Тривожною була весна 1943 року на Чернігівщині. Шастали по області каральні загони окупантів. У небо здіймалися стовпи чорного диму – там, де палили оселі разом з людьми... Корюківка, Козари, Яцове, Велілівці, Лопатин -– далеко не повний перелік населених пунктів, у яких карателі по-звірячому знищили тисячі ні в чому не винних людей різного віку.

У відповідь на нелюдські знущання окупантів та їхніх посіпак – місцевих зрадників, піднялася хвиля народного гніву. Все більше і більше патріотів вступали до партизанських загонів. Народні месники майже кожного дня здійснювали напади на поліцейські стани і дільниці, німецькі комендатури, влаштовували засідки на дорогах і диверсії на залізницях.

У межиріччі Десни і Дніпра в деяких селах була відновлена радянська влада, почали працювати сільради, над якими замайоріли червоні прапори, і створювалися загони самооборони.

Серед партизанських загонів імені Коцюбинського, Щорса, Будьонного та "Перемога" поширилася радісна чутка – скоро будемо висвободжувати Чернігів.

Та, на жаль, не так сталося, як бажалося. Стурбована зухвалими діями партизанів межиріччя, які вже підступали до обласного центру, німецька влада вирішила завдати упереджувального удару. Ворог спланував кинути на народних месників регулярні війська. У Чернігові почали зосереджуватися основні сили карателів – 105-а та 6-а піхотні дивізій угорців, загальною кількістю 22 тисячі вояків під загальним командуванням генерал-лейтенанта Золтана Алдя-Пап. До угорців додавались загони СС, поліцаїв та німецької комендатури.

25 квітня 1943 року до Любеча для проведення розвідки на семи автомашинах вирушив спецназ ворога, який потрапив у засідку в селі Кувечичі, яку влаштувала рота партизанів загону ім. Коцюбинського на чолі з Андрієм Ковалем. Підпустивши гітлерівців майже впритул, партизани розстріляли їх. Із сотні ворогів не врятувався майже ніхто, кількох узяли в полон. Цінними трофеями стали потужна радіостанція, змонтована на машині, важливі документи, не кажучи вже про зброю.

Партизани, розглядаючи карти, побачили, що на них точно вказані місця розташування всіх загонів межиріччя. Це було свідченням як доброї розвідки ворога, так і його серйозних намірів.

Розгромлений загін фашистів був авангардом великих сил, котрі підтягувалися у Чернігів для придушення партизанського руху і знищення населення, яке підтримувало народних месників.

Першого травня, коли в усіх загонах і багатьох селах проводилися урочисті збори та мітинги, ворожа навала посунула з Чернігова на вільну від окупантів територію, прямуючи до лісових масивів над Дніпром. Карателі просувалися не поспішаючи, прочісуючи кожний лісок. У селах заживо палили у хатах і клунях спійманих селян.

Недостатньо озброєні партизанські загони, маючи обмаль боєприпасів відступали до Дніпра, не будучи в змозі протистояти озброєним ворожим частинам, які вели бої при підтримці артилерії, танків та й співвідношення партизанів і фашистів було один до десяти

Разом з партизанами в ліси і болота пішли тисячі селян. Обрій на заході затягнуло димом, безперервно гриміла канонада. Окупанти йшли цільним цепом...

Загін імені Коцюбинського, розділившись на групи, маневрував у лісах за Неданчичами та Любечем. До берега Кривої річки карателі притиснули частину цього загону  – приблизно  150  бійців.   Вони  відбивалися  від переважаючих сил ворога до останнього набою. Дехто з партизанів намагався перепливти на другий берег річки, але пощастило здолати досить широку протоку одиницями. Серед тих щасливців був і малолітній підпільник Чернігова Василь Крутько. Хоч куля і зачепила сміливця, але він знайшов схованку в густих кущах і врятувався. У тій кривавій веремії загинуло більше 60 партизанів. Решта вночі прорвалася з оточення.

На правому березі Дніпра, в білоруському селі Асаревичі, загинули від рук фашистів у страшних муках розвідники Льоля Білевич та її бойовий побратим Михайло Симоненко. Виконуючи завдання командира загону М.Таранущенка, вони мали розвідати, чи є ворог на цьому березі, чи можна вивести в Білорусію наших партизанів. А в одному з боїв пропав безвісти начальник штабу загону Василь Сачава. Може, потонув у якомусь болоті...

Частина карателів, яка наступала з Чернігова на південь, зустріла опір партизанів загону ім. Щорса і загону самооборони під селом Смолин. Та в партизанів закінчилися набої. Довелося їм відступити і віддати село на поталу ворогам, які підпалили Смолин.

Відчутних ударів завдав карателям загін імені Будьонного. Добре озброєні і загартовані в боях на фронті, козаки зненацька нападали і швидко зникали в хащах. Добре воював і загін "Перемога".

Кілька днів стримували поліцаїв самооборонці села Карпилівка, яких очолювали Іван Сулима та Семен Берлога. Гітлерівці переправились через Десну біля Остра і з заплави кілька разів ходили в атаку на Карпилівку, але без успіху. На напівзатоплених з весняної повені луках оборонці села поклали багатьох отих вояків. Карателі захопили Карпилівку тільки тоді, коли їхні танки почали заходити в тил карпилівцям з боку Крехаїва і тим довелося відступити.

У жорсткому бою під Старою Гутою загинуло кілька рядових партизанів начальник штабу загону імені Щорса Адам Мольченко.

Месники різних загонів, самооборонці і чимало селян знайшли сховища в непрохідному болотному масиві Видра. По пояс у холодній воді, без їжі, під зливою ворожих куль, снарядів і авіабомб пробули вони тут більше тижня. Неподалік перебувала і оперативна група парашутистів-десантників під командуванням К.Гнідаша (Кіма). Особливо страждали без їжі і від холоду діти, жінки, а також поранені.

Близько трьох тижнів продовжувалася блокада межиріччя, і тільки активні бойові дії партизанів з'єднання "За Батьківщину" і загону під командуванням О.Кривця змусили окупантів вивести звідси свої війська.

Свого завдання – знищити партизанів межиріччя – ворожі дивізії не виконали. Знесилені, але нескорені, народні месники вийшли з боліт і лісові схованок, згуртувалися і знову почали боротьбу проти фашистів.

60 років минуло з початку трагічної і одночасно героїчної епопеї патріотів Чернігівщини в лиху годину Великої Вітчизняної війни. Слава героям, які віддали своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини!

Деснянська правда – Чернігів, 2003. – 8 травня.