Отож, як стверджують історики, починаючи з X століття
Сновськ був однією з найукріпленіших фортець Київської Русі. Територія і
залишки її ще добре проглядалися сотню років тому, про що місцевий краєзнавець
А. Балика у своїй праці* писав:
„Фортеця
Сновська, тепер Седнева, збереглася до цього часу досить добре.
Місце її, як видно і тепер, не велике, а саме: це садиба Єфимова, біля училища, далі місце церковне, де знаходиться Георгіївська церква, потім знову садиба Єфимова, за нею — садиби Туманського, Страмоуса, Супа, священика Домарчука, Коваленка, Кулика, Стукачовичів, цегельний завод І закінчується садибою Платона Дудки, де знаходиться Лисиця або Лиса гора, названа так тому, що на ній нічого не родить.
По задньому кордону або в тилу всіх перерахованих садиб тягнувся вал, рештки якого, хоч у зруйнованому вигляді, але збереглися за училищем у садибі Єфимова, далі — за цвинтарем, у другій садибі того ж власника, і, нарешті, в садибі Страмоуса. Великий же відтинок валу, у довжину сажнів до 35-и при висоті 5 аршин, добре вцілілий і тягнувся від дороги до цвинтаря Георгіївської церкви, на жаль, було розрито у 1896 році. При розкопці цього валу видно було зітліле на порох дубове дерево; це залишки частоколу. Знесено також давно і частину валу біля цвинтаря.
Це і є ті залишки, що дали нам повну можливість встановити і вказати як площу давньої фортеці, так І напрямок самого валу. За валом цим глибокий природний рів, утворений весняними водами, які, до речі, і тепер поблизу Седнева ріжуть рови досить великі.
Прилегла до фортеці права стіна цього великого І дуже довгого рову чи яру, в тих місцях, де майже прямовисно вона спускається до його дна, лише вирівняна і зроблена крутішою; в місцях же, де спуск до яру був ніби перерваний, у довжину на п'яту частину версти, викопано штучний рів і насипано вал, а за ним — крутий спуст до яру.
Як вал, так і рів, щоправда не глибокий, всього аршинів 5-6, добре зберігся І, знаходячись на південно-західному боці фортеці, лежать сажнів на чотири нижче підошви першого валу.
Така фортеця з півдня, заходу і частково півночі, зі сходу ж вона закінчується урвищем, що спускається до річки Снов; з цього боку вона красива і неприступна, оскільки здіймається на 15-17 сажнів над рівнем води. Біля училища у неї є перешийок між ровом і обривом, де були ворота, що вели до фортеці, другі ж були там, де дорога мимо Домарчука.
Фортеця ця, що наочно видно і нам, являла собою твердиню. У ній знаходилися: висока дерев'яна вежа, звідки вели спостереження за ворогом, церква на честь Георгія на горі, яку нині звуть Дяковою. На місці цьому є велика котловина, де, як свідчать народні перекази, й стояла здавна церква.
Старі люди ще зі своїх дитячих років пам'ятають тут декілька давніх могил і надгробний пам'ятник — кам'яний хрест 1650 року, який стоїть і досі. Батьки їхні казали, що тут стояла стара Георгіївська церква... Жили ж сновейці хуторами за фортецею..." У другій половині XII століття Сновськ, як ми вже знаємо, стає центром удільного князівства, а відтак фортеця розширюється за рахунок „княжого міста", що виникає на території сучасної садиби Лизогубів.
Опис її також знаходимо у історичній розвідці О.Балики 1902 року: „Ця частина фортеці не мала природних ровів і була оточена з усіх боків, за винятком східного, що являв собою кручу над річкою, насипаним валом, а за валом був виритий глибокий рів. Вал цей з ровом повністю зберігся в садибі Ф.А.-Лизогуба; звідси він починався і починається тепер, далі тягнеться в садибу І.Л.Шрага, де вже цілісність його порушена; за садибою Шрага вал знесено і живуть тепер там Трейтяки; за ними залишився лише шматочок в садибі М.М.Малюванця, а решта, більша частина, що простягалася через нинішню баразну площу і завертала до народного училища, знищена.
За валом, на нинішній базарній площі, навпроти двору М.І.Шишки, було озеро, яке називалося Сула, із нього напускалася вода у рів. Глибина озера була значною ще порівняно в недавній час, тобто у двадцяті роки минулого XIX століття. Тоді глибина сягала більше двох аршинів і хлопчаки вільно в ньому купалися; у довжину ж озеро було аршинів сорок, при ширині десять аршинів...
У цій частині фортеці була дерев'яна вежа, князівські будівлі; воріт же було троє: із городнянсь-кої дороги, чернігівської і березнянської". Хто ж князював в удільному Сновську? Літописні дані досить скупі, та все ж називають деякі імена, пов'язані з ними події. Першим відомим удільним сновським князем перед нами постає Ізяслав Давидович, брат чернігівського князя Володимира Давидовича.
Обидва — онуки Святослава Ярославича, котрий 1068 року переміг під Сновськом половців. Згадка датована вереснем 1149 року, коли великим київським князем став Юрій Долгорукий. Останній на прохання свого союзника, Новгородеіверського князя Святослава Ольговича викликає Володимира до Києва, де Святослав йому сказав: „Ти держиш мою вотчину". Відтак Святослав взяв у свого двоюрідного брата „Курськ з Посем'ям, і Сновську тисячу в Ізяслава, і Клечеськ, і всі дреговичі. І так, уладнавшись, вони роз'їхалися". Варто додати, що згодом Ізяславу Давидовичу випало стати князем чернігівським, а потім і великим князем київським, помер він навесні 1161 року. Наступне літописне свідчення переносить нас у 1155 рік і знову пов'язане з князівськими усобицями. Сновський князь Святослав Володимирович в цій боротьбі підтримує Мстиславичів, що звісно, не подобається його дядькові — чернігівському князю Святославу Ольговичу.
Племінник приїздить до дядька, розкаюється, цілуючи хреста. І все ж дядько відбирає в нього Сновськ, Корачев і Воротинськ, хоч і не позбавляє княжіння, віддаючи йому замість відібраних троє інших міст. Під 1203 роком бачимо ще одного сновського князя — Ростислава Ярославича: він „веде Мстислава Володимировича у Сновськ до себе". Збереглися свідчення, що цей князь у 1191-1192 роках ходив разом з Іншими князями на половців, його дружиною, згідно з Любецьким синодиком, була Все-слава чи, можливо, Євпраксія.
Сам же князь мав християнське ім'я Іван. Отож, до нас дійшли імена лише трьох удільних седнівських князів. Найостанніше згадування Сновська доби Київської Русі позначене кінцем 1234 року, коли державу знову охопила громадянська війна і київський князь Володимир Рюрикович і Данило Галицький „пішли грабувати землю (Чернігівську), і взяли багато городів на Десні. Тоді ж взяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і багато інших городів". А через п'ять років Чернігово-Сіверщину спустошила орда татаро-монгольського хана Менгу. Лиха доля спіткала тоді і Сновськ...
Місце її, як видно і тепер, не велике, а саме: це садиба Єфимова, біля училища, далі місце церковне, де знаходиться Георгіївська церква, потім знову садиба Єфимова, за нею — садиби Туманського, Страмоуса, Супа, священика Домарчука, Коваленка, Кулика, Стукачовичів, цегельний завод І закінчується садибою Платона Дудки, де знаходиться Лисиця або Лиса гора, названа так тому, що на ній нічого не родить.
По задньому кордону або в тилу всіх перерахованих садиб тягнувся вал, рештки якого, хоч у зруйнованому вигляді, але збереглися за училищем у садибі Єфимова, далі — за цвинтарем, у другій садибі того ж власника, і, нарешті, в садибі Страмоуса. Великий же відтинок валу, у довжину сажнів до 35-и при висоті 5 аршин, добре вцілілий і тягнувся від дороги до цвинтаря Георгіївської церкви, на жаль, було розрито у 1896 році. При розкопці цього валу видно було зітліле на порох дубове дерево; це залишки частоколу. Знесено також давно і частину валу біля цвинтаря.
Це і є ті залишки, що дали нам повну можливість встановити і вказати як площу давньої фортеці, так І напрямок самого валу. За валом цим глибокий природний рів, утворений весняними водами, які, до речі, і тепер поблизу Седнева ріжуть рови досить великі.
Прилегла до фортеці права стіна цього великого І дуже довгого рову чи яру, в тих місцях, де майже прямовисно вона спускається до його дна, лише вирівняна і зроблена крутішою; в місцях же, де спуск до яру був ніби перерваний, у довжину на п'яту частину версти, викопано штучний рів і насипано вал, а за ним — крутий спуст до яру.
Як вал, так і рів, щоправда не глибокий, всього аршинів 5-6, добре зберігся І, знаходячись на південно-західному боці фортеці, лежать сажнів на чотири нижче підошви першого валу.
Така фортеця з півдня, заходу і частково півночі, зі сходу ж вона закінчується урвищем, що спускається до річки Снов; з цього боку вона красива і неприступна, оскільки здіймається на 15-17 сажнів над рівнем води. Біля училища у неї є перешийок між ровом і обривом, де були ворота, що вели до фортеці, другі ж були там, де дорога мимо Домарчука.
Фортеця ця, що наочно видно і нам, являла собою твердиню. У ній знаходилися: висока дерев'яна вежа, звідки вели спостереження за ворогом, церква на честь Георгія на горі, яку нині звуть Дяковою. На місці цьому є велика котловина, де, як свідчать народні перекази, й стояла здавна церква.
Старі люди ще зі своїх дитячих років пам'ятають тут декілька давніх могил і надгробний пам'ятник — кам'яний хрест 1650 року, який стоїть і досі. Батьки їхні казали, що тут стояла стара Георгіївська церква... Жили ж сновейці хуторами за фортецею..." У другій половині XII століття Сновськ, як ми вже знаємо, стає центром удільного князівства, а відтак фортеця розширюється за рахунок „княжого міста", що виникає на території сучасної садиби Лизогубів.
Опис її також знаходимо у історичній розвідці О.Балики 1902 року: „Ця частина фортеці не мала природних ровів і була оточена з усіх боків, за винятком східного, що являв собою кручу над річкою, насипаним валом, а за валом був виритий глибокий рів. Вал цей з ровом повністю зберігся в садибі Ф.А.-Лизогуба; звідси він починався і починається тепер, далі тягнеться в садибу І.Л.Шрага, де вже цілісність його порушена; за садибою Шрага вал знесено і живуть тепер там Трейтяки; за ними залишився лише шматочок в садибі М.М.Малюванця, а решта, більша частина, що простягалася через нинішню баразну площу і завертала до народного училища, знищена.
За валом, на нинішній базарній площі, навпроти двору М.І.Шишки, було озеро, яке називалося Сула, із нього напускалася вода у рів. Глибина озера була значною ще порівняно в недавній час, тобто у двадцяті роки минулого XIX століття. Тоді глибина сягала більше двох аршинів і хлопчаки вільно в ньому купалися; у довжину ж озеро було аршинів сорок, при ширині десять аршинів...
У цій частині фортеці була дерев'яна вежа, князівські будівлі; воріт же було троє: із городнянсь-кої дороги, чернігівської і березнянської". Хто ж князював в удільному Сновську? Літописні дані досить скупі, та все ж називають деякі імена, пов'язані з ними події. Першим відомим удільним сновським князем перед нами постає Ізяслав Давидович, брат чернігівського князя Володимира Давидовича.
Обидва — онуки Святослава Ярославича, котрий 1068 року переміг під Сновськом половців. Згадка датована вереснем 1149 року, коли великим київським князем став Юрій Долгорукий. Останній на прохання свого союзника, Новгородеіверського князя Святослава Ольговича викликає Володимира до Києва, де Святослав йому сказав: „Ти держиш мою вотчину". Відтак Святослав взяв у свого двоюрідного брата „Курськ з Посем'ям, і Сновську тисячу в Ізяслава, і Клечеськ, і всі дреговичі. І так, уладнавшись, вони роз'їхалися". Варто додати, що згодом Ізяславу Давидовичу випало стати князем чернігівським, а потім і великим князем київським, помер він навесні 1161 року. Наступне літописне свідчення переносить нас у 1155 рік і знову пов'язане з князівськими усобицями. Сновський князь Святослав Володимирович в цій боротьбі підтримує Мстиславичів, що звісно, не подобається його дядькові — чернігівському князю Святославу Ольговичу.
Племінник приїздить до дядька, розкаюється, цілуючи хреста. І все ж дядько відбирає в нього Сновськ, Корачев і Воротинськ, хоч і не позбавляє княжіння, віддаючи йому замість відібраних троє інших міст. Під 1203 роком бачимо ще одного сновського князя — Ростислава Ярославича: він „веде Мстислава Володимировича у Сновськ до себе". Збереглися свідчення, що цей князь у 1191-1192 роках ходив разом з Іншими князями на половців, його дружиною, згідно з Любецьким синодиком, була Все-слава чи, можливо, Євпраксія.
Сам же князь мав християнське ім'я Іван. Отож, до нас дійшли імена лише трьох удільних седнівських князів. Найостанніше згадування Сновська доби Київської Русі позначене кінцем 1234 року, коли державу знову охопила громадянська війна і київський князь Володимир Рюрикович і Данило Галицький „пішли грабувати землю (Чернігівську), і взяли багато городів на Десні. Тоді ж взяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і багато інших городів". А через п'ять років Чернігово-Сіверщину спустошила орда татаро-монгольського хана Менгу. Лиха доля спіткала тоді і Сновськ...
| BB-Code | |
| Ссылка | |
(0)
Наверно 
Така фортеця з півдня, заходу і частково півночі, зі сходу ж вона закінчується урвищем, що спускається до річки Снов; з цього боку вона красива і неприступна, оскільки здіймається на 15-17 сажнів над рівнем води. Біля училища у неї є перешийок між ровом і обривом, де були ворота, що вели до фортеці, 
