставши бабусею письменника Миколи Гоголя. Марфа Лизогубиха вийшла заміж за російського генерал-майора Олександра Рігельма-на — українського історика...
Гідними нащадками славних козацьких полковників та будівничих були п'ятеро синів та донька Івана Лизогуба. Найтісніше свою долю із Седневом поєднали Ілля, Андрій та Олександр. Ілля Іванович (1787-1867) ще в юності, згідно з сімейною традицією, став військовим, брав участь у війні з Наполеоном, у званні полковника 1821 року вийшов у відставку, трохи жив за кордоном, а потім оселився у родинному гнізді Лизогубів — у Седневі. Андрій Іванович (1804-1864) в молоді роки перебував на державній службі в Одесі, але, як пише Олександр Кониський, „страх, як не шанував він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому „нудно було жити з темним натовпом"; його тягло на село, до господарства".
Оселившись у Седневі, брати перетворили родинну садибу в мальовничий архітектурний ансамбль. Було впорядковано парк, де, зокрема, зусиллями Іллі Івановича влаштовано фонтани, один з яких, названий „Гетьманом", бив струменем вище відомого петергофського „Самсона", до старої козацької кам'яниці добудовано башту псевдоготич-ної форми, споруджено на схилі над Сновом альтанку.
Лизогубівський дім був інтелігентним, як стверджував сучасник, „кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжували. Траплялося, що пан дасть „чубкової" (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить І власних дітей".
А ще Лизогуби були людьми не обділеними талантами. Брат Іллі та Андрія генерал-майор Олександр Іванович (1790-1839) відомий як український композитор, одним із зачинателів української фортепіанної музики, автор ноктюрнів, мазурок, романсів і варіацій на теми українських народних пісень „Ой, у полі криниченька", „Ой, ти, дівчино", „Ой, не ходи, Грицю". 42 Музикою захоплювався І Ілля Іванович. Створена ним мелодія для віолончелі, у наш час виконана викладачами Чернігівського музичного училища, свідчить про це.
Ось яку характеристику дав йому історик Микола Маркевич: „Чудовий музикант, піаніст, віолончеліст, співак і композитор, гарний живописець, пристрасний гідравлік, він прикрашає Седнів садами, фонтанами і живе тихо, скромно, але як пан". Молодший брат його Андрій Іванович уподобав малярство, Писані ним ікони прикрашали Воскре-сенську церкву.
Отож гостинний та Інтелігентний дім у Седневі приваблював художників, артистів, літераторів. Не обминув його і Тарас Шевченко.
Іван у 1661 році став полковником уманським, а Яків, роком пізніше — полковником канівським. Близько 1667 року Яків Лизогуб виконував дипломатичну місію гетьмана Івана Брюховецького у Москві, де за вірну службу цар пожалував йому дворянство, а згодом, ставши на бік гетьмана Петра Дорошенка, отримав посаду генерального осавула, виконував обов'язки наказного гетьмана, можливо б, зважаючи на те, що користувався повагою в московському уряді, йому світила і гетьманська булава.
Проте в перебігу політичних подій Яків Лизогуб пройнявся симпатіями до Івана Мазепи, підтримав його в домаганнях стати гетьманом Лівобережної України. У 1687 році новий гетьман і призначив його чернігівським полковником, а через два роки, за участь у Кримському поході, щедро обдарував його маєтностями біля Чернігова, у тому числі і седнівськими.
В Історію Яків Лизогуб увійшов передовсім як талановитий полководець. Особливо відзначився він, як наказний гетьман, 1696 року при штурмі турецької фортеці Азов, чим здобув особливу прихильність до себе царя Петра І. Його мужність під Азовом засвідчує і епітафія на могилі в родовій усипальниці, влаштованій біля стін Успенського собору Чернігівського Єлецького монастиря: Благорозумный града оградитель, Азова и многих мест крепкий победитель.
Наприкінці свого життя, а помер він 1698 року, старий полковник написав заповіт, згідно з яким передав чернігівське полковництво своєму сину Юхиму, котрий до того із 1688 року обіймав посаду генерального хорунжого. Юхим Лизогуб відзначився найперше як будівничий.
1690 року у Седневі ним зведено муровану Воскресенську церкву, кам'яницю, розпочато будівництво садиби, закладено парк. У Чернігові біля стін Успенського собору споруджено каплицю — родинну усипальницю, де й було поховано батька, а 1704 року і самого Юхима Яковича. Добру славу по собі залишив і онук Якова Кіндратовича — Яків Юхимович (1675-1749).
Навчався у Києво-Могилянській академії, обіймав посаду Чернігівського полку бунчукового товариша. Як свідчать деякі джерела, у 1706 році у нього у Седневі гостював Петро І, доручив йому дипломатичну поїздку до коронного гетьмана Польщі, а у 1709 році наказав насипати могилу під Полтавою на місці загиблих у битві зі шведами російських вояків і українських козаків, зробив його генеральним бунчуковим. Із 1721 року Яків Юхимович очолював Стародубський полк, був генеральним обозним, наказним гетьманом, представляв козацтво у Малоросійській колегії.
Він також вважається автором так званого Ли-зогубівського літопису, укладеного 1742 року, в якому вміщено оповіді з історії України, родинні записи Лизогубів та власні спостереження. Зображуючи козацьку старшину вірними слугами царського уряду, літописець водночас відстоює ідею автономії України. Як і батько, Яків Юхимович разом з братом Семеном продовжив традиції Лизогубів-будівничих. На власні кошти вони спорудили в Чернігові Катерининську церкву, освячену 1715 року.
У такий спосіб брати виконали батьківський заповіт по вшануванню подвигу козаків Чернігівського полку на чолі зі своїм дідом Яковом Кіндратовичем під Азовом. Лизогуби були тісно пов'язані сімейними узами з багатьма відомими українськими родинами. Скажімо, дружиною Юхима Яковича була донька гетьмана Петра Дорошенка, дружиною Якова Юхимовича — донька переяславського полковника Мировича, котрий доводився свояком гетьману Мазепі. Ли-зогубиха Тетяна Семенівна прийшла у родину ГоголІв-Яновських, ставши бабусею письменника Миколи Гоголя. Марфа Лизогубиха вийшла заміж за російського генерал-майора Олександра Рігельма-на — українського історика...
Гідними нащадками славних козацьких полковників та будівничих були п'ятеро синів та донька Івана Лизогуба. Найтісніше свою долю із Седневом поєднали Ілля, Андрій та Олександр. Ілля Іванович (1787-1867) ще в юності, згідно з сімейною традицією, став військовим, брав участь у війні з Наполеоном, у званні полковника 1821 року вийшов у відставку, трохи жив за кордоном, а потім оселився у родинному гнізді Лизогубів — у Седневі. Андрій Іванович (1804-1864) в молоді роки перебував на державній службі в Одесі, але, як пише Олександр Кониський, „страх, як не шанував він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому „нудно було жити з темним натовпом"; його тягло на село, до господарства".
Оселившись у Седневі, брати перетворили родинну садибу в мальовничий архітектурний ансамбль. Було впорядковано парк, де, зокрема, зусиллями Іллі Івановича влаштовано фонтани, один з яких, названий „Гетьманом", бив струменем вище відомого петергофського „Самсона", до старої козацької кам'яниці добудовано башту псевдоготич-ної форми, споруджено на схилі над Сновом альтанку.
Лизогубівський дім був інтелігентним, як стверджував сучасник, „кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжували. Траплялося, що пан дасть „чубкової" (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить І власних дітей".
А ще Лизогуби були людьми не обділеними талантами. Брат Іллі та Андрія генерал-майор Олександр Іванович (1790-1839) відомий як український композитор, одним із зачинателів української фортепіанної музики, автор ноктюрнів, мазурок, романсів і варіацій на теми українських народних пісень „Ой, у полі криниченька", „Ой, ти, дівчино", „Ой, не ходи, Грицю". 42 Музикою захоплювався І Ілля Іванович. Створена ним мелодія для віолончелі, у наш час виконана викладачами Чернігівського музичного училища, свідчить про це.
Ось яку характеристику дав йому історик Микола Маркевич: „Чудовий музикант, піаніст, віолончеліст, співак і композитор, гарний живописець, пристрасний гідравлік, він прикрашає Седнів садами, фонтанами і живе тихо, скромно, але як пан". Молодший брат його Андрій Іванович уподобав малярство, Писані ним ікони прикрашали Воскре-сенську церкву.
Отож гостинний та Інтелігентний дім у Седневі приваблював художників, артистів, літераторів. Не обминув його і Тарас Шевченко.
| BB-Code | |
| Ссылка | |
(+1)
Заново для себе відкрила рід Лизогубів... Усвідомила, що значить Седнів для України та її історії...
