Західні впливи на українське зодчество XVII – XVIII ст. ще недостатньо вивчені. Зокрема, назріло завдання детально розглянути внесок литовсько-білоруського бароко в архітектуру і мистецтво Гетьманщини 1. Праці україністів діаспори з цих питань лишаються мало відомими в Україні, хоча ще у 1951 р. видатний історик-емігрант Олександр Оглоблин опублікував цінну статтю “Західна Європа та українське бароко” англійською мовою в “Анналах Української Вільної Академії Мистецтв і Наук в США”. Він зробив важливий висновок про те, що протягом60 – 90-х рр. XV!! ст. архітектурні й мистецькі впливи Західної Європи, зокрема італійського бароко, активно поширювались на Гетьманщину через Вільнюс (Вільно). Вчений засвідчив тогочасні жваві культурні, церковні та видавничі контакти чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського, Дмитра Туптала, Пилипа Орлика, гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи і знаних українських художників-граверів зі столицею Великого князівства Литовського2. Також дослідники керамічних кахлів Чернігівщини XVII – XVIII ст. вважають, що їх декоративні мотиви і сюжети мають багато аналогій в художній кераміці Литви й Білорусі3.
За О. Оглоблиним, ці зв’язки обумовили запрошення Л. Барановичем та В. Дуні-ним-Борковським талановитого зодчого німецького походження Иоганна-Баптиста Зауера (ІванаБаптиста) з Вільнюса для будівництва знаменитого Троїцького собору в Чернігові (1679 – 1695рр.) (Рис. 2 – 5). За їх рекомендаціями, І. Самойлович запросив цього майстра спорудити однотипний собор Спасо-Преображенського Мгарського монастиря під Лубнами на Полтавщині(1684 – 1692 рр.) (Рис. 6 – 8). О.Оглоблин, як і багато західних й українських вчених, вважав, що ці церкви створювались за зразком головного собору ордена єзуїтів Іль Джезу в Римі (1568 р.) та костьолу Св. Петра і Павла у Вільнюсі (1668 – 1684 рр.) (Рис. 1). Він слушно зауважив, що Зауер побудував і прикрасив Чернігівський Троїцький і Мгарський собори у стилі не німецького, а італійського бароко, контамінованого впливами зодчества литовської столиці4.
За радянських часів і дотепер провідні історики архітектури в Україні заперечують західне походження плану та об’ємно-просторової структури цих соборів та подібних тринавних церков Гетьманщини. Вони розглядають їх як ремінісценцію хрестово-купольних храмів Київської Русі з модифікаціями барокового стилю5.
З кінця XVI – початку XVII ст. італійські майстри трансплантували барокову архітектуру до Польщі, Литви, Білорусі та Західної України. У Вільнюсі бароковий стиль активно розвивався протягом XVII – середини XVIII ст. Віленські архітектори засвоїли деякі прийоми готики, ренесансу, маньєрізму та раннього римського бароко і в поєднанні їх з самобутніми автохтонними традиціями та польськими впливами виробили свій локальний варіант барокового стилю6. Він розповсюдився в зодчестві Литви, Білорусі й Латвії в XVII – середині XVIII ст. і проник до Наддніпрянської України наприкінці XVII ст.
Для монументальних сакральних і цивільних споруд віленської школи XVII ст. 480 _
притаманні ясність, чіткість, логічність і цільність композицій та виразність і лаконічність архітектурних форм7. Вони мають порівняно скромнішу, стриману зовнішню пластичну орнаментацію стін, ніж загалом більш вибагливі, пишні та нерідко переобтяжені фасадними деталями, ліпкою і скульптурою барокові костьоли, палаци і вілли Італії.
З перших років існування козацької держави гетьмани і церковні ієрархи почали запроваджувати західнохристиянські банні базиліки в православну архітектуру Наддніпрянщини, переважно у провідних монастирях. Раніше цей тип храму, напевно, вважався поза ортодоксальними канонами, особливо наприкінці XVI – першій половині XVII ст., коли загострилась боротьба з покатоличенням і унією. Взагалі будівництво православних церков було обмеженим за польської влади. Віктор Вечерський називає цю типологічну групу соборами “державного або гетьманського жанру”, оскільки фундаторами цих амбітних споруд були, як правило, гетьмани8.
Першою православною бароковою банястою базилікою з трансептом та двома наріжними сходовими вежами на західному фасаді, відомою на Лівобережній Україні, був Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря, що на Чернігівщині. Храм звели у 1653 – 1655 рр. за підтримки гетьмана Богдана Хмельницького. Ця важлива пам’ятка зодчества була знищена за радянського часу. Архітектурний дизайн та елементи ордерного декору цієї церкви перенесли з теренів Речі Посполитої.
Вона мала три нави, лише одну вівтарну напівкруглу апсиду та одну світлову баню на перехресті центральної нави з трансептом, що типово для західних барокових базилік. Найбільш прикрашеним був головний західний фасад та фланкуючі вежі собору 9. Це було особливістю барокових католицьких костьолів і палаців Заходу. Відмінним був всефасадний, тобто однаковий з усіх чотирьох сторін, декор, властивий православним церквам та палатам козацького бароко10 .
Ще раніше тип західних двовежових базилік перейняли у православній архітектурі Білорусі. До нього належать собори Богоявленського (1636 р.) та Микільського (1669 – 1672 рр.) монастирів у Могилеві. Спорудженню Богоявленського храму сприяв Київський митрополит Петро Могила(1632 – 1647), який заснував Микільський монастир у цьому місті. Подібні за планом, обидві церкви мають три нави, три напівкруглі вівтарні апсиди, одну світлову баню в центрі просторового хреста, виділений трансепт та дві вежі по боках західного фасаду. Така форма апсид вважається канонічною для православного білоруського храму. У Микільському соборі вперше у православній архітектурі Білорусі застосували коринфські напівколони в оздобленні фронтону. Зовнішне оформлення цієї церкви схоже на декор Максаківського собору і зосереджене на чільному фасаді та його вежах11. Архітектура і орнаментація цих білоруських базилік (за винятком їх канонічної триапсидності) відносяться до стилю віленського бароко, яке домінувало у зодчестві Великого князівства Литовського XVII – середини XVIII ст.
Значно відмінними і більш адаптованими до православної української традиції були пізніші базиліки Гетьманщини.
Після доби Руїни за гетьманування І.Самойловича і, особливо, за І. Мазепи архітектура і мистецтво козацької держави переживали розквіт. Перший розпочав будівництво соборів Троїцького монастиря у Чернігові (1679 – 1695 рр.) та Спасо-Преобра-женського Мгарського монастиря під Лубнами (1684 – 1692 рр). І. Мазепа завершив споруди своїм коштом після обрання його гетьманом 1687 р. (Рис. 2, 6)12
Як згадувалось, архітектором цих непересічних церков був Йоганн-Баптист Зауер (Johann Baptist Sauer), якого польські джерела називають Ян Заор (Заур, Зоар, Зао-ровічь), литовські –Йонас Заор, а українські – Іван Баптист чи Іоан Баптиста. Він був німець, народжений у Польщі, що почав там діяльність як зодчий у 1634 – 1638 р.13 Був старшим майстром мулярського цеху в Кракові у 1658 – 1665 рр.14 У 60 – 70-х рр. XVH ст. Й.-Б. Зауер продовжив свою творчість в Литві й мешкав у Вільнюсі.
Найвідомішою його будовою є костьол св. Петра і Павла на передмісті Вільнюсу Антакальнісі(1668 – 1684 рр.), споруджений на замовлення великого гетьмана литовського і воєводи віленського Міхала Казімежа Паца (Пацаса) (Рис. 1). Це велика однобанна, тринавна, одноапсидна базиліка з виділеним трансептом та двома вежами, які фланкують двоярусний чоловий фасад. Його увінчує масивний трикутний фронтон і прикрашають колони та пілястри з коринфськими капітелями. У другому ярусі розташовані глибокі півциркульні ніши зі статуями св. Петра і Павла, що завершуються трикутними сандриками. На першому поверсі над головним порталом прибудовано портик з відкритим балконом й дерев’яною балюстрадою на ньому. Інтер’єр костьолу прикрашений численними майстерними рель’єфами, статуями і фресками.
У цілому цей собор повторює схему базиліки Іль Джезу в Римі, доповнену прийомами храмового зодчества Малопольщі та Литви (зокрема, двома вежами чільного фасаду, які відсутні в римському прототипі)15. Композиція і декор двовежового фасаду Петропавлівськогособора Вільнюсу та маньєристично-барокового костьолу в Тар-лові Опатовського повіту Светокржиського воєводства (Польща), зведеного Й.-Б. За-уером у 1647 – 1655 рр., є дуже близькі16. Барокові банясті базиліки з двома наріжними вежами споруджували у Вільнюсі з початку XVII ст.17 Традиція побудови таких веж у готичних та барокових костьолах простежується у Литві й Білорусі з XVI ст. і продовжується у більшості католицьких, уніатських і православних храмів протягом XVII – XVIIIct. 18
У 1667 – 1674 рр. Й.-Б. Зауєр брав участь у проектуванні однобанної двовежової базиліки ордена камедулів у Пажайслісі поблизу Каунаса (Ковно) в Литві19. Обидва ці величні собори з простим і логічним композиційним вирішенням дослідники відносять до числа з кращих споруд чи навіть шедеврів зрілого віленського бароко20.
У 1679 р. И.-Б. Зауєр з Вільнюсу переїхав до України керувати будівництвом вищеназваних церков Чернігова і Мгара. На початку 1690-х рр. він повернувся до Польщі для перебудови у барокових формах готичного костьолу паулинів на Ясній Гурі у Ченстохові21. У 1695 р. И.-Б. Зауер почав зводити трапезну Мгарського монастиря і помер там 1700 р. до її завершення22. З його споруд в Україні збереглись тільки Чернігівській Троїцький та Мгарський собори.
Як і згадані храми Речі Посполитої, вони є великими бароковими двоярусними базиліками з трьома навами і чітко виділеним трансептом, двома симетричними виступаючими вежами по боках західного фасаду і високими фронтонами (Рис. 2, 4, 6). Деякі дослідники вказують на їх спільні риси за планом і архітектурою з вищеназваними костьолами Риму, Вільнюса і Пажайслісу23. Інші вчені визнають литовські й польські барокові впливи на дизайн цих споруд Гетьманщини, але наголошують на їх подібності до хрестово-купольних тринавних церков княжої доби24. Робляться навіть посилання на Спасо-Преображенський собор Чернігова (1036р.) як на місцевий зразок тринав-ного храму з двома круглими вежами на наріжжі західного фасаду25.
Проте цей собор первинно мав лише одну вежу зі сходами на хори, що було звичайним для церков Київської Русі й Візантії ХІ – початку ХІІ ст. Ідентичну південну вежу Спаського собору прибудували у 1791 – 1798 рр.26, ймовірно, на кшталт двове-жового Троїцького собору Чернігова, а не навпаки. Як відомо, на Заході базиліки з двома фланкуючими вежами на чільному фасаді традиційно споруджували у всіх стилях, починаючи з романського.
Додамо, що Спаський собор, один з найбільших хрещато-купольних храмів Русі, значно поступається своїми розмірами Чернігівському Троїцькому і Мгарському соборам, особливо за довжиною і висотою. Перший має ширину 22,1 м, довжину 33,2 м і висоту до зеніту центральної бані 30 м27. За підрахунками по плану Троїцького собору, опублікованому М. Цапенком, його ширина становить 25,6 – 26 м, ширина з ризалітами 28 м, довжина близько 41м і довжина разом з вежами приблизно 45 м28. Ширина Мгарського собору, який замовив И.-Б. Зауеру І. Самойлович, мала бути близько 24 м, довжина 38 м, а висота центральної бані без хреста 42 м. Вони майже співпадають з параметрами збудованої церкви29. Отож, ці барокові базиліки Чернігова і Мгара та подібні до них втрачені собори Братського Богоявленського (1690 – 1693 рр.) та Микільського (1690 – 1696 рр.) монастирів у Києві є більш видовжені, базилікальні, ніж Чернігівський Спаський собор.
На наш погляд, висококваліфікованого і відомого спеціаліста запросили з Вільнюса до Гетьманщини не для відродження там середньовічної архітектури, а радше для того, щоб він фахово спорудив популярні тоді в Європі банясті двовежові базиліки і адаптував їх до православного українського зодчества. Вище згадувалось, що їх почали використовувати якправославні церкви (хоч і майже без архітектурних змін) в Україні з середини XVII ст. і трохи раніше – у Білорусі.
Порівняння планів, архітектури і декору базилік, зведених И.-Б. Зауером у Польщі, Литві та Україні, засвідчує, що, незважаючи на їх приналежніть до одного типу споруд і єдину творчу манеру цього зодчого, кожна з них має доволі індивідуальних, неповторних рис 30. Це було обумовлено різними смаками і вимогами замовників, регіональними архітектурно-будівельними й художніми традиціями, умовами будівництва і матеріалами, участю у створенні храмів місцевих зодчих і мулярів та відмінностями католицьких і православних літургійних споруд цих країн.
Дещо більше відрізняються від решти церкви И.-Б. Зауера, споруджені в Україні. Однак в їхніх архітектурних формах, композиції й оформленні екстер’єрів простежуються провідні впливи школи Вільнюса, а також деякі особливості українського культового зодчества.
Чернігівський Троїцький і Мгарський собори майже однакові за планувально-просторовою структурою і схожі за орнаментацією фасадів (Рис. 2, 6). Вони відмінні лише в деталях; другий є трохи меншим за розміром. Спершу Троїцький собор мав сім бань, а Мгарський – п’ять. Згідно з М. Цапенком, барабани їх бічних бань були не світлові, а закриті, декоративні, що не відповідає українській традиції. Такі глухі бічні бані він вважав типовими для базилік Гетьманщини31.
Двовежові барокові базиліки на Заході звичайно мали одну велику світлову баню на перетині центральної нави і трансепту. Зокрема, такими є костьол Іль Джезу32 та храми И.-Б. Зауера у Литві. Тому багатобанність Троїцького і Мгарського соборів, правдоподібно, була даниною церковній архітектурі Русі-України. Тим більше, якщо цей зодчий додав до західної однобанної моделі базиліки не функціональні, а суто декоративні бічні бані.
Глибока п’ятигранна центральна вівтарна апсида Троїцького собору витягнута на всю висоту двоярусного східного фасаду (Рис.3). Бічні апсиди напівкруглі, малі та понижені до рівня першого ярусу.
Схожу гранчасту центральну та заокруглені менші бічні апсиди мав тогочасний тринавний собор Живоначальної Трійці у Батурині (перед 1692 р.), який, можливо, взорував на одноіменний чернігівський храм. З 2006 р. розкопки залишків цього головного собору гетьманської столиці провадить Батуринська українсько-канадійська археологічна експедиція під керівництвом В. Коваленка, в якій бере участь автор 33. Подібну форму трьох апсид, але з тригранною центральною апсидою, мали втрачена тринавна Петропавлівська церква початку XVII ст. та тринавний Вознесенський собор Флорівського монастиря (1718 – 1732 рр.) у Києві34.
Понижені напівкруглі чи гранчасті бічні апсиди зустрічаємо в деяких православних базиліках, де кутові частини бічних нав є, відповідно, нижчі за головну наву. Наприклад, такі “пригнічені” бічні нави разом з апсидами мають згадана вище Мик-ільська церква Могилева, Троїцький собор Глухова (1720 – 1806 рр.) і собор Різдва Богородиці Гамаліївського монастиря під м. Шосткою на Сумщині (1735 р.)35.
Православні тринавні хрещато-купольні та базилікальні церкви України, Росії і Білорусі, починаючи від перших князівських соборів, за незначним винятком, мають три напівкруглі чи гранчасті апсиди. Відтак, триапсидна композиція вівтарної частини Троїцького собору Чернігова слідувала цій давній православній традиції чи навіть канону.
Собор Мгарського монастиря на Полтавщині має тільки одну тригранну апсиду і прямокутні пласкі східні завершення бічних нав (Рис. 7). За його взірцем спорудили одну ідентичну тригранну апсиду в тринавному базилікальному двовежовому соборі Хрестовоздвиженського монастиря у Полтаві (1689 – 1709 рр.)36.
Одну тригранну чи пятигранну апсиду часто будували в однонавних зальних і тридільних церквах козацького бароко, які, можливо, походять від народної дерев’яної архітектури37. Нагадаємо, що перша відома православна тринавна банна базиліка на Лівобережній Україні – Максаківський собор – також мала одну півкруглу апсиду, бо, як зазначалось, її дизайн був запозичений без істотних змін від костьолів польсько-литовської держави.
Взагалі одна гранчаста чи напівкругла вівтарна апсида типова для середньовічних і модерних тринавних базилік Заходу. Це композиційно узгоджується з поширеною однобанністю ренесансних і барокових костьолів. Такими одноапсидними є грандіозна тринавна базиліка св. Петра 1452 р. та костьол Іль Джезу в Римі38. Готичні й барокові тринавні базиліки з однією гранчастою і специфічно тригранною апсидою, як у Мгарському соборі, нерідко зустрічаємо в Польщі39. Але особливо широко вівтарну частину такої форми застосовували у храмах західного і східного обряду Білорусі40 та Литви, зокрема у Вільнюсі XVІ – XVIII ст.41
Поширення різних гранчастих апсид у сакральних спорудах віленського бароко, ймовірно, пов’язане зі стійкими готичними традиціями в ранньомодерній литовській архітектурі. Готичні елементи вважаються однією з локальних особливостів барокової школи Вільнюсу42.
Можливо, И.-Б. Зауер використав західну одноапсидну композицію у Мгарсько-му соборі, щоб трохи відрізнити його деталі від майже ідентичного Чернігівського Троїцького собору і не копіювати свої твори. Але після побудови Мгарського і Полтавського соборів місцеві майстри не вживали одноапсидної форми у пізніших три-навних базиліках Гетьманщини, а за старим звичаєм зводили там три заокруглені чи гранчасті апсиди.
Східний фасад Чернігівського Троїцького собору укріпили п’ятьма масивними контрфорсами прямокутної й клиновидної у плані форм. Вони прибудовані між вівтарними апсидами та на наріжжї східного фасаду (Рис. 3).
Розкопки решток Батуринського Троїцького собору у 2007 р. відкрили підмурки прямокутного контрфорсу на наріжжі його південної апсиди та продовжньої південної стіни. Це узгоджується з висловленою робочою гіпотезою про те, що чернігівський собор був його прототипом. Повне розкриття фундаментів батуринського храму в наступні роки дозволить скласти попередні уявлення про походження його плану і архітектури. В інших базиліках центральної України, які збереглись, підсилення стін контрфорсами невідоме.
Якщо контрфорси Троїцького собору Чернігова спорудили за проектом И.-Б. Зау-ера, а не пізніше, то це також могло бути прийомом, запозиченим з архітектурної школи Вільнюса. Укріплення фасадів контрфорсами, у тому числі апсид пізньоготич-них і барокових мурованих костьолів та монастирських будівель, часто практикувалось у Великому князівстві Литовському протягом XV – XVIIІ ст.43 Цей прийом, напевно, відноситься до вищезгаданих ремінісценцій готичного зодчества у віленсь-кому бароко44.
На відміну від католицьких костьолів, декор Чернігівського Троїцького і Мгарсь-кого соборів однаково розподіляється з усіх боків (Рис. 2, 4, 6, 8). Як зазначалось, така всефасадність є відмінною особливістю опорядження православних церков. Тож іноземний архітектор врахував ці ортодоксальні норми.
Подібно до костьолу Петра і Павла у Вільнюсі, композиції екстер’єрів Троїцького і Мгарського соборів властива статичність, яка, в цілому, не типова для споруд у стилі високого і пізнього бароко (Рис. 1)45. Обидва собори мають бездоганні пропорції, надзвичайну ясність, чіткість, виразність і завершеність композиції та помірність, навіть сухуватість пластичної обробки фасадів (порівняно до здебільшого вигадливих пізньо-барокових будов Заходу й України). Нагадаємо, що це було характерною рисою віленсь-кого бароко. Вишукані ліпні тинькові зовнішні оздоблення стін Мгарського собору додали у 1730 – 1740-х рр. Тоді ж могли з’явитись і ліпні розетки на фризах антаблементів обох його ярусів.
Західний чоловий та бічні фасади (торці трансептів) цих соборів вінчають великі барокові фронтони. Три однакові фронтони Троїцького собору мають розімкнуті бага-топрофільні завершення-тимпани та волютні завитки по боках (Рис. 2, 4). Вони фланкуються стовпчиками-пінаклями з високими конічними покрівлями. Фронтон західного фасаду Мгарського собору є напівкруглим профільованим, а фронтони бічних фасадів -трикутні з ввігнутими крилами та двома маленькими вікнами у центрі (Рис. 8).
Головний фасад Петропавлівського костьолу також прикрашав ошатний трикутний фронтон з нішою в центрі та подвійним рядом заокруглених і прямих похилих складнопрофільованих крил (Рис. 1). Иого форма загалом ближча до простіших бічних фронтонів Мгарського храму.
Трансепти соборів Чернігова і Мгара виступають від фасадів як ризаліти, увінчані бічними фронтонами (Рис. 2, 8). Співвідношення висоти до ширини торців трансептів обох соборів (без врахування фронтонів) становить приблизно 8:6. Воно наближається до класичної пропорції так званого “золотого перетину” (8:5), яка широко використовувалась в архітектурі ренесансу і бароко.
Поверх карнизу чільного фасаду Чернігівського Троїцького собору між наріжними вежами перед фронтоном влаштовано відкритий перехід з дерев’яною балюстрадою (Рис. 4). Туди виходять двері, зроблені у центрі цього фронтону. В інших ранньо-модерних церквах Наддніпрянської України будь-яких балюстрад не зустрічаємо.
Цей елемент було перенесено з опорядження чолових фасадів барокових латинських базилік, скоріше за все, литовсько-білоруських, чи безпосередньо з інших соборів И.-Б. Зауера. Так, його костьол у Пажайслісі має муровану балюстраду над верхнім карнізом між вежами західного фасаду, як у чернігівському соборі46. Вище згадувався балкон з дерев’яною балюстрадою понад портиком у центрі головного фасаду віленського Петропавлівського собору (Рис. 1)47. Подібний портик з балконом і балюстрадою прибудовано до чільного фасаду костьолу, зведеного И.-Б. Зауером у Тарлові в Малопольщі48.
Муровані, металеві й дерев’яні балюстради встановлені поверх карнизів чи на балконах і лоджіях головних фасадів більшості барокових храмів і палаців Італії й Сіцилії49. Разом з іншими атрибутами барокового стилю знаходимо їх в оформленні багатих, переважно двовежових, католицьких базилік Польщі, Литви, Білорусі, а також Львова XVII – XVIII ст.50Однак цей латинський фасадний елемент Чернігівського Троїцького собору залишився унікальним і не набув поширення в українському православному зодчестві.
Фасади Чернігівського і Мгарського соборів розчленовують ордерні пілястри без розвинутих капітелей і баз та профільовані розкріповані карнизи обох ярусів (Рис. 2, 6). З усіх боків перший прикрашають високі й глибокі напівкруглі у поперечному перетині ніші з конховими завершеннями (Рис. 5). Вони розташовані в обох ярусах на рівні вікон. Лиштви вікон та ніші обрамовані т
Comment here