Лютий 1943 року в історії Чернігова і його околиць – місяць трагічний. Нині виповнюється півстоліття від тих подій.

Розгром німецьких військ під Сталінградом сповістив усьому світові про крах широко розрекламованого гітлерівцями "дранг нах Остен" – походу на схід. Це був початок кінця рейху. Пам'ятаю чорні траурні прапори на казармах і на будинках державних установ у Чернігові, кислі фізіономії німців, пригнічений стан  поліцаїв.  Невдовзі через місто посунули  відступаючі сюзники німців – італійці та угорці. Злі, стомлені солдати страждали від холоду. Вони йшли п'шки, проклинаючи Гітлера та своїх правителів Муссоліні і Хорті, які послали іх на смерть у чужу далеку країну. Голодні, вони міняли зброю на хліб та інші продукти у цивільного населення, крали картоплю і буряки у погребах чернігівців.

Здавалося, що не сьогодні-завтра почнуть тікати і німці. Але військова сила вермахту  ще  не  була  остаточно зломлена.   На  східній  фронт перекидалися із Західної Європи війська і нова техніка. Становище на фронті почало стабілізуватись.

Лють за поразку німці зганяли на ні в чому не винних людях. Запалали хати й клуні, куди заганяли жінок із дітьми, старих людей спалюючи їх живцем.

 Цю криваву справу на околицях Чернігова виконували зрадники-карального   батальйону   СД,   скомплектованого   із   українців,   росіян, фольксдойче – громадян німецького походження. Командував батальйоном оберштурмфюрер СС Гейнц Крос. Чорної пам'яті батальйон заслужив подяку, а його головорізи отримали хрести від гітлерівського командування за розправу над місцевим населенням, яке допомогло втікачам із Яцівського концтабору.

Повстання у таборі спалахнуло 21 лютого о 16 годині дня. Приречені на смерть полонені, котрих повинні були розстріляти у зв'язку із відступом німецьких військ, вирішили дати бій охороні. Вбивши у комендатурі одного з найжорстоюших табірних катів німця Бакірса, розігнавши охорону, в'язні стали вибиратися за колючі дроти табору групами і поодинці. Сотні людей розбігалися у різні боки від табору. Дехто мав зброю, відібрану у поліцаїв.

Хто і як спромігся викликати з Чернігова каральний батальйон невідомо! Він прибув до місця подій на вантажних автомашинах. Частина поліцаїв кинулася навздогін втікачам, а інші розпочали робити свою криваау справу у таборі. Поранених кулеметним вогнем із вишок в'язнів по-звірячаму  добивали там. де вони лежали. Набоїв не витрачали. Били з ромаху кованими чобітьми по головах, розбризкуючи мозок і кров на білий сніг.

Далеко не всі полонені мали змогу тікати, бо були настільки виснажені від голоду і хвороб, що ледве рухалися. Вони, безпомічні, лежали на долівках своїх викопаних у землі бараків, напружено прислухаючись до пострілів. Так оті нещасні і прийняли свою смерть, коли есесівці почали прочісувати території табору вбиваючи всіх в'язнів підряд. Вриваючись у бараки розстрілювали впритул. Один із бараків спалили разом із його немічними мешканцями.

Не затримавши багатьох втікачів, яких врятували ранні зимові сутінки карателі повернулися назад, приєднавшись до тих, хто хазяйнував у таборі. На них чекало  нове  завдання  начальника  чернігівської   поліції  безпеки  і  оберштурмбанфюрера СС Теодора Крістензена: на ранок намічалось знищення селян, котрі проживали неподалік концтабору у селах Яцево і у Юрковому Хуторі. Провина селян полягала у тому, що деякі з них допомогли вткачам – хто одягом, хто їжею. Не знали ці добрі люди, що будуть жорстоко покарані за своє милосердя.

У кількох хатах на околиці Яцева карателі повбивали селян того ж вечора. Вбивали в хатах так тихо, що у сусідніх оселях люди нічого не чули. Виходити вночі на вулицю було не можна, люди боялися порушити комендантську годину після подій у таборі.

Лише вранці 22 лютого одна жінка заглянула до сусідської хати і побачивши закривавлені трупи, здійняла тривогу.

Хапаючи поспіхом малих дітей, люди кинулися до лісу. Але встигли н всі – поліцаї уже брали в кільце приречене на жахливу смерть село. Щільним кільцем вони охопили також східну частину великого приміського села Бобровиця і Юрків Хутір, розташований у заплаві Десни. Розстрілювали усіх підряд – від немовлят до стариків. Сп'янілі від добрячої порції шнапсу і крові вбивці дико реготали, піднімаючи на багнети немовлят вигнавши із хлівів худобу, пограбувавши майно, яке склали на підводи, карателі підпалювали будівлі. Село Яцево засноване ще у часи Київської Русі, перестало існувати.

У Бобровиці захоплених під час ранкової облави селян відводили о Юркового Хутора, який стояв у лузі, метрів за чотяриста від села, заганяли у хати й клуні, клали на долівку обличчям донизу і розстрілювали. Зверху на теплі ще трупи примушували лягати нову партію бобровичан і теж , розстрілювали.

Потім запаливши, хутір, карателі відбули машинами до Чернігова, де чекав одних чекав смачний обід із горілкою, а іншим належало продовжити криваву  справу.

Тридцять єсесманів на чолі з офіцером під’їхали до тюрьми по вулиці Пролетарській. На цей час звідти вже випустили 18 підсаджених у камери шпигунів і 20 поліцаїв, які відбували там короткочасні покарання за незначні провини по службі. Решту – 283 в'язня – почали розстрілювати групами по 10 чоловік у тюремному дворику. Виводили із камер арештантів тюремні наглядачі на чолі з начальником цієї страшної установи Олександром Носенком. У похмуре зимове небо, затягнуте низькими хмарами, лунали із тісного дворика розпачливі зойки плачі і прокляття катам.

Кривава оргія скінчилася лише наприкінці дня. Загалом у ті страшні дні у Чернігові було знищено більше тисячі жителів, військовополонених і в'язнів тюрми.

Пам'ятаймо ту трагедію нашого міста.

Деснянська правда – Чернігів 1993. – 23 лютого