Черниговский справочно-информационный портал Siver Info / Site news Mon, 01 Oct 2012 13:26:56 +0200 uWeb Web-Service /img/rssyalogo.gif Черниговский справочно-информационный портал Siver Info / Приємна новина зі США /news/priemna_novina_zi_ssha/2012-10-01-6302 /pda/news/priemna_novina_zi_ssha/2012-10-01-6302 Міжнародним літературним проектом «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50 мовами світу» зацікавилася письменниця і перекладач зі США Люба Ґавур. Відомий фахівець переклала велику добірку талановитого чернігівського подружжя англійською. Цю роботу вже високо оцінив канадський літературознавець, письменник, доктор філології, професор Йоркського університету (Торонто) Марко-Роберт Стех. Раніше іншу добірку поезій Сергія і Тетяни дуже вдало переклав англійською знаний письменник, літературний критик, мистецтвознавець, співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи, лауреат міжнародних літературних премій Богдан Бойчук (США). Авторская колонка Mon, 01 Oct 2012 13:26:56 +0200 Міжнародним літературним проектом «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50 мовами світу» зацікавилася письменниця і перекладач зі США Люба Ґавур. Відомий фахівець переклала велику добірку талановитого чернігівського подружжя англійською. Цю роботу вже високо оцінив канадський літературознавець, письменник, доктор філології, професор Йоркського університету (Торонто) Марко-Роберт Стех. Раніше іншу добірку поезій Сергія і Тетяни дуже вдало переклав англійською знаний письменник, літературний критик, мистецтвознавець, співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи, лауреат міжнародних літературних премій Богдан Бойчук (США).Отже, резонансний проект за участю багатьох відомих письменників, перекладачів, науковців та журналістів з усього світу успішно продовжується!Сергій Дзюба, Український поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, пародист, критик Дзюба Сергій Вікторович народився 20 вересня 1964 року в м. Пирятин Полтавської області. Служив у війську. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Живе в Чернігові. Працював у закордонних, всеукраїнських та чернігівських ЗМІ. Нині – президент міжнародної громадської організації «Чернігівський інтелектуальний центр», голова Чернігівської міської організації Національної спілки журналістів України, почесний професор Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна». Член Національної спілки письменників України. Автор 31-ї книги та 9-ти радіокниг, присвячених дружині –Тетяні Дзюбі (на думку фахівців, це – єдиний такий випадок в історії світової літератури); автор і режисер-постановник 36-ти радіоп’єс, в яких зіграв головні ролі; упорядник і видавець 10-ти антологій та збірників сучасної української поезії і прози; перекладач із білоруської мови; автор пісень. Твори Сергія Дзюби перекладені 30 мовами і надруковані в 23 країнах. Їх прочитали, прослухали і переглянули в книжках, газетах, журналах, по радіо, телебаченню та в інтернеті понад двох мільйонів людей з усього світу. Нагороджений медаллю Міністерства оборони України «За сприяння Збройним Силам України» (2009), почесними грамотами Кабінету міністрів України (2004) та Спілки письменників Білорусі (2010). Лауреат премій імені М. Коцюбинського (1998), М. Гоголя (1999), В. Стуса (1999), Д. Нитченка (2000), І. Кошелівця (2003), Г. Сковороди (2005, 2011), В. Чорновола (2010), М. Лукаша (2010), П. Куліша (2011), Л. Глібова (2012) та ін. Тетяна Дзюба, Українська поетеса, критик, літературознавець, журналіст Дзюба (Мурзенко) Тетяна Анатоліївна народилася 19 липня 1966 року в с. Брусниця Кіцманського району Чернівецької області. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка та аспірантуру Інституту літератури Національної Академії Наук України. Працювала завідувачем відділу Чернігівської обласної газети «Гарт», власкором газети «Молодь України» у Чернігівській області, викладачем Київського інституту «Слов’янський університет» та Чернігівського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент. Член Національної спілки письменників України. Авторка збірки поезій «Акомодація до часу» (2000), літературознавчої книги «Талант як міра ваги» (2008), монографії «Спрага народу і спрага Вітчизни. Публіцистика другої половини XIX — першої третини ХХ ст. : модель національної ідентичності» (2012), численних літературно-критичних і літературознавчих публікацій у газетно-журнальній періодиці та наукових виданнях; упорядник і автор антологій сучасної української поезії «Пастухи квітів» (1999) та «Станція Чернігів» (2002). Разом із С. Дзюбою та композитором М. Збарацьким написала цикл пісень. Перекладає з білоруської. Твори Тетяни Дзюби перекладені 30-ма мовами світу. Друкувалася у багатьох вітчизняних та закордонних виданнях. Лауреат премій імені М. Коцюбинського (2001), Б. Нечерди (2001), Д. Нитченка (2002), І. Кошелівця (2003), Г. Сковороди (2005), Л. Глібова (2011), П. Куліша (2012) та ін. Нагороджена Почесною грамотою Спілки письменників Білорусі (2010). Про перекладача віршів Сергія і Тетяни Дзюби англійською: Люба Ґавур (США) – письменниця, перекладач. Народилася 1957 року в Клівленді (Огайо, США), куди у 1949-му емігрували її батьки, повоєнні втікачі. Вищу освіту – магістра в галузі слов’янських мов – отримала в Кент Стейт Університеті та в Торонтському університеті. Пізніше в Кентському університеті здобула спеціальність магістра з бібліотекарства. Жила і працювала в Торонто, Нью-Йорку, Празі, Києві. Нині мешкає у Кенті (Огайо). Пише поезії англійською та українською мовами. Перекладає з англійської українською і навпаки. Публікувалася в багатьох друкованих та інтернет-виданнях, зокрема в українських журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», американській газеті «Casper Star Tribune», польсько-англійському часописі «deKadentzya». Помогите Софийке услышать мир /news/pomogite_sofijke_uslishat_mir/2012-09-25-6281 /pda/news/pomogite_sofijke_uslishat_mir/2012-09-25-6281 В солнечный осенний день на детской площадке на Валу было много детей. Да и не удивительно: воскресенье – день семейного отдыха. Дети бегали, кричали, звали родителей. Маленькая светловолосая девочка в джинсовом костюмчике тоже бегала по детской площадке. Как и все малыши, спускалась с горки, лазила по деревянному автомобилю, раскачивалась на качели. От сверстников ее отличало то, что все это она делала молча… Авторская колонка Tue, 25 Sep 2012 14:23:01 +0200 В солнечный осенний день на детской площадке на Валу было много детей. Да и не удивительно: воскресенье – день семейного отдыха. Дети бегали, кричали, звали родителей. Маленькая светловолосая девочка в джинсовом костюмчике тоже бегала по детской площадке. Как и все малыши, спускалась с горки, лазила по деревянному автомобилю, раскачивалась на качели. От сверстников ее отличало то, что все это она делала молча… Девочку зовут Софья. Ей – 2 года и 2 месяца. У нее снижение слуха на оба уха – без слуховых аппаратов она практически ничего не слышит. В том числе и своего голоса. Поэтому и не научилась говорить! По диагнозу врачей у Софии сенсоневральная двусторонняя тугоухость: справа – ІІІ-й степени, а слева – IV-й. Родители Софийки, Мария и Василий Криль уверены, что дочка слышит на правое и левое ухо. Еженедельно ездят в Киев к специалистам, для того, чтобы научить Софию слышать и разговаривать… – Сейчас Софии 2 года и два месяца. Родилась она маловесной, долго развивалась. Когда ей было 2,5 месяца мы попали в больницу с воспалением легких. Там ее лечили, как я потом узнала, очень токсичным антибиотиком. Во время лечения я начала замечать, что Софийка сначала начала громко кричать, а потом вообще замолчала. Я забила тревогу. Мы пошли с дочкой по ЛОРам. Нас направили в ЛОР-институт. Там поставили неутешительный диагноз – у девочки сильно снижен слух, – рассказывает мама Софийки. Спасительные антибиотики губят слух Сегодня специалисты утверждают, что большинство случаев снижения слуха, а также возникновения глухоты, – это применение антибиотиков. Самыми опасными антибиотиками, поражающими слуховой ��ерв, что вызывает часто необратимую потерю слуха, являются недорогие и высокоэффективные антибиотики ряда аминогликозидов. Когда на кону человеческая жизнь и больной умирает от того же сепсиса, врач назначит антибиотики без колебаний. Угроза жизни перевешивает вероятностный вред – потерю слуха. В любом случае, вряд ли врач предупредит пациента или его близких о возможных последствиях лечения. Тем более что никогда нельзя предугадать, как антибиотик повлияет на каждого отдельно взятого больного. У кого-то возникает полная глухота, у кого-то тугоухость, а кто-то всего лишь стал немного хуже слышать. Есть только одна четкая закономерность – чем младше возраст, тем сильнее действие. То есть младенец скорее просто оглохнет, дошкольник станет очень плохо слышать, а взрослый может и не заметить, что слух стал менее острым… Когда Софии было 7 месяцев, в Киевском институте отоларингологии ей поставили неутешительный диагноз – тугоухость. Маша и Василий просто не знали, что делать! Доказать, что тугоухость ребенка – медицинская ошибка они не могли. Да и со слухом дочки нужно было что-то делать. Ведь ребенок развивается. А, не слыша собственного голоса, девочка может никогда не заговорить. Родители купили дочери слуховые аппараты за три с лишним тысячи гривен, но, как выяснилось, они не подошли ребенку. Нужны были другие, довольно дорогие аппараты… – Мы с мужем продали все, что только могли, залезли в долги и купили аппараты за 25 тыс. грн., которые считаются очень хорошими, – рассказывает мама девочки. – Но через какое-то время нам посоветовали перепроверить слух девочки не в государственном институте, а в частном, там, где хорошее оборудование. Слух у Софии оказался значительно ниже того уровня, который определили в ЛОР-институте. Соответственно, те аппараты, которые мы купили, работают на пределе своих возможностей и не могут дать того, что нужно. Продать неподходящие слуховые аппараты невозможно. Хотя в Украине детей с проблемами слуха, аналогичными проблемам Софии много, кто купит своему ребенку устройства в неизвестно каком техническом состоянии? Маша и Василий хотят, чтобы их ребенок был социально адаптирован и научился разговаривать. Для этого каждую неделю девочку возят на занятия в Киев. Дома занимаются практически все время, когда девочка не спит. Мы поинтересовались, почему такие занятия нельзя проводить в Чернигове. По словам Маши, в нашем городе просто нет специалистов такого уровня. Здесь, в Чернигове, врачи дают только десятую часть от того, что дают столичные специалисты. Мария утверждает, что в нашем городе детей с таким уровнем слуха, как у Софийки учат только языку жестов. Они с мужем видели, что такие дети могут нормально разговаривать, и хотят, чтобы и у их дочери была полноценная жизнь. – Если бы у Софии была І-я или ІІ-я степень тугоухости, то при надевании таких аппаратов, какие есть сейчас, она могла бы слышать речь. При той степени, которая у нее есть, человеческий голос, даже с этими аппаратами для нее – просто фон. Чтобы научить дочку говорить и слышать, нам приходится очень много заниматься, – объясняет ситуацию Маша. – Мы уже ездим в Киев пятый месяц. У нас она только начинает говорить слова "мама”, "дай”, "на”. Вот только-только начинает говорить. Это очень сложная процедура. Для того, чтобы лечить ребенка, возить в Киев, муж работает на трех работах. Денег на жизнь, кое-как хватает. Но дело в том, что активное развитие речи у ребенка – до четырех лет. У нас осталось менее двух лет! А для того, чтобы София научилась говорить, нам необходимы слуховые аппараты, которые стоят 50 тыс. грн. Мы поинтересовались, а нельзя ли получить такие аппараты через государственные социальные службы. Маша объяснила, что они уже обращались за помощью и им предложили слуховые аппараты за 2 тыс. грн., которые при такой степени заболевания, как у их дочери, практически бесполезны. Про выплату какой-то компенсации вместо слуховых аппаратов вообще не могло быть и речи. Кроме того, если бы слуховые аппараты служили ребенку всю жизнь, родители бы заняли-перезаняли денег, но купили бы их. Но проблема в том, что слуховые аппараты нужно покупать каждые 5-7 лет. Василий и Мария работают в Военно-музыкальном центре сухопутных войск ВС Украины в Чернигове. Маша росла в многодетной семье, поэтому с мужем сразу решили, что у них будет, как минимум, двое детей. Недавно у Софии родилась сестричка Варвара, – забот, да и расходов в семье прибавилось. Пока Маша ухаживает за двумя детьми, Василию приходится работать за троих. Он беретс�� за любые подработки, ведь в военно-музыкальном центре зарплата не высокая. Чтобы заработать на жизнь, заплатить за жилье, которое семья снимает, дома практически не бывает. Но, так уж сложилось, что в Чернигове много не подзаработаешь… – Если бы кто-то мог помочь с покупкой слуховых аппаратов сейчас, то за 5-7 лет я бы насобирал на следующие новые аппараты, – говорит Василий, отец Софии. – Я работаю фактически с утра до ночи. Но много денег уходит на лечение ребенка. В целом на жизнь хватает, а вот чтобы что-то отложить – не очень. За эти два года мы потратили на лечение, аппараты более 40 тыс. грн. Деньги нужны каждую неделю: и на поездки в Киев, и на оплату специалистов. Родственники говорят Маше и Василию, чтобы те успокоились. Мол, берите "социальный” аппарат, и как будет, так и будет. Но ни у Марии, ни у Василия руки не опускаются. Они верят, что справятся со своей проблемой. Мария, Василий и София Криль верят, что мир – не без добрых людей и надеются, что, услышав об их беде, люди откликнутся и помогут! Для тех, кто готов осуществить какую-либо посильную помощь в покупке слуховых аппаратов для Софии Криль сообщаем, что клиника Aurora, по просьбе родителей открыла специальный рассчетный счет, все средства с которого будут потрачены именно на эту цель. Номер счета в Укрэксимбанке 26003010015186 Товариство з обмеженою відповідальністю "Центр слухової реабілітації "Аврора” ЄРДРПОУ 20048339, тел. 044-501-03-51 МФО 322313 ІПН 200483326548, номер свідоцтва 100304110 Призначення платежу: слухові апарати, згідно рахунку-фактури №3132 від 19 вересня 2012 року для Кріль Софії Василівни Номер телефона мамы Софийки: 099-262-63-01 (Мария Криль) Армія вийде з облоги давніх проблем /news/armija_vijde_z_oblogi_davnikh_problem/2012-09-25-6279 /pda/news/armija_vijde_z_oblogi_davnikh_problem/2012-09-25-6279 Начальник Генерального штабу ЗСУ генерал-полковник Володимир Замана розповів газеті центральних органів виконавчої влади України "Урядовому кур’єру” про реформування Української армії У червні нинішнього року Указом Президента була введена в дію нова редакція Воєнної доктрини України. Аналітики відразу зазначили, що документ принципово відрізняється від попереднього. І насамперед тим, що нова доктрина оперує не загальним поняттям "військова безпека”, як раніше, а більш конкретним "військовий конфлікт”, що дає змогу повніше визначити всі складові політики держави у цій сфері. Авторская колонка Tue, 25 Sep 2012 11:44:46 +0200 Начальник Генерального штабу ЗСУ генерал-полковник Володимир Замана розповів газеті центральних органів виконавчої влади України "Урядовому кур’єру” про реформування Української армії У червні нинішнього року Указом Президента була введена в дію нова редакція Воєнної доктрини України. Аналітики відразу зазначили, що документ принципово відрізняється від попереднього. І насамперед тим, що нова доктрина оперує не загальним поняттям "військова безпека”, як раніше, а більш конкретним "військовий конфлікт”, що дає змогу повніше визначити всі складові політики держави у цій сфері. Вона різнобічна і до певної міри амбітна, оскільки у своїй основі передбачає обов’язкове створення в Україні нової армії європейського типу. Саме питання трансформації, а точніше – докорінного реформування українського війська і стало темою нашої розмови з начальником Генерального штабу – Головнокомандувачем Збройних сил України генерал-полковником Володимиром ЗАМАНОЮ. – Володимире Михайловичу, останніми роками стільки говорили про реформування Збройних сил, що у певної частини суспільства набилася оскома щодо цих питань. Мовляв, усе обмежується лише деклараціями… – А все через те, що говорили справді багато, а робили мало. Проблеми накопичувалися роками і призвели до того, що сьогодні основу бойового складу ЗСУ становлять військові частини, укомплектовані лише на 15-50% від штатів воєнного часу, які не готові до ефективних дій у сучасних умовах. Утримання такого війська призвело до перекосу в пропорції між старшими і молодшими офіцерами, а низький мотиваційний ресурс – до падіння престижу військової служби та некомплекту первинних офіцерських посад, що виключає проведення повноцінної бойової підготовки. Боєздатність Збройних сил знижується також унаслідок незадовільного стану озброєння та військової техніки, значна частина яких потребують модернізації чи оновлення. Неналежне матеріально-технічне забезпечення насущних потреб армії в попередні роки призвело до скорочення переважно бойових частин та накопичення надлишкового людського ресурсу в структурах забезпечення. Тож сьогодні ми намагаємося утримувати фактично "паперові” Збройні сили – за чисельністю одні з найбільших у Європі, а за всіма іншими параметрами (соціальними стандартами військової служби, рівнем підготовки та технічної готовності озброєння) значно слабші від армій сусідніх європейських країн. Найбільше турбує невідповідність Збройних сил вимогам, продиктованим характером сучасних збройних конфліктів, яким притаманні швидкоплинність, застосування високоточної зброї і високомобільних підрозділів. З огляду на це і триватиме подальша трансформація вітчизняного війська у нову армію європейського типу. У затвердженій Президентом воєнній доктрині наголошується на позаблоковому статусі України. Аналізуючи сучасні збройні конфлікти в різних частинах світу, ми дійшли висновку, що в найближчій перспективі треба відмовитися від кількісно великих Збройних сил мобілізаційного типу, які держава утримувати не може. Це не якесь наше ноу-хау – таким шляхом йдут�� всі цивілізовані країни. До речі, в Росії розпочали ці реформи значно раніше і вже мають певні результати. За всіма прогнозами якась відверта агресія в найближчій перспективі Україні не загрожує. Отже, маємо 5-6 років, аби перетворити ЗСУ в компактну, технологічно сучасну і професійну армію, здатну попередити в разі чого будь-яку агресію проти нашої держави чи зазіхання на її територіальну цілісність. – Якою в такому разі має стати структура і чисельність ЗСУ в найближчій, а потім і у віддаленій перспективі? – Так уже склалося, що проголошувана останніми роками оптимізація (читай – скорочення) зачепила в основному бойові частини. Зате заклади й установи, образно кажучи, не бойового призначення, залишалися. Іншими словами, система управління колись 500-тисячним військом практично не змінилася й дотепер. Водночас масштабні навчання, що проходили в минулому і позаминулому роках, виявили серйозні проблеми у взаємодії між видами Збройних сил. На вимогу Верховного головнокомандувача нині переглядаємо управлінські структури ЗСУ. Зійшлися на тому, що потрібно у п’ять разів зменшити кількість і в три-чотири рази чисельність особового складу органів управління. Це той напрямок, де можливо зменшити багатоступеневі управлінські процедури і, що не менш важливо, істотно зекономити державні кошти при загальному підвищенні ефективності управління військами. В основу перспективної системи управління буде покладено міжвидовий принцип керівництва угрупуваннями військ. Залишиться Генеральний штаб, до якого будуть структурно включені штаби видів Збройних сил з певними завданнями і функціями, два оперативні командування і командування військово-морськими силами в Криму. Всі вони займатимуться спільною підготовкою сухопутних, військово-повітряних та військово-морських сил. Основу нової армії складуть військові частини Сил постійної готовності (до 65% бойового складу), призначені для попередження чи швидкої ліквідації збройного конфлікту, охорони повітряного і підводного простору, прикриття важливих державних об’єктів. Сили резерву, призначені для нарощування сил постійної готовності, розгортання частин територіальної оборони в разі загрози масштабної агресії, складатимуть до 5% бойового складу. Такі зміни дадуть змогу більш ефективно і комплексно використовувати бойову спроможність армії, а разом із суттєвими реформами у сфері забезпечення життєдіяльності військ (у тому числі й за рахунок упровадження сучасних економічних форм) дадуть змогу зменшити загальну чисельність Збройних сил приблизно до 100 тисяч осіб. – Один із проголошених пріоритетів військової реформи – відмова від призову і перехід на службу за контрактом. Тема, що називається, "з бородою”, її давно використовують і, мабуть, ще будуть використовувати політики-популісти. В одному вони праві: професійна армія коштує дорого. Наскільки реальний такий метод формування війська на найближчу перспективу? – Як відомо, основу сучасних ЗСУ складають частини, що комплектуються військовослужбовцями строкової служби. На їх підготовку щороку витрачаються чималі кошти. Приміром, аби навчити командира танка чи БМП, протягом 4-5 місяців тратимо майже 20 тис. гривень, після чого він служить ще 5-6 місяців і звільняється в запас. Коефіцієнт корисної дії, самі розумієте який: практичного результату майже не отримуємо, а з новим призовом усе починаємо спочатку. І так із року в рік. Треба розуміти, що коли термін строкової служби складав два роки, це питання не стояло. Була якась віддача, спадкоємність у передачі солдатського досвіду. А тепер? Найдосвідченіший доступний для новобранця військовий нині – командир взводу. Але й він кожні півроку знову і знову займається переважно одиночною підготовкою на рівні відділення, максимум взводу, а тому не бачить результату. Мова про підготовку на рівні роти, батальйону або вище взагалі не йде. Висновок очевидний: треба переходити на контрактну систему комплектування, коли молоді люди добровільно йдуть на службу у ЗСУ. Проектом Концепції реформування і розвитку Збройних сил до 2017 року, переданим на затвердження главі держави, передбачається вже в 2014 році призупинити призов на строкову військову службу і перейти на комплектування виключно військовослужбовцями за контрактом. Маємо надію, що Президент найближчим часом її підпише і тоді восени 2014-го зі служби має звільнитися останній строковик. Тепер про кошти, яких справді не вистачає. От ми й говоримо, що їх потрібно акумулювати, позбавити ЗСУ зайвих чи неефективних ��итрат. Скажімо, обов’язковою умовою переходу армії на контракт є впровадження аутсорсингу в питаннях обслуговування та охорони низки військових об’єктів, включаючи виші і навчальні центри. Щороку на всі ці речі витрачають великі кошти, які могли б піти на розвиток бази озброєння, розв’язання соціальних проблем тощо. Якщо, приміром, з отих 110 тис. не бойового складу залишити максимум 30 тис., це відразу дасть економію приблизно п’яти мільярдів на рік. Або візьмемо таку прозаїчну річ, як військові оркестри. Ніхто не рахує, що кожного року вони обходяться відомству у 120 млн. гривень. І це при тому, що минулого року на підготовку Сухопутних сил було виділено… 36 млн. Парадокс? Ще й який, і таких прикладів безліч. Військовий інститут при Національному університеті ім. Тараса Шевченка, де готують перекладачів та інших спеціалістів гуманітарного профілю, коштує Збройним силам 55-60 млн. грн. на рік. П’ять років курсанти тут навчаються, носять військову форму, мешкають у гуртожитку, харчуються – і все за рахунок армії. Зауважте, це не командири бойових взводів, яких справді треба готувати… Тому ми говоримо: підіймімо сьогодні соціальний статус військовослужбовців, і до нас залюбки підуть випускники цивільних вузів. Звичайно, багатьом такі підходи не сподобаються, але іншого виходу немає, якщо хочемо мати сучасні Збройні сили. – Легко сказати: підняти соціальний статус, та за цим криється безліч складних питань… – Проте виконаймо прості підрахунки. Донині на харчування військовослужбовця строкової служби витрачали 40-42 грн. на добу. Множимо на 30 днів – приблизно 1200 грн. Плюс щомісячні солдатські 250 грн., банно-пральне обслуговування, проживання у казармі… В місяць набігає до 2000 грн. Водночас такі самі кошти, навіть менші – 1600 грн. – ми платимо контрактнику і хочемо, щоб він служив! Витрати, як бачимо, однакові, але віддача неспівмірна – один служить, власне, півроку, інший, щонайменше, п’ять. Розрахунки показують, що при переході на комплектування виключно військовослужбовцями за контрактом при оптимізації Збройних сил витрати фонду грошового забезпечення порівняно з існуючим станом суттєво не зростуть. Окрім того, за контрактної служби відпаде необхідність у первинній щорічній підготовці сержантського і рядового складу, зменшиться навантаження на бюджет і від скорочення витрат на харчування. А взагалі, якщо говорити про фінансову доцільність, то тут головний кінцевий результат: краще мати дорожчу в утриманні боєздатну професійну армію, ніж менш затратну, але небоєздатну. Тому в Концепції і зазначено, що з 1 січня 2014 року грошове забезпечення у Збройних силах зросте в три рази. Мінімальне утримання військовослужбовця за контрактом складе суму, еквівалентну 750–800$ в місяць. Командир взводу – мінімум 1150-1200$. При цьому грошове утримання буде прив’язане до мінімальних зарплат. Наведу ще одне порівняння: наші і російські моряки в Севастополі. Якщо росіянин-контрактник отримує 1100$, наш – 1800 гривень. Тому за розпорядженням Президента ми, не чекаючи початку наступного року, вже збільшили грошове утримання моряків у два рази. З 1 жовтня також у два рази зросте зарплата військовослужбовців високомобільних десантних військ та інженерно-технічного складу Повітряних сил. Таким чином прагнемо хоча б частково розв’язати кадрові проблеми, де вони найскладніші, аби не допустити відтоку кадрів і дочекатися початку 2014-го. Наступного року плануємо підняти грошове забезпечення і в Сухопутних військах. Загалом передбачено поступове підвищення грошового утримання військових у три рази, порівняно з нинішнім. У 2017 році рядовий першого року служби буде отримувати до 5,8 тис. грн., командир взводу – 8,4 тис., командир роти – 10,9 тис., батальйону – 12,1 тис., а командир бригади – 14,2 тис. гривень. – Звичайно, гідна зарплата значить дуже багато. Але не все. Якими ще мотиваційними чинниками можна підняти престиж військової служби? – Нині опрацьовуємо запровадження системи стимулювання військової майстерності через введення в практику як матеріальних, так і моральних форм заохочення за досягнення в службі, високі показники в індивідуальній підготовці чи в підготовці військових підрозділів. Серед нових елементів нематеріальної мотивації – участь у навчальних програмах за кордоном, курсах лідерства, іноземних мов, навчання у вищих навчальних закладах держави під час проходження військової служби на пільгових умовах, пільгове санаторно-курортне лікування тощо. Важливим мотиваційним чинником є забезпечення військовиків і членів їхніх сімей житлом – як службовим, так і постійним – після певної вислуги років. Зокрема, хочемо взяти участь у проекті іпотечного кредитування з тим, аби військовослужбовець з початку служби почав накопичувати кошти. Як правило, перший контракт ми підписуємо з неодруженими, які будуть належним чином розквартирова��і. Другий зазвичай підписують уже сімейні, тому їх треба забезпечити гуртожитком покращеного типу. А вже на 15-й рік перебування в лавах Збройних сил контрактник має стовідсотково отримати повноцінне житло. До речі, про житлову чергу – на сьогодні маємо приблизно 40 тис. безквартирних військовиків. Щоправда, а��солютна більшість із них має де жити, але оскільки держава зобов’язана надати їм житло, вони й декларують себе як безквартирні. Переважно всі вони сьогодні готові отримати тис. і покинути чергу. Ця обставина значною мірою знімає проблему, тим паче, в основному – це військовослужбовці-пенсіонери. – Який узагалі фінансовий ресурс потрібен для успішного здійснення військової реформи? Чи є впевненість, що кошти на це знайдуться в потрібних обсягах, адже саме через недостатнє фінансування зазнали краху всі попередні спроби реформувати армію? – Питання вкрай актуальне. Якщо говорити про потребу у фінансах, то з урахуванням досвіду суміжних з нами країн, співвідношень території, чисельності населення та його щільності, довжини кордонів тощо Україна повинна витрачати на потреби Збройних сил не менше 1,57% ВВП, а це приблизно 30 млрд. грн. у рік. З іншого боку, після збалансування наших військових амбіцій з реальними можливостями держави необхідний для успішного здійснення військової реформи та досягнення оптимального рівня боєздатності мінімальний ресурс на 2013-2017 роки має становити майже 156,9 млрд. грн. У середньому це 22-23 млрд. грн. на рік. Проголошений принцип позаблоковості змушує нас розраховувати тільки на власні сили: сподіватися на сторонню допомогу в захисті суверенітету і територіальної цілісності держави не гоже. Тому ми й просимо на найближчі роки збільшити видатки бюджету до 1,32–1,35% ВВП. Лише на два роки! Після цього, починаючи з 2015-го, ми готові будемо повернутися до нинішніх 1,1% ВВП і більше не піднімати цього питання. Ми повинні завершити реформу, а не зупинятися на півшляху. За таких умов не пізніше 2017-го, навіть у 2016 році, прийдемо до того, що 55-60% бюджету Міноборони становитимуть видатки на утримання, 10-15% – на підготовку військ і до 30% – на розвиток озброєння та військової техніки. Якщо цього досягнемо (а ми мусимо це зробити), зможемо крокувати в ногу з часом. Упевненості додає підтримка Президента України та його вимоги кардинально змінити підходи до бюджетної політики у сфері національної безпеки і оборони. За такої підтримки сподіваємося уникнути помилок попередніх років, коли єдиною підставою для обрахунків бюджету ЗСУ була лише штатна чисельність. – Питання з питань – технічне переозброєння Збройних сил. Які пріоритети визначені в цьому аспекті з урахуванням завдань армії на перспективу? Наскільки здатен "підставити плече” вітчизняний ВПК? – Ви маєте рацію, проблему оснащення армії переоцінити дуже важко. На жаль, відразу задовольнити потреби ЗСУ в повному обсязі держава ще не може, тому все робиться поступово. Оскільки техніка, що є в нас на озброєнні, переважно ще не вичерпала свого ресурсу, значну її частину вирішено модернізувати, так само, як і більшість засобів ураження. Звичайно, не забуваючи про закупівлю чи виробництво нових сучасних видів, але це на перспективу, хоч і не дуже віддалену. Тим паче, що ми вже маємо найсучасніші зразки систем розвідки, зв’язку та управління, такі як станція радіотехнічної розвідки "Кольчуга”, 3-координатна радіолокаційна станція "Пелікан”, і їх кількість у військах зростатиме. Планами реформування передбачено створення Єдиної автоматизованої системи управління Збройними силами та розвиток її складової – системи автоматизованого управління авіацією та ППО "Ореанда – ПС”. Щодо ВПК, то з приходом нового міністра оборони, який свого часу очолював Укроборонпром і знає його, так би мовити, зсередини, в нинішньому році ми, можна сказати, переломили ситуацію з відновленням бойової техніки. Скажімо, нині можете запитати у військових льотчиків, що вони мали і що отримали зараз. На сьогодні відремонтовано 35 літальних апаратів, які вже експлуатують. До кінця року заплановано відновити справність ще 60-70 одиниць літальної техніки, тому наші авіаційні бригади скоро отримають повністю справні ескадрильї. Злагоджена робота керівництва держави і оборонного відомства позначається і в іншому: якщо в минулі роки середній наліт на одного льотчика становив максимум 15 годин, за 8 місяців цього року він становить 35 годин. До кінця року цей показник плануємо довести до 40-45 годин. Такого ще не було ніколи. Продовжуючи тему, зазначу, що паралельно з відновленням справності триває і модернізація техніки та обладнання. Цю процедуру вже пройшли вертоліт Мі-24, літаки Су-25, МіГ-29, інші види літальних апаратів. Те саме можна сказати про бойові комплекси протиповітряної оборони: цього року завершуємо ремонт чотирьох С-300 та одного БУК-1, і наступного року ця робота пр��довжиться. Справжній ремонтний бум триває і у Військово-морських силах – зараз у доках перебувають одночасно 16 кораблів, які з перших днів наступного року почнуть виконувати свої завдання скрізь, де це буде потрібно. Відновлення справності техніки триває і в Сухопутних військах. До речі, в наступному році ми закуповуємо і ставимо на озброєння десять надсучасних танків "Оплот”. – Володимире Михайловичу, кажуть, що всяка реформа благо, поки вона не стосується конкретних людей… З огляду на все, без скорочення офіцерського складу не обійтися? – Як я вже говорив, на певному етапі оптимізації Збройних сил частину особового складу буде скорочено. На сьогодні маємо 35 тис. офіцерів, з яких у перспективі плануємо залишити 25-26 тис. Кілька тисяч людей потраплять під звільнення у зв’язку з виходом на пенсію, всі інші будуть перерозподілені на інші посади за їхнім бажанням. Військовослужбовців бойових частин Військово-морських сил, авіації, механізованих танкових бригад, протиповітряної оборони скорочення не торкнеться: навіть більше, офіцерський склад буде перерозподілений на вакантні посади, які є в цих підрозділах, у тому числі й з навчальних закладів, військкоматів тощо. Все залежатиме від бажання офіцера – жодної посадової особи, яка захоче служити на якомусь новому місці, скорочено не буде. Запевняю вас, усі кадрові питання вирішуватимуть абсолютно нормально з максимальним урахуванням інтересів людей і потреб армії. ДОСЬЄ "УК”. Володимир Замана. Народився в 1959 році на Чернігівщині. Після закінчення Харківського гвардійського вищого танкового командного училища в 1982 р. служив у Групі радянських військ у НДР, потім у Туркестанському військовому окрузі. В 1993 р. закінчив Військову академію бронетанкових військ ім. Малиновського, повернувся в Україну, служив заступником командира, командиром танкового полку, бригади, очолював навчальний центр в Одеському військовому окрузі. У 2004 р. закінчив Національну академію оборони України, був заступником командира армійського корпусу, командиром корпусу, начальником Територіального управління Західного оперативного командування Сухопутних військ, заступником командувача Сухопутних військ з бойової підготовки, начальником штабу – першим заступником командувача Сухопутних військ. З серпня 2011 р. – перший заступник начальника Генерального штабу ЗСУ. В лютому ц. р. Указом Президента України призначений на посаду начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України. Генерал-полковник. Одружений, має сина і двох доньок. Мир не без добрых людей /news/mir_ne_bez_dobrykh_ljudej/2012-09-19-6268 /pda/news/mir_ne_bez_dobrykh_ljudej/2012-09-19-6268 В июле этого года в одном из офисов нашей организации произошла кража. Была похищена техника и часть содержимого продуктовых наборов, которые предназначались ВИЧ - позитивным людям. Благодаря слаженной работе правоохранительных органов, злоумышленники были вскоре задержаны. Но самое удивительное случилось позже!!! Утром выходного дня руководителю нашей организации - Мойсеенко Анжеле позвонил незнакомый мужчина, представившись Артемом. Авторская колонка Wed, 19 Sep 2012 16:20:54 +0200 В июле этого года в одном из офисов нашей организации произошла кража. Была похищена техника и часть содержимого продуктовых наборов, которые предназначались ВИЧ - позитивным людям. Благодаря слаженной работе правоохранительных органов, злоумышленники были вскоре задержаны. Но самое удивительное случилось позже!!! Утром выходного дня руководителю нашей организации - Мойсеенко Анжеле позвонил незнакомый мужчина, представившись Артемом. Разговор начался с того, что мужчина предложил Анжеле встретится, т.к. у него находится вещь, которую ему необходимо передать именно ей. Естественно, в сознании Анжелы тут же возникло пару - восемь десятков мыслей о том, что бы это могло значить. После короткого диалога, Артем и Анжела договорились встретиться. Мужчина успел предупредить, что он будет с женой. В этот момент Анжела окончательно потерялась в догадках И все же... встретившись с Анжелой, супружеская пара рассказала, что не так давно приобрела компьютер. После того как молодые люди обнаружили некую информацию на нем, заподозрили, что вещь украдена. Тогда Артем обратился за помощью к своему знакомому, который работает в милиции. Таким образом ему удалось найти контактный телефон Анжелы и в конечном итоге вернуть компьютер! ТАНЯ и АРТЕМ Если Вы возможно читаете эту статью, от лица всех сотрудников нашей организации и всего сообщества ЛЖВ (людей, которые живут с ВИЧ) выражаем преогромнейшую благодарность! Становясь свидетелем таких поступков, мы не только гордимся нашими гражданами, но и воодушевляемся, осознавая, что общечеловеческие ценности: доброта, честность, порядочность и ответственность - не забыты и многие из нас руководствуются именно ими в принятии своих решений. Вогонь для кожного слова /news/vogon_dlja_kozhnogo_slova/2012-09-04-6210 /pda/news/vogon_dlja_kozhnogo_slova/2012-09-04-6210 Єтон Келменді. На верхів’ї часу : поезія / упорядкув., пер. з албанської Анни Багряної. – Луцьк : Твердиня, 2012. – 28 с. – (Сучасна балканська поезія). Зізнаюся чесно: до того, як Анна Багряна познайомила мене з дивовижними віршами Єтона Келменді, я поняття не мав про цього (всесвітньо відомого!) поета. А про Косово чув, в основному, від мужнього українського офіцера Сергія Шаповалова, який щодня ризикував власним життям заради миру на Балканах. Власне, що я знав про албанський народ? Нічого. Авторская колонка Tue, 04 Sep 2012 11:52:10 +0200 Єтон Келменді. На верхів’ї часу : поезія / упорядкув., пер. з албанської Анни Багряної. – Луцьк : Твердиня, 2012. – 28 с. – (Сучасна балканська поезія). Зізнаюся чесно: до того, як Анна Багряна познайомила мене з дивовижними віршами Єтона Келменді, я поняття не мав про цього (всесвітньо відомого!) ��оета. А про Косово чув, в основному, від мужнього українського офіцера Сергія Шаповалова, який щодня ризикував власним життям заради миру на Балканах. Власне, що я знав про албанський народ? Нічого. Доки не прочитав такі проникливо щемкі і неймовірно людяні вірші Єтона. Поета, котрий пережив війну, на власні очі бачив рідну землю, залиту кров’ю невинних людей. Та війна й зараз змушує невимовно страждати серце, раз-по-раз повертається у тривожних снах. Однак Єтон Келменді знає – його гордий народ завжди прагнутиме свободи. А його Батьківщина, які б випробування не випали на її долю, – прекрасна, свята для кожного албанця земля: Не виміряти нічим Вагу твого тіла Силу повітря Швидкість руху Не розгледіти твоїх блискучих граней Здається Немає такої одиниці виміру Або ж Ти не підвладна жодним мірилам Для словесного духа Ти – Субстанція забуття Схована за вухами й очима Вже сто один рік Ти – Лише яскрава думка Яку ніхто й нічим зміряти неспроможний Батьківщино моя Божа, що нарекла мене Албанцем Це – вірш Єтона „Іллірія” (так називалася в античний період країна, розташована на заході Балканського півострова). Ось так просто і зворушливо – про сокровенне. Можна тисячі разів патетично бити себе в груди, виголошуючи тривіальні гасла. Але чого варті слова, які не проникають у душу? А можна тихо й ніжно говорити про Батьківщину, як про кохану жінку, і це не буде святотатством. Краса Вітчизни, жінки, поезії „зливаються в один потік”. І такому поету віриш! Він не хоче старіти, тому обожнює любов: Якщо я зістарюся Від того, що не писав віршів про кохання Можете назвати мене старим каменем Хай говорять про мене: сильний, наче камінь („Інсинуація”), – дотепно зауважує Єтон, вірші якого напрочуд жадано оселилися в моїй душі, і хочеться посміхнутися йому у відповідь. У серці поета немає ненависті. Пережите не перетворило його на монстра. Не спопелило. Доктор філософських наук Мічиганського університету, американський письменник Річард А. Бросіо у передмові до англомовного видання віршів Єтона Келменді „How to reach yourself” (США, 2010) називає його лірику „м’якою та сумною”: „У цій поезії відтворені переживання, пов’язані з намаганням людини повернутися у той час, коли її країна була сильною та справедливою. Якщо не в реальності, то бодай у мріях...”. Але смуток поета – світлий. Ці вірші дивують і бентежать, як море, котре за будь-якої погоди залишається чарівно неповторним. Вони не руйнують, а зцілюють. Тож я цілком згодний з Анною Баряною: „Поезія Єтона Келменді – асоціативна, наповнена символами та алюзіями. Можливо, у ній забагато туги. За собою. За коханою. За героїчним минулим свого народу. Забагато болю від пережитих втрат і невиправданих сподівань. Водночас неможливо не відчути: із цих рядків струменить світло. Світло прощення і любові. А ще – надії на те, що Дні рушать колись Із самого початку І тоді кожен із нас матиме шанс виправити власні помилки, стати добрішим і чистішим душею. Піднятися над собою, над часом”. Недаремно поет із такою безмежною любов’ю звертається до видатної албанки, народженої в Скоп’є, – Матері Терези, зворушливо називає її Мамою і просить молитися за долю свого народу: Наша Мати Терезо Із твоєю молитвою я засинаю І прокидаюся Як справжній дарданець […] Скажи ще бодай одне слово Албанське Нехай Бог благословить Арберію Запали найяскравішу свічку За свою Батьківщину За Іллірію Аби кожен знав Мамо, ти – сама світлість („Життя над собою”) Арберія – це князівство, перше державне утворення албанців (XII ст.). Власне, на території Косова ще здавна мешкало ілірійське плем’я дарданів, від яких веде свій родовід нинішнє албанське населення країни. У 6 році н. е. цю землю було захоплено римлянами та приєднано до складу Римської Імперії. 284 року н. е. імператор Діоклетіан виділив Косово в окрему провінцію Дарданію. „Я ніколи не запитую людей про їхні релігійні погляди, – говорить авторка передмови (я теж, Анно!). – Вважаю віру в Бога чимось дуже інтимним, сокровенним. Чимось таким, що не потребує обговорення, а тим паче розподілу на „своїх” та „чужих”. Зрештою, Бог – один для всіх, незалежно від того, хто яким іменем Його називає. І все ж таки, допоки серед найважливіших святинь для людини залишатиметься Батьківщина, вона ніколи не зіб’ється на манівці у своїх одвічних житейських блуканнях, себто у мандрах до самої себе”. І тепер Коли мені потрібна гордість Іду в Крую до Кастріоті І кличу Георга Коли мені потрібна зірка Іду на Сонячний Берег І кличу Ругову. („Життя над собою”) Георг Кастріоті Скандербег – вождь антиосманського албанського повстання, національний герой Албанії. Ібрагім Ругова – албанський письменник, політичний і державний діяч, перший президент Косова. До речі, Єтон Келменді народився в християнській (католицькій) родині. „Одного разу я спілкувалася з македонським албанцем (поетом, який сповідує іслам), – написала мені в листі Анна Багряна, – і він сказав цікаву річ: насправді албанці (в Албанії, Косово і Македонії) за віросповіданням розділені на мусульман (50%) і християн (50%, є католики, є і православні); але жодного разу за всю їхню історію албанці не мали жодного релігійного конфлікту в середині своєї нації. Тобто для них нація завжди була над вірою, їх об’єднує те, що всі вони – АЛБАНЦІ (на жаль, в Україні все – навпаки, думаю, нам таки варто повчитися в албанців вмінню гуртуватися!). Щодо віросповідання Єтона, цікавий момент: на „Фейсбуці” в графі „релігійні погляди” він пише „Албанія”; власне, саме це мене розчулило найбільше й надихнуло на таку передмову...”. Я думав Де радітиму більше Де ще зможу заплакати від щастя Дивлячись, як падає тінь від Фортеці Там Я побачив, як росте слово Перетворюючись на чоловіка Як потрібно любити Батьківщину („Круя”), – пише поет, побувавши у фортеці албанського міста Круя, яка була центром опору армії Скандербега імперії османів. Ось такі б патріотичні почуття – старшокласникам деяких українських шкіл, котрі під час недавнього анонімного опитування відверто визнали, що не готові захищати свою батьківщину. Саме так і написали – з малої літери… Причому дехто навіть пошкодував, що народився українцем! Звісно, це – тема окремої розмови. І справа не лише в тому, що більшість наших співвітчизників – незаможні. Мандрівник Михайло Павлюк був вражений гостинністю і патріотизмом індонезійців, яким також живеться непросто (виверження вулканів та інші стихійні лиха забирають життя сотень тисяч людей!). Однак мешканці острівної держави не схильні до песимізму, щиро підтримують одне одного в горі і радості. До чого це я? Глибоко національні (саме албанські!) вірші Єтона Келменді справляють якнайкраще враження про його народ. І чудово, що українка Анна Багряна, перекладаючи поезії Єтона рідною мовою, зуміла відтворити неповторний національний колорит. У цій рецензії не можна обійти дуже болючої теми етнічних війн на Балканах. „Люди раніше мешкали поряд і навіть уявити не могли, що між ними раптом виникне така люта ненависть. Були сербсько-албанські сім’ї, багато сусідів – православні та мусульмани – дружили так, що, здавалося б, водою не розіллєш! А тепер – жахлива, непримирима ворожнеча... – гірко зітхав, розповідаючи про миротворчу місію в Косово, український офіцер Сергій Шаповалов. – У селі була єдина школа, то ми зранку водили туди під охороною слов’янських дітей, а після обіду, теж під нашим наглядом, там навчалися маленькі мусульмани. Бо посадити зараз водночас (не те що за однією партою – в одному класі!) сербських та албанців дітлахів просто неможливо. Така різанина в селах почалася... Я це все бачив на власні очі. Вночі перевіряв пости в гірській місцевості. Дивлюсь: біжить серб із ножем – різати албанця, котрий йому начебто щось не те сказав. Вони ж тепер, через будь-яку дрібничку, спалахують, мов сірник, – і одні, й інші. Починаю його переконувати (вони майже всі непогано знають російську): „Цей чоловік раніше був твоїм другом?”. Киває у відповідь: „Так, був. Ми ще торік приятелювали, я на його весіллі гуляв”. – „Ви живете поруч?” – „Авжеж, у дитинстві в одній пісочниці гралися”. – „І зараз ти хочеш його убити?” – „Так, я його неодмінно заріжу, бо тепер ми – вороги!”. Йду до того, іншого, і чую практично те ж саме: „Звісно, ми – сусіди, дружили сім’ями і діти наші були найкращими приятелями. Проте нині мрію, аби тут жодного триклятого серба не лишилося. Хай забираються геть, доки ще живі!”. Просто якесь середньовічне дикунство. Ось що натворили нерозсудливі, ганебні вчинки політиків. Люди доведені до такого стану, що готові один одного різати і живцем спалювати...”. У сусідній Македонії теж мешкають серби та албанці. В Косово вже тривала запекла війна, а зовсім поруч на Балканах все залишалось, як і раніше. У православних та мусульман були спільні радощі й печалі: разом працювали, вчилися, відзначали свята, створювали сім’ї. Ніхто не хапався за сокиру, аби звести рахунки з односельцем тільки т��му, що він – іншої національності та віри... Минуло вісім місяців і через якусь дрібничку, буквально з нічого, від одного малесенького сірника, полум’я взаємної недовіри спалахнуло й там. Однак Македонії вдалося уникнути війни – надто вже жахливими були уроки Боснії і Косова. Обійшлося без концентраційних таборів та варфоломіївських ночей. Втім, можливо, події склалися б значно трагічніше, якби поряд не знаходилися миротворці. Свого часу я навчався в Києві, і поруч зі мною у гуртожитку мешкали студенти з Югославії. Вчили мене спілкуватися своїми милозвучними мовами. Разом під мій баян ми задушевно співали їхні національні пісні (і досі деякі знаю напам’ять). Всі ці чудові хлопці – з Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Словенії, Чорногорії, Македонії – віддано і зворушливо дружили. Якби тоді хтось лише б насмілився сказати їм про майбутній Апокаліпсис на Балканах, „пророку” гуртом надавали б дошкульних стусанів, а потім відправили б його лікуватися – до божевільні. Хто б міг подумати, що незабаром квітучі землі Боснії та Косова будуть залиті кров’ю, а на мирні сербські міста впадуть американські бомби?! Український офіцер Сергій Шаповалов щиро вболіває і за сербів, і за албанців. Косово – надзвичайно красива, благодатна країна, на якій цілком вистачить місця для обох народів. Так, одні моляться Ісусу, а інші – Магомету, однак всі просять у Бога щастя – для себе і близьких. Ось тільки хіба можна стати щасливішим, позбавивши життя ні в чому не винну людину? І хіба не варто всім разом попросити у Всевишнього прощення? Я не люблю конкурс „Євробачення”. Однак у 2007-му, того самого травневого дня, до пізньої ночі просидів біля телевізора. Втім, я вболівав не за нашу колоритну Сердючку, а за сербську співачку Марію Шерифович, яка так натхненно і мужньо виконала свою „Молитву”. Мій друг – українець Василь Слапчук – після тяжкого поранення в Афганістані пересувається лише в інвалідному візочку. Щодня, впродовж багатьох років, він змушений долати нестерпний біль. Але простий сільський хлопець не змирився з долею – здобув вищу освіту, працював, став видатним українським письменником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. У нього – молода вродлива дружина і двоє чудових синів. Так от, Василь якось щиро говорив мені, що хотів би зустрітися з чоловіком, котрий поранив його, завдавши стількох страждань. Не для помсти. „Я б запросив його до себе в гості, – мріяв Слапчук. – Посиділи б, поспілкувалися, випили доброго вина. Можливо, стали б найкращими друзями. Я не маю до нього жодної ненависті. Він був воїном і я – теж. Просто так склалося, що ми опинились по різні боки барикад”. Почувши про неймовірну мрію письменника Слапчука, бойовий офіцер Шаповалов розповів дивовижний випадок, коли, під час війни в Афганістані, душмани попросили радянських бійців про перемир’я. У сусідньому кишлаку у мулли весілля – виходила заміж його донька. „Звісно, ми погодилися. Хіба ми – не люди? – пригадував Сергій Іванович. – Тож душмани зняли міни і... запросили нас на своє свято. Ми туди пішли – до ворогів, з якими вчора відчайдушно билися на смерть і незабаром воюватимемо знову! Ми сиділи з ними за одним столом, їли плов руками, нормально спілкувалися, веселились, анекдоти розповідали. І нам також цілком щиро посміхалися у відповідь. Дивились один одному у вічі, і жодних проблем не виникало! Розумієте, вони належно оцінили наш вчинок, тому поводилися надзвичайно гостинно, наче до них завітали найкращі друзі. Добряче там почаркувавши, ми повернулись до свого підрозділу і... звично взялися до зброї, – все, завтра продовжимо з „духами” воювати! Правда, вони ще того дня під’їхали – привезли кавуни, дині, виноград. Подякували нам, що дали змогу відсвяткувати весілля... Ось така неймовірна, але реальна історія. Що таке війна? Ланцюг парадоксів!”. Одного разу бійці розвідроти Сергія Шаповалова захопили в полон кількох „духів”. Як і годиться, здали їх місцевій владі. „Душмани – люди мужні, дуже суворі, не схильні до сентиментів. Свій страх не показують, – пояснював Сергій Іванович. – А цей 18-літній юнак раптом заплакав. Це було дуже незвично – розпачливі сльози на очах у „духа”... Років через п’ять був я у відрядженні в Києві. Чимчикував подвір’ям столичного авіаційного інституту. Підходить до мене молодий чоловік у афганській формі: „Командоре, привіт!”. Міркую: „Звідки він мене знає?”. Подивився йому в очі – та це ж той самий юнак, котрого я взяв у полон. Хто б міг подумати, що його доля так зміниться! Колишній душман приїхав до ��країни, навчається у нас в інституті... Я був вражений! Потім він завітав до мене в кімнату – з пляшкою (знає вже наші традиції). Ми з ним по чарчині хильнули, пригадали минуле. Відверто кажучи, я гадав, його розстріляли. А він, виявляється, став офіцером афганської армії! Ось як трапляється у житті: в Афгані були з��тятими ворогами, а тут, у Києві, як добрі приятелі, душевно посиділи разом, пляшку горілки випили...”. В Афганістані Сергій Шаповалов отримав дві контузії та поранення в ногу, тож додому повернувся напівпаралізованим і дивом одужав у чернігівському шпиталі. Втім, до мрії Василя Слапчука Сергій Іванович (за плечима якого – вже вісім миротворчих місій у Косово, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-Д’Івуарі й Конго) поставився з розумінням. Добродушно посміхнувся: „А що? Я б теж, мабуть, за таких обставин випив. Потім, може, пику б один одному натовкли... Жартую! Чесно, не знаю, якою була б моя перша реакція, якби мені сказали: „Ось чоловік, котрий тебе тяжко поранив”. Скільки часу минуло... Взагалі, усвідомлюю, що він – ні в чому не винен. Хіба я там у пісочниці іграшками бавився? Хіба, викликаючи авіацію знищувати цілі, не розумів, що буде вбито людей? Ми з ним виконували одну роботу: він захищав свою Батьківщину, а я – свою. Тому які можуть бути претензії? Ні, не маю зараз ненависті. Я з вашим другом згодний. Кого звинувачувати – людей, чию країну ми хотіли завоювати?! Але це багато разів намагалися зробити і до нас, починаючи з Олександра Македонського, – ні він не зміг, ні всі інші. Такий гордий, волелюбний народ!”. „Патріотизм Єтона Келменді позбавлений войовничого фанатизму й непримиренності, – наголошує Анна Багряна. – Відстоюючи право свого народу бути собою, він у жодному разі не заперечує все інакше. Навіть навпаки, щиро мріє про мир, який сповідувала […] Мати Тереза. Але мир на землі можливий лише за умови взаємоповаги – як між народами, так і між окремими людьми. Автор із прикрістю усвідомлює, що людство досі не дозріло до розуміння цієї простої істини”. Камінна мова – та Якою не говоримо („Замурована мрія”) Єтон – не просто цікавий співрозмовник. Він – філософ, мудрець, який прожив не одне життя. Я казав собі: Було би добре Тримати розірвані нитки легенд У власних руках Проникливий Приречений на самоту Відпочинь хоч тепер біля багаття Ти ніколи не був таким, як сьогодні Однією миттю Одним словом Що з’явилося на землі мови І виросло до неба Пускаєш своє коріння до найтемніших закутків Сьогодні дбаючи про завтра Після Усіх вод і ґрунтів Прийми й один вірш поета Разом із блискавкою Бувай, Дрине холодний, Зустрінемося Колись між пагорбів („Слово, яке з’явилося на землі мови”) Дрин – найдовша річка в Албанії… І я мимоволі цитую своє: * * * Дивно мені: намалював сонце, а воно гріє. * * * Тяжко мені: падають зірки, а бажання закінчилися. * * * Добре мені: красиво цвіте портулак на моїй могилі. Здавалося б – власні слова. А ніби чарівник із Косова створив… Та я вже помітив: ми з ним – невиправні оптимісти! У Єтона Келменді – три джерела натхнення: Батьківщина (туга за далеким минулим і мрія про щасливе прийдешнє), Жінка (кохана, схожа на сонце і на місяць, володарка його серця, фея, принцеса, королева ночі) і Поезія: Там під великим каменем Ти більше мене не знайдеш Я став його тінню Там над пожовклою травою Залишився тільки зміст Якою ж ти сильною була, люба Коли сказала: ні на крок не зрушу Поки тебе не побачу І проминали місяці пори року роки Люба, якою ж ти сильною була М’які вірші, дикі вірші Слова більше не мають крові Не говорять більше Про все те, що нашим спільним було І тільки один вірш Злетів на верхів’я часу („Пам'ять у віршах”) І в кожному вірші – Любов, як шлях до самого себе. Жодної миті свого життя поет не уявляє без кохання. Його вірші – інтимні. Їх варто читати пошепки, залишившись наодинці із зоряним небом чи мерехтливим вогником свічки. „Замурована мрія”, „Якщо ніч упіймає сон” (втім, і тут – поезія: „Ти запросила мене увійти до чужого вірша / Нелегально”), „Як тебе назвати”, „Про мою спрагу, про її спрагу” („Джерелом струменить моя любов / Тече безупинно / Старості не підвладна”, „Гора з горою переглядаються крізь хмари”), „Дні рушать колись”, „Любов орендує житло”, „Королева ночі”, „Шлях до самого себе”, „Дилема”, „Протест” („Хай вірші не турбують мене тепер / Коли мої Батьківщина й кохана / Так далеко / І сам я теж – так далеко-далеко від себе”), „Збережи трохи свого неба” („Слово перетворю на птаха / Пташиний щебет від сну тебе / Пробудить” – як тут не згадати Кожелянкове: „Я для тебе заріжу місяць”?!), „Твої зорі далекі”, „Інсинуація”, „Драма”… – думаю, українки – шанувальниці інтимної лірики – будуть у захваті! Звісно, хтось неодмінно захоче дізнатися і про вік автора… Що ж, задовольняю вашу цікавість. Уявіть собі, він – молодий і привабливий. Це – не жарт! Албанський поет, прозаїк, драматург, публіцист і пе��екладач Єтон Келменді народився 1978 року в м. Печ (нині – Косово). Закінчив факультет масових комунікацій Приштинського університету, післядипломну освіту здобув у Брюссельському вільному університеті (Бельгія). Автор поетичних книг: „Століття обіцянок” (1999), „Поза тишею” (2002), „Допоки полудень” (2004), „Пода��уй мені трохи Батьківщини” (2005), „Куди піти” (2007), „Прийди по слідах вітру” (2008), „Час, коли буде час” (2009), „Мандри думок” (2010), а також п’єси „Пані Слово” (2007) та публіцистичної книги „Місія ЄС в Косово після проголошення незалежності” (2010, США). Його поетичні твори перекладені 22 мовами світу, опубліковані в міжнародних антологіях та видані окремими книгами в США, Франції, Румунії, Німеччині, Індії, Бразилії, Греції, Туреччині та інших країнах. Лауреат Великої міжнародної премії „SOLENZARA” (Париж) і Національної премії „Din Mehmet” (Ґякова, 2011). Член Асоціації європейських професійних журналістів (Брюссель) та Академії наук і мистецтв Європи (Париж). Мешкає і працює в Брюсселі. „Де пролягає межа між радістю і сумом, між перемогою і поразкою, між реальністю та мрією? – запитує себе, а відтак і своїх читачів молодий албанський поет […]. Межа – як умовність. Кордон між державами, який необхідно перетнути понад півмільйонові людей лишень заради власного спасіння. Заради спасіння роду й народу. Або – кордон між минулим і теперішнім. Між собою та не-собою...” – говорить у передмові до книги Анна Багряна. Єтон належить до покоління творців, на долю яких випали випробування війною. Покоління, яке Ремарк і Хемінгуей назвали б втраченим. Однак талановитий Поет гідно „поніс із собою у світ і частинку своєї Батьківщини”. І на завершення – вірш Єтона Келменді „Вогонь для кожного слова” – один із моїх улюблених, без коментарів. Ростеш у мені щодня, мій дубе ностальгії А я шукаю Віршів у самому серці Шукаю ніч, тишу Захмелілі очі Вогню для кожного слова Для кожного вірша Я шукаю Красу світла Стомленого метелика о теплій порі Осіннього дозвілля, попелом наповненого Білу зиму у водоспаді віків Аби відпочити разом із тобою і з любов’ю У тіні твоїх гілок Міжнародний літературний проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50 мовами світу» перетнув «екватор» /news/mizhnarodnij_literaturnij_proekt_virshi_sergija_i_tetjani_dzjubi_50_movami_svitu_peretnuv_ekvator/2012-07-23-6151 /pda/news/mizhnarodnij_literaturnij_proekt_virshi_sergija_i_tetjani_dzjubi_50_movami_svitu_peretnuv_ekvator/2012-07-23-6151 Поезії відомого чернігівського подружжя перекладені вже 25 мовами, у роботі – ще 12 перекладів! Нещодавно вірші Сергія і Тетяни Дзюби переклали громадянин Швеції, знаний іранський поет Сограб Рагімі – шведською мовою (за сприяння перекладача з фарсі – Надії Вишневської), цікава боснійська письменниця Сеіда Беганович, вірменська літераторка і громадський діяч Наіра Давоян та авторитетний перекладач, доктор філософії з Греції Фотіні Папаріга. У серпні планується переклад албанською, причому над цим працює всесвітньо відомий албанський поет, твори якого опубліковані 22 мовами світу, лауреат Великої міжнародної премії «SOLENZARA» (Париж) та Національної премії «Din Mehmet», член Асоціації європейських професійних журналістів (Брюссель) та Академії наук і мистецтв Європи (Париж) Єтон Келменді (Республіка Косово, Бельгія). Авторская колонка Mon, 23 Jul 2012 21:23:11 +0200 Поезії відомого чернігівського подружжя перекладені вже 25 мовами, у роботі – ще 12 перекладів! Нещодавно вірші Сергія і Тетяни Дзюби переклали громадянин Швеції, знаний іранський поет Сограб Рагімі – шведською мовою (за сприяння перекладача з фарсі – Надії Вишневської), цікава боснійська письменниця Сеіда Беганович, вірменська літераторка і громадський діяч Наіра Давоян та авторитетний перекладач, доктор філософії з Греції Фотіні Папаріга. У серпні планується переклад албанською, причому над цим працює всесвітньо відомий албанський поет, твори якого опубліковані 22 мовами світу, лауреат Великої міжнародної премії «SOLENZARA» (Париж) та Національної премії «Din Mehmet», член Асоціації європейських професійних журналістів (Брюссель) та Академії наук і мистецтв Європи (Париж) Єтон Келменді (Республіка Косово, Бельгія). Також на черзі – переклади словенською (талановита письменниця Бістріца Миркуловська), норвезькою (відомий літературний перекладач Дагфінн Фолдой), азербайджанською (доктор філологічних наук, професор Ферхад Туранли), грузинською (видатний грузинський і український поет Рауль Чілачава), турецькою, арабською, румунською, кримськотатарською, ромською (циганською), таджицькою мовами… До речі, знані письменники, літературні перекладачі та літературознавці з різних країн перекладають вірші талановитого українського подружжя безкоштовно. Переклади розміщуються на сайтах і публікуються в закордонних виданнях. Міжнародний літературний проект буквально за рік став настільки успішним і резонансним, що його вирішено продовжити. Отож поезії чернігівців планується перекласти вже 50 мовами світу. У підсумку побачить світ ошатно видана книга – з віршами українською, усіма перекладами, світлинами та біографіями учасників проекту. Ось як вірші Сергія і Тетяни Дзюби звучать англійською, німецькою, португальською, грецькою, словацькою та боснійською мовами. Англійською переклав Богдан Бойчук Serhij Dziuba * * * On eternity’s silver palm a little girl combs her hair with moonlit comb and doesn’t see her face in the capricious mirror where her glance is with the wrinkles of an unknown woman. * * * On an island as distant as Eve’s tears, hugged tightly by blinding white rocks, where the horizon could be captured if it didn’t run into the sea, the music found a shelter to give birth to a Man and Woman. * * * Live long, write little and don’t blame Heaven for your sins. * * * Crying beauty: her eye – lashes in tears attract a rainbow. * * * Folks, please, be quiet – I cannot hear the sea. * * * Old, old guitar stands heavily in the corner, like a child. Tetiana Dziuba * * * The day departed with the railroad station’s clamor, and the shadows became as long as the tracks which lead into night’s blind alley. They are crossed by women, diminished anna kareninas, who are sheltered from problems only till dawn. * * * There will be silence the color of hope, there will be peace the color of happiness, and the apple will fall, splitting in two; its halves will be eaten by happy lovers, who won’t notice the crying Eve behind the branches cursing her ancient scurvy. * * * The salt of time seeps like sand from an ancient clock, it burns, aches, irritates and then dissolves becoming sea, in which it’s pleasant to rock on waves of remembrance. Unfortunately not for long, because people are land creatures, and the sea is of salt. * * * Princesses always fell for fools, says folk wisdom. * * * I ring the numbers, which I don’t know by heart, at the time when nobody picks up the phone. Only then I can hear the message I always wanted to hear. Translated by Bohdan Boychuk, New-York Про перекладача англійською: Богдан Бойчук (США) – поет, прозаїк, перекладач, літературний критик. Народився 11 жовтня 1927 року в селі Бертники, на Тернопільщині. В 1944 році, при відступі, німці схопили його й забрали до Німеччини на примусові роботи. Після війни перебував у таборі переміщених осіб (Ді-Пі) в місті Ашаффенбурґ, де й закінчив середню освіту в таборовій гімназії. В 1949-му році переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. Згодом у нього виявили туберкульоз, тож три роки провів у санаторії в горах. Саме там глибше познайомився з літературою і почав писати вірші. У 1957 р. закінчив студії з електроніки, відтак працював інженером до 1992-го. Від початку 50-тих років активно включився в українське літературне життя. Пише і видає збірки поезій, драматичні твори, прозу, переклади українською – з англійської, іспанської й російської мов, і з української – на англійську. Проявляє себе і як літературознавець та літературний критик, опублікувавши широку низку статей, рецензій, передмов. Упорядковує і редагує дві поважні антології української поезії, мемуарів тощо. Богдан Бойчук – один зі співзасновників Нью-Йоркської Групи, був співредактором річника цієї ж Групи «Нові Поезії» (1959-1971), засновником і головним редактором нью-йорксько – київського літературно-мистецького щоквартальника «Світо-Вид» (1990-1999). У 1961-1973 роках працював як літературний редактор журналу «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина). Член Національної спілки письменників України. Лауреат міжнародних літературних премій. Нині мешкає в Ґлен-Спеї (США) та Києві. Німецькою переклала Віра Вовк SERHIJ DZIUBA Deutsche Fassung (Aus dem Ukrainischen Wira Wowk) * * * Auf der silbernen Hand der Ewigkeit ein kleines Mädchen kämmt seine Zöpfe mit dem Kamm des Mondes, doch im eigenwilligen Spiegel sieht es nicht sein eigenes nur abgebildete Blick und Runzeln von einer unbekannten Frau. * * * Auf einer Insel, entfernt, wie Tränen der Ewa, und beengt durch Umarmungen von blendend-weissen Felsen – sie könnten fangen den Horizont, wenn er nicht flüchtete ins Meer, – fand Zuflucht Musik – den Mann, das Weib zu schaffen. * * * Lebt lange, schreibt wenig, und beschuldigt den Himmel nicht der Sünden. * * * Verweinte Schöne: Wimpern mit Tränenperlen neigten den Regenbogen. * * * Menschen, seid still: man hört nicht das Meer! * * * In der Ecke eine Gitarre, so alt, so alt, einem Kinde gleich, steht schwer. TETIANA DZIUBA Deutsche Fassung (Aus dem Ukrainischen Wira Wowk) * * * Der Tag wich mit dem Bahnhofgeräusch, Und Schatten wurden lang, wie Gleise, Die in die Stumpfheit der Nacht führen. Frauen durchqueren sie, Verminderte annas karerinas, Denen Erlösung von Problemen Nur bis zum Morgen versichert ist. * * * Und es wird Stille – Farbe der Hoffnung, Und es wird Ruhe – Farbe der Seligkeit, Und der Apfel wird entzwei niederfallen, Seine Hälften verzehrt von den glücklichen Liebenden, Unbewusst hinter Zweigen der Ewa in Tränen, Die verflucht hat die alte Avitaminose. * * * Die Zeit verrinnt wie Salz, Wie Sand der urältesten Uhr. Sie brennt, sie glüht, sie versengt, Dann entflieht, löst sich auf Und wird Meer, Worauf ist es so gut zu schaukeln Auf den Erinnerungswellen. Leider – nicht lange, Da Menschen auf dem Festland hausen. Wo Meer ist, ist Salz... * * * Prinzessinen wurden immer den Dummköpfen gegeben – versichert die Volksweisheit. * * * Ich wähle Nummern, Welche ich auswendig weiss, Zur Zeit, wenn niemand den Hörer abnimmt. Dann kann man das darin hören, Was lange man hören möchte. Португальською переклала Віра Вовк SERGHY DZIUBA Versão portuguesa do ucraniano Wira Wowk * * * Na palma prateada da Eternidade menininha penteia tranças com o pente da lua, mas no espelho volúvel não vê sua face: lá estão refletidos olhar e rugas de uma desconhecida Mulher. * * * Na ilha distante, qual lágrimas de Eva, apertada pelo abraço de rochas branco-ofuscantes que poderiam pegar o horizonte, se ele não fugisse para o mar, achou abrigo a música – para gerar o Homem e a Mulher. * * * Vivei longamente, escrevei pouco, e não culpai o Céu pelos pecados. * * * Chorosa bela: cilhos com contas de lágrimas baixaram o arco-íris. * * * Homens, calai, por favor: não se ouve o mar! * * * No canto, um violão velhinho, velhinho, como criança fica de pé pesadamente. TETIANA DZIUBA Versão portuguesa do ucraniano Wira Wowk * * * O dia se foi com o barulho do trem – As sombras se alongaram, quais trilhos, Que levam à cegueira da noite. Mulheres os cruzam, Diminutas annas kareninas, Às quais a solução dos problemas É garantida apenas até a manhã. * * * E haverá calma cor da esperança, E haverá silêncio cor da ventura, E a maçã cairá, partida ao meio, Que será consumida por felizes amantes, Incônscios de Eva, atrás ramos, em pranto, Amaldiçoando a remota avitaminose. * * * O tempo trespassa qual sal, Qual areia do mais antigo relógio. Queima, arde, inflama, E depois se afasta e se desfaz Tornando-se mar, No qual é bom balouçar Sobre as ondas das lembranças. É pena que apenas pouco, Pois homens vivem na terra. Onde é mar, é sal... * * * As princesas eram dadas sempre aos bobos, assim convence a sabedoria popular. * * * Toco para os números Que conheço de cor, No horário, quando ninguém Levanta o fone. Só então é possível ouvir O que gostaria de escutar há tempo. Про перекладача німецькою і португальською: Віра Вовк (Селянська) (Бразилія) – поет, прозаїк, драматург, перекладач, упорядник антологій сучасної української поезії португальської і німецькою мовами. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та багатьох міжнародних літературних премій. Належить до знаменитої Нью-Йоркської Групи. Народилася 2 січня 1926 року у Бориславі. Виростала на Гуцульщині в містечку Кути. Навчалася в гімназії у Львові та в середній дівочій школі імені Клари Шуманн у Дрездені. Протягом двох років студіювала германістику, музикологію і порівняльне літературознавство в Німеччині та Швейцарії. Рік працювала у США в Колумбійському університеті. З 1949 року мешкає у Бразилії – в Ріо-де-Жанейро. Основний її фах – середньовічна німецька література. Зараз вона – професор державного університету в Ріо-де-Жанейро. Має ще іншу кваліфікацію – порівняльне літературознавство. У США викладає драму і роман ХІХ-ХХ ст. Співпрацює з київським видавництвом «Родовід», друкує свої художні твори, переклади з португальської, німецької, французької, іспанської. Була тісно пов’язана з «шестидесятниками»: Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Іваном Світличним, Василем Стусом. Посестрами називає Марію Лукіянович з Великобританії та Зою Лісовську зі Швейцарії. У 2009 р. в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) португальською та українською мовами побачила світ антологія сучасної української поезії «Videira» («Лоза»), в якій представлено творчість Сергія і Тетяни Дзюби. Грецькою переклала Фотіні Папаріга Translated to Greek from Photini Papariga SERHIJ DZIUBA Στης αιωνιότητας την ασημένια παλάμη Ένα κοριτσάκι Με φεγγαρίσια χτένα Χτενίζει τα μαλλιά του Στο δύστροπο καθρεφτάκι όμως Δε βλέπει το πρόσωπό της Καθρεφτίζονται εκεί το βλέμμα Και οι ρυτίδες Μιας άγνωστης Γυναίκας. ○●○●○●○●○● Σ’ ένα νησί, μακρινό, σαν τα δάκρυα της Εύας, μέσα στην αγκαλιά λευκών και λείων βράχων έτσι που να φτάνεις τον ορίζοντα, αν αυτός δε χάνεται μέσα στη θάλασσα, Βρήκε λιμάνι Η μουσική Για να πλάσσει Τον Άνδρα Και τη Γυναίκα. ○●○●○●○●○● Να ζείτε πολύ, Να γράφετε λίγο Και να μην κατηγορείτε τον Ουρανό Για αμαρτίες. ○●○●○●○●○● Κλαίουσα ομορφιά: βλέφαρα με δάκρυα σαν χάνδρες λύγισαν τόξο ουράνιο. ○●○●○●○●○● Άνθρωποι, σας παρακαλώ, λίγη ησυχία δεν ακούγεται η θάλασσα. ○●○●○●○●○● Σαν παιδάκι Όρθιο στη γωνία Στέκει βαριά Μια παλιά παλιά κιθάρα. ○●○●○●○●○● ΤETIANA DZIUBA Η μέρα έφυγε με σαματά αποβάθρας τρένου Οι σκιές γίνανε μακριές σαν τις γραμμές Που οδηγούν στην τυφλή αλέα της νύχτας. Τις διασχίζουν γυναίκες, Άννες Καρένινα σε μικρογραφία, Που το διάλειμμά τους από τα προβλήματα Διαρκεί μόνο μέχρι το πρωί. ○●○●○●○●○● Και θα γίνει σιωπή χρώματος ελπίδας, Και θα γίνει ειρήνη χρώματος ευτυχίας, Και το μήλο πέφτοντας θα σπάσει στα δύο, Οι ευτυχισμένοι εραστές θα φάνε τα ημίσεα Και δε θα προσέξουν την Εύα που κλαίει πίσω από τα κλαδιά και καταριέται την αρχαία της αβιταμίνωση. ○●○●○●○●○● Ο χρόνος γίνεται αλάτι Όπως η άμμος στην κλεψύδρα, Καίει, πονάει, ερεθίζει Κι έπειτα φεύγει, χάνεται- Και γίνεται θάλασσα όπου είναι ωραία να λικνίζεσαι Πάνω στα κύματα των αναμνήσεων. Δυστυχώς - για λίγο μόνο Γιατί οι άνθρωποι ζουν στη γη, Κι η θάλασσα είναι αλάτι… ○●○●○●○●○● Οι βασιλοπούλες δίνονται πάντα σε ηλίθιους- λέει η λαϊκή σοφία ○●○●○●○●○● Καλώ στο τηλέφωνο αριθμούς που τους ξέρω απ’ έξω, σε ώρες, που κανείς δε σηκώνει το ακουστικό Τότε μόνο ακούω αυτό Που ήθελα από πολύ καιρό να ακούσω. ○●○●○●○●○● Translated to Greek from Photini Papariga Про перекладача грецькою: Фотіні Папаріга (Греція) – перекладач, педагог, літературознавець. У 2012 році отримала ступінь доктора філософії – за дослідження перекладів Наноса Валаорітіса (грецького поета діаспори). Викладає французьку мову та перекладає для грецьких видавництв твори класиків і сучасних письменників. Зокрема, серед опублікованих перекладів із французької: Домінік Роллін «Journal amoureux», Жан-Пьєр Аметт «La maîtresse de Brecht», Квентін Дебрей «L’impatiente de Freud», Жан Кокто «Le tour du monde en 80 jours» («Навколо світу за 80 днів»), Нанос Валаорітіс «Terre de Diamant». Автор численних наукових публікацій у грецьких літературних журналах. У 1996-2011 роках була членом редакційної колегії популярного журналу «Mandragoras». Словацькою переклав Іван Яцканин Serhij Dziuba * * * Na striebristej dlani večnosti maličké dievčatko češe si vlasy mesačným hrebienkom a v rozmarnom zrkadielku nevidí svoju tvár: Je tam jej pohľad a vrásky neznámej Krásky. * * * Na ďalekom ostrove, sťa slzy Evy, stisnutému objatím oslepujúco bielych skál tak, že môžete chytiť obzor, keď neutečie do mora, našla prístrešie hudba – aby zrodila Muža a Ženu. * * * Žite dlho, píšte málo a neobviňujte Nebo z hriechu. * * * Uplakaná krásavica: mihalnice korálkami sĺz pritúlili dúhu. * * * Ľudia, prosím vás, tichšie – nepočuť more. * * * V kútiku gitara staručká-staručičká, ledva stojí, ako dieťa. Tetiana Dziuba * * * Deň ustúpil staničnému rámusu – A tiene sa predlžili, ako koľaje, Ktoré vedú do slepej uličky noci. Pretínajú ich ženy, Malilinké anny kareninové, Ktorým únik od problémov, Je zaručený len do rána. * * * Zavládne ticho farieb nádeje, Zavládne pokoj farieb šťastia, A padne jablko, rozpoltiac sa napoly, Jeho polovice zjedia šťastní milenci, Ani nezbadajú za konármi uplakanú Evu, Ktorá prekliala svoju dávnu avitaminózu. * * * Čas presiaka ako soľ, Ako piesok zo starých presýpacích hodín, Páli, pečie, jatrí. A potom mizne, rozpúšťa sa, – Stáva sa morom, V ktorom sa dobre pohojdať Na vlnách spomienok. Škoda len, že krátko, Lebo ľudia žijú na pevnine, Kde je more soľou... * * * Kráľovné vždy pripadli hlupákom, – presviedča ľudová múdrosť. * * * Volám po telefóne, Čísla, ktoré viem naspamäť, V čase, keď nik nedvihne slúchadlo, Len vtedy možno v nich počuť to, Čo chceš počuť už dávno. Z ukrajinčiny preložil Ivan Jackanin Про перекладача словацькою: Іван Яцканин (Словаччина) – письменник, голова Спілки українських письменників Словаччини, головний редактор літературного журналу «Дукля» та українського дитячого журналу «Веселка». Народився 28 серпня 1950 року в с. Ряшів (Словаччина). Закінчив педагогічний факультет Кошицького університету імені П. Й. Шафарика. Живе і працює в Словаччині. Автор збірок оповідань «Місце проживання», «Усе залишиш», «Наталка вже не плаче», «Тіні й шрами», «Втеча», «Дерев'яний смуток», «... як збиті пси», «Вернісаж», «В усьому винні чоловіки»; повісті «Ангел над містом» та ін.; художніх перекладів зі словацької, чеської і польської мов. Лауреат премій імені І. Франка (Словаччина), Г. Сковороди, М. Гоголя, Д. Нитченка (Україна-Австралія) та Олени Пчілки. Боснійською переклала Сеіда Беганович Sergij Dzjuba * * * Na srebrenom dlanu vječnosti Malena djevojčica češlja kosu češljem mjesečine u hirovitom ogledalcetu svoje lice ne vidi: Tamo je njen pogled i bore nepoznate žene. * * * Na ostrvu dalekom, kao Evine suze, Stegnut u zagrljaj zasljepljujuće-bijelih stijena tako, što može da se uhvati horizont kad ne bi bježao u more, nađe si utočište muziku – da bi stvorio Muškarca I Ženu. * * * Živite dugo, Pišite malo, I ne optužujute nebo za Grijehove. * * * Rasplakana ljepotica: trepavice sa ogrlicama od suza privukoše dugu. * * * Ljudi, Molim vas, tiše – Ne čuje se more. * * * U uglu je gitara, Stara-prastara, Kako dijete Stoji teško. Tetjana Dzjuba * * * Dan juri po željezničkom neredu- I sjenke postadoše duge kao željeznička pruga, Što vodi u ćorsokak noći. Nju presjecaju žene, Beznačaje ane karenjine, Kojma je spas od problema Garantiran samo do svitanja. * * * I biće tišina boje nade I biće spokoj boje sreće I pašće jabuka, cijepajući se na dvoje, Njene polovine poješće srećno zaljubljeni, I neće primjetiti iza granja uplakanu Evu Koja prokljinje svoju davnu avitaminozu. * * * Vrijeme se istura kao sol, Kao pjesak najstarijeg sata, Gori, peče, klija. A onda se udaljava, rastvara se, - I ostaje more U kojem je dobro da se ljuljaš Na valovima sjećanja. Tužno je samo – na tren Jer ljudi žive na suhom Gdje je more, tamo je sol... * * * Princeze uvijek dobivaju glupake,- Tako nas poučava narodna mudrost. * * * Zvonim na telefone Čije brojeve znam napamet, U vrijeme kada niko ne diže slušalicu. Samo tada možeš da čuješ od njih to Što želiš odavno da čuješ. Na bosanski jezik prevela Seida Beganović Про перекладача боснійською: Сеіда Беганович (Боснія і Герцеговина, Республіка Македонія) – боснійська поетка, прозаїк, драматург, перекладач. Народилася в 1961 році у м. Зеніца (Боснія). Закінчила філософський факультет у м. Сараєво за спеціальністю «Філософія та соціологія». Працювала журналістом, викладачем філософії, соціологом-аналітиком, драматургом, перекладачем. Зараз живе і працює в м. Скоп’є (Республіка Македонія). Автор поетичних книг «Індекс виправдання», «Рубежі», «Трусіння попелу»; романів «Інтерв’ю з блакитною хатою», «Альбом ідеальних хвилин». Її оповідання, твори для дітей, поезії, переклади з македонської, польської, російської, англійської публікувалися в літературних журналах. Вірші Сеіди Беганович перекладені українською, англійською, польською, російською, албанською, турецькою, корейською та азербайджанською мовами. Змилуйтесь над часом /news/zmilujtes_nad_chasom/2012-07-10-6119 /pda/news/zmilujtes_nad_chasom/2012-07-10-6119 Авторская колонка Tue, 10 Jul 2012 05:26:58 +0200 Сліди за мить бачитиму;Час з краю у крайза якусь обвалену грудкупродовжуватиму.Оду плуговів розумі виспівуватиму.Із чуттям виоранезнову оратиму,щоб відштовхнутивід себевтомлене Сізіфове плече, – проникливо звертається до нас македонська письменниця Віра Чорний-Мешкова, українка з діда-прадіда. Це – її вірш „Пройденому” зі збірки вибраних поезій „Київські епіграми”, яка побачила світ у Республіці Македонія українською мовою – в авторському перекладі. Така подія (видання української книжки) сталася тут вперше. До цього у пані Віри вийшли збірки македонською та есперанто. Як на мене, талановита українка з Македонії близька до поетів Нью-Йоркської групи (Богдана Бойчука, Віри Вовк, Юрія Тарнавського, Богдана Рубчака й особливо – дивовижної письменниці та художниці з Німеччини Емми Андієвської), а також літераторів Київської школи (Василя Голобородька, Миколи Воробйова, Віктора Кордуна, Михайла Григоріва) та луганчанина Василя Старуна – автора розкішної збірки філософсько-медитативної лірики „Кора нації”. Я не порівнюю масштаб. Василь Іванович Голобородько – по-моєму, геніальний поет (мешкав би десь у Франції – давно мав би Нобеля)! Але не будемо про сумне. Пані Віра – їхня посестра по духу. Вірші македонської письменниці – такі ж г��рметичні, інтелектуальні і парадоксально загадкові: У затуманілих висотахдоторк торжествазорі від кам’яної породіллі(„Засновнику”) Поезію присвячено Всевишньому, який має душу, хвилюється, сумнівається і страждає значно сильніше за тих, кого створив. Адже опонент засновника світла – „чорний лицар у вуа��і зіпхнутий на білу землю” – не дрімає: Доблесті щезнули.Вино витекло в правду.Вуаль ковтнула тінь.Лишився лише чорний лицарЗіпхнутий на чорну землю.(„Менетекен”) Назва вірша – символічна: менетекен перекладається з давньоєврейської як таємне попередження, погроза. У віршах Віри Чорний-Мешкової взагалі немало символів: вогонь і вода, світло й темрява, ніч і світанок (який дарує надію, визволення та оновлення), слово і час, дерево й камінь. У символи перетворюються витвори людських рук: потяг, криниця, люстерко, шафа, колиска… Час тут також страждає, мов жива істота, і йому – найгірше, бо вічний. А ми наче бачимо небо й не помічаємо його. Галасуємо, метушимося, перебільшуємо власні проблеми і щодня методично знищуємо час – марнуємо його. „Змилуйся над часом”, – закликає лірична героїня книжки.Що ж, принаймні є над чим замислитися. Чи такі вже істинні наші звичні уявлення? Усі персонажі збірки – „живі” (люди, тварини, рослини) і „неживі” (мешканці потойбічного світу, речі й навіть явища природи) – напрочуд душевні та цікаві. Вони живуть, мислять, „перетікають” одне в одне, люблять і прагнуть співчуття та розуміння. Тут час має колір і запах (мінливі, немов море), а простір – наскільки багатовимірний, що можна торкнутися рукою зорі, протерти повіки світанку, відокремити від синяви ласку і перетворитися на світло білого річкового камінця. Не існує й жодних кордонів між світами: „реальне” розчиняється у „потойбічному”; сни, мрії, марення, думки – живі і нетлінні. Тут вам і „Соляріс” Тарковського, й чарівна іронія Далі та невловимість Пікассо. Одне слово – метафізика: Із тьмиупізнаний блазеньпотворний камінь словом піднімає.(„Заїкування”) „Все відносне в цьому світі – секс, трамвай і Пугачова…”, – негарно цитувати себе, але така вже у мене вдача. Можна за бажанням вибілити зорю й наповнити її яблуками, спілкуватися з непримітним каменем, мов із найкращим другом, і розчулюватися від власного скелета в шафі. Чому ні? Це ж – ваша шафа і ваш скелет…Сюрреалізм? Думаю, все-таки не варто судити про творчість Віри Чорний-Мешкової аж так однобоко. Втім, читаючи її книжку, неймовірні кінострічки Фелліні мимоволі згадав, як і бентежні напівтони Чюрльоніса. А ще – „божевільну” музику Альфреда Шнітке. От, здавалося б, дисгармонія – поєднання непоєднуваного. І водночас щось невловиме, незбагненне, магічне приманює тебе. І ти вже спрагло мандруєш цим колоритним, ірреальним світом, зливаєшся з ним, „перетікаєш” у речі та предмети; ніжно ступаючи, немов по хисткому містку, переходиш річку тендітною веселкою. Головне, не опиратися!Власне, хто така людина? Вічний мандрівник. Тож поспішати, по суті, нікуди. З Хароном по-людському не потеревениш і риби в Стіксі не наловиш. Нудьга та й годі! Ми поспішаємо – і тупцюємо на місці. Просто у нас із Всевишнім різні уявлення про марнування часу… Не варто заздрити мертвим, бо вони заздрять нам. І один одному, навіть „по-доброму”, заздрити немає сенсу. Життя кожного з нас – трагічне: спочатку ми втрачаємо близьких і друзів, потім хворіємо та вмираємо самі. Ось така філософія – правильна! А ви кажете – сюрреалізм… Ні, світ пані Віри – це як творчий безлад на її столі: ніби все лежить як заманеться, і водночас кожна річ – на своєму місці. А спробуй-но там похазяйнувати, навести порядок, то потім вдень із вогнем нічого не знайдеш!Письменниця медитує, співчуваючи часу, і зцілює його словом. Адже сама потребує гармонії: Жити глибиною бажаннянадати смисл пелюсткам ніжності, росою споконвічного…(„Мозаїка життя”) Досі, буквально дослівно, пам’ятаю її цикл „Переміни”, де головні персонажі – пори року: Поряд задимленого вогнищаколискова пісня виораних снів.Спохвачуються старі костівід вовчої ватагив білій дрімоті. Це – про зиму. Можна трохи й посумувати деревам, яким нічим прикрити душі. Було б зовсім кепсько, якби не їхні чудодійні сни. Ласкаво просимо у сновидіння кленів та осокорів! Чи, може, прислухаємося до таємничого шепоту смерек?А ось і весна – „камінь розпустив листя”, „зруйнований мур старого підвалу перлинними сльозами пітніє”. І хто це вигадав, що камінь – німий? Можливо, він навіть мудріший за нас. Адже ці скелі пам’ятають ще наших пращурів! Мільйони років милуються купанням ранку у кришталево прозорому водоспаді.А яке тут літо! Схвильовані гірські обійми.Роса відділяючись дзвономзорю збудила.Прозорість думкита пахощі ладану.Мерехтить перед плачними свічкамиплід чада майстра різьби в дереві.Розсипаний попілпо кам’яних гранітах.Петрівка минає.Зойк сопілок і барабан,запа�� білого коржа.На Упії кулаками водучерез віночки квітніохота черпає.Золоте око ненаситнеяблуко дзьобає.Із розбитого черепкагоріх м’якоть котить. Упія – сільський кран у Галичнику, неповторному гірському дивокраї, де мешкають привітні й гостинні люди. Восени тут – по-своєму чарівно. От тільки скелі і дерев�� мерзнуть…Відомий македонський поет Бранко Цветковський у рецензії до збірки Віри Чорний-Мешкової „Зірниця” написав: „Творці і майстри художнього слова, які насправді глибоко знають свою справу, несуть в собі гідність і присвяту ліричній творчості”. А перший секретар Посольства України в Республіці Македонія Микола Ярмолюк у передмові до книги „Київські епіграми” належно оцінив і поетичну мову письменниці („Тут слово – не лише зовнішня прикраса, звук, додаток, а багатопластовий поетичний синтез думки та почуття”), і незвичну побудову її поетичного рядка, дивовижну внутрішню енергетику та глибокий духовний код усієї збірки, магію слова, сповненого запаху високих гір Галичника і водночас туги за землею пращурів, які походять із Тернопільщини. Тому: Зневажена дитина вранцічерез арку протискаєтьсяна засув рученятами з усіх силприкладаєтьсяЗолоті ворота відчиняє…(„Київські епіграми”) Тут – і Дніпровий пісок, і Володимирська гірка, і легендарна Малуша, яка так щиросердно співчуває дітлахові, і Андріївський узвіз та знаменита оселя Булгакова. „Лірика Віри Чорний-Мешкової, взята з кількох поетичних збірок, що вийшли у Македонії, Хорватії та Боснії, дуже тонко лягає в основу таємничого і недоказаного, насправді, каналізуючи естетичне ставлення до предмета опису, осяяного пурпуровим ореолом правдивого поетичного дару, – відзначає Микола Ярмолюк. – Цей поетичний дар криє у своїх глибинах багато підтекстових асоціацій, замішаних на македонській та українській архаїці, доносячи її магічний зміст”. До речі, книга „Київські епіграми” прийшла до українського читача завдяки урядовій програмі допомоги закордонному українству.Думаю, не зайвим буде розповісти, що авторка народилася 25 квітня 1963 року в м. Інгія, Воєводина (колишня Югославія). За національністю – українка. Закінчила економічний факультет університету імені Св. Кирила та Мефодія в м. Скоп’є й Інститут української філології Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова в Києві. Завершує роботу над кандидатською дисертацією. Член Національної спілки письменників України (з 25 грудня 2006 р.), Спілки письменників Македонії (з 19 жовтня 2007-го) та Союзу перекладачів Македонії. З 1984 р. займається громадською діяльністю в організаціях есперанто „Железнічар”, Союзі есперантистів Македонії MEL і Югославському Союзі есперантистів JEL (на посадах секрета­ря та президента молодіжної частини JEJA). Поширення усіх її книжок мовою есперанто здійснюється через Світову есперантську організацію UEA в Роттердамі. З 2002-го вона працює референтом із питань культури та гуманітарного співробітництва і перекладачем у Посольстві України в Республіці Македонія. В 2003 р. обрана на посаду секретаря Громади українців у РМ імені Лесі Українки. У 2006-му українською мовою побачила світ її поетична збірка „Київські епіграми” (вперше у Македонії було надруковано книжку українською). Автор збірок поезії македонською мовою: „Пластови во малого сонце” („Пласти в малому сонцю”), „Жолти зрна – белоплота дама” („Жовті зерна – білоли­ця дама”), „Зорница” („Зірниця”), „Еделвејс во долапот” („Едельвейс у стінній шафі”) (Скоп’є); мовою есперанто: „Stupoj” („Сходи”, Загреб), „Tra la spuroj de la matenrugo” („По слідах світанку”, Сараєво). Віра Чорний-Мешкова видала книги поетичних перекладів із македонської мо­вою есперанто: „Tikvesa legendo” – Лазо Каровського, „Sismografo” – Блаже Коневського та „Blankaj mamoj de Bosilka” – Гане Тодоровського. У 2003 р. видала переклад віршів Павла Мовчана з української македонською мовою „Жертовник” (це – перша друкована книга перекладу художньої української літератури в Македонії). Також у її перекладі вийшли з друку книги македонською: „Назар Стодоля” Тараса Шевченка, „Бояриня” Лесі Українки, „Вознесіння” Богдана Ігоря-Антонича, „Жовтий князь” Василя Барки, вибрані поезії Любові Голоти, „Сучасна українська поезія” (видання Струзьких вечорів поезії), „Дивна така любов” Анни Багряної. Для літературних журналів письменниця перекладала з української мо­ви македонською твори українських письменників: Василя Стефаника, Павла Тичини, Євгена Маланюка, Андрія Малишка, Ліни Костенко, Павла Загребельного, Івана Драча, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука, Віктора Кордуна, Семена Скляренка, Юрка Покальчука, Теодозії Зарівної та ін. Перекладає з македонської мови українською твори відомих македонських письменників. Співавтор і перекладач наукового дослідження „І пізнайте істину та істина визволить вас...” про українсько-македонські культурні зв’язки. Працювала над виданням збірника Македонської академії наук та мистецтв, при­свяченого Дням науки України в Республіці Македонія. Співавтор першого українсько-македонського і македонсько-українського розмовника (НАН України). Закінчила переклад македонською „Українських народних казок”. За літературн�� діяльність Віра Чорний-Мешкова отримала національні та іноземні нагороди: почесну грамоту Державного комітету України у справах національностей та міграції (2005), подяку Громади українців у Республіці Македонія імені Лесі Українки (2006), грамоту Посольства України в Республіці Македонія (2007). Указом Президента України 17 січня 2008 р. письменницю нагороджено Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. А 14 жовтня 2008-го її відзначено медаллю Св. Георгія Побідоносця „Честь, слава, труд” IV ст. (Міжнародний Академічний Рейтинг популярності „Золота Фортуна”). Від запорізьких водоспадів начерпана,через хоралі Дніпра перелита,в колиску синопільну відкочена,сльоза прозора зеленьчим засліплюючи ллє,кидаючи світлість назгадку з Галичини.Згадка згадку відчуває,проростає чорнозем із могил.Душа за благородствомі насущною потребою слів,залишених від діда онуці,робиться легкою, а чим багатішою стає.Легкість обіймає тони;Бальзам руки переплутанів родовику зібрав.Підносячись над далиною,щоб століття промовилив течії нових акордів.Глянь…Водяні сліди по шляху,щоб щастя зновузустріч вернуло. У цьому вірші „Зустріч”, присвяченому Світлані Симинець-Кобевці, – стільки рідного, нашого, що хочеться щиро подякувати батькам авторки, які виховали її справжньою українкою, та благословенній македонській землі, де українці почуваються щасливими. Депутат журналисту волк или сытый голодному не товарищ? /news/1/2012-07-04-6111 /pda/news/1/2012-07-04-6111 Сегодня я поняла, что чувствовали поляки, когда их Сусанин долго-долго водил по лесной чащобе, пока вконец не уморил. Сегодня ту гамму эмоций мне и доброму десятку журналистов пришлось прочувствовала что называется кожей. Потому как последняя горела от палящего солнца, а ноги зудели от постоянных укусов комаров. Вдобавок, я не уверена, что мне удалось счастливо избежать «поцелуев» яловщинских клещей. Нашим сегодняшним ВИП-сусаниным выступили столичные представители партии «Батьківщина». А начиналось-то все довольно банально. Оппозиционеры из Киева приехали попиариться на черниговской Яловщине, для чего срочно была организована прессуха. Причем в обстановке строжайшей секретности. Засекретились настолько, что даже «свои» не были в курсе яловщинского мероприятия. К примеру, редактор одного из изданий «Батьківщини» не знала, поедут ли журналисты в Яловщину и что именно они будут там делать. Авторская колонка Wed, 04 Jul 2012 21:40:43 +0200 Сегодня я поняла, что чувствовали поляки, когда их Сусанин долго-долго водил по лесной чащобе, пока вконец не уморил. Сегодня ту гамму эмоций мне и доброму десятку журналистов пришлось прочувствовала что называется кожей. Потому как последняя горела от палящего солнца, а ноги зудели от постоянных укусов комаров. Вдобавок, я не уверена, что мне удалось счастливо избежать «поцелуев» яловщинских клещей. Нашим сегодняшним ВИП-сусаниным выступили столичные представители партии «Батьківщина». А начиналось-то все довольно банально. Оппозиционеры из Киева приехали попиариться на черниговской Яловщине, для чего срочно была организована прессуха. Причем в обстановке строжайшей секретности. Засекретились настолько, что даже «свои» не были в курсе яловщинского мероприятия. К примеру, редактор одного из изданий «Батьківщини» не знала, поедут ли журналисты в Яловщину и что именно они будут там делать. Иначе бы девушка точно экипировалась должным образом: заместо каблуков на 10-сантиметровой шпильке одела бы кроссы, спортивку и вперед – покорять вершины. Что уж тут говорить о простых смертных, пардон, рядовых писаках. Откуда ж нам знать-то? Мы ж думали, что все будет чинно и благородно: трибунка для спича, стульчики, водичка. Потому и двинулись в Яловщину кто в чем был: платьица, каблучки, белые брюки… Шифровальщики партийные, блин. Дела с пресухой не заладились буквально сразу. Нас, журналистов, высадили возле «Дома колхозника» (для тех, кто не в курсе – это городской центр туристическо-оздоровительной работы с детьми и молодежью, расположен неподалеку от бензозаправки). Тамошнее бдительное начальство тут же «обрадовало»: оно не «в курсах», мол, кто вы такие и что вы тут делаете. И добавило: побыстрее отсюда, бо нас тут никто не ждал. Приятное отношение, правда? Ситуация прояснилась, когда подъехали запоздавшие оппозиционеры Дубиль и Шевченко. Тут выяснилось, что журналистам не придется восседать на стульчиках. Вместо этого предлагается потопать по экологической тропке Яловщин��, испытав при этом на себе все «прелести» маршрута. Тут-то и началось все самое интересное. Депутаты брели сами по себе, на журналистов не обращая ни малейшего внимания, слушая лишь гида. Естественно ни о каких комментариях речь не шла! А нам, тем временем, с тяжеленными торбами и штативами пришлось карабкаться по склонам урочища, гореть в лучах палящего солнца (какое-то оно сегодня было не черниговское, а африканское!) в ожидании пока народные избранники на полянке налюбуются какими-то редкими видами растений. Добавьте к этому презлющих комаров и вконец испорченную обувь и вы поймете как там было «весело». После этого хождения по мукам я поняла что: а) наверное, освоила туристический минимум и смогу запросто лазать по тамошним кручам даже на каблуках; б) партийным вершкам – Николаю Томенко, Валерию Дубилю и Андрею Шевченко наверняка было скучно и неинтересно совершать эту «физкультминутку» в одиночку. А с журналистами куда веселей! И совсем неважно, что времени не вагон и надо срочно писать материал. Какая верстка, какой выпуск! Неет, главное, что депутатам было прикольно! Я потом поняла, зачем нам в начале «турнэ» раздали увесистые файлы с пресс-анонсами. Как же! Во время долгожданной прессухи их было так удобно подложить под мягкое место, дабы грязная деревянная лавка одежду не пачкала! Мдяя… Шо сказать, шоб их не обидеть? И про финал. Закончилось это любопытное мероприятие и вовсе «весело». Депутаты, бредя к своим роскошным иномаркам, никого не стесняясь, обсуждали куда же они поедут опосля. Как оказалось, в «Велюров». Наверняка, откушать чего им Бог послал. Вот чего им он послал - точно не знаю, а вот журналисты народных избранников точно отсылали в места не столь отдаленные. Ведь нам, простым смертным, после двухчасовых хождений по жаре пришлось довольствоваться еле-еле выпрошенной минералкой. Какие бутерброды, о чем вы! Нам такое «по статусу не положено». Мы же не люди. Рейтинг Парії регіонів невпинно зростає! /news/rejting_pariji_regioniv_nevpinno_zrostae/2012-07-02-6097 /pda/news/rejting_pariji_regioniv_nevpinno_zrostae/2012-07-02-6097 Рейтинг Парії регіонів невпинно зростає! Якби вибори до Верховної Ради відбувалися сьогодні, то провладну партію підтримали б майже 30 відсотків громадян України. Такі дані соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології. Оприлюднила їх, зокрема, й опозиційна «Українська правда». Тобто навіть опоненти Віктора Януковича змушені визнати: все більше людей довіряють чинній владі та Партії регіонів. Натомість опозиціонери, які «відзначилися» хіба що черговими скандалами та «розбірками», знову суттєво втратили своїх прихильників. Авторская колонка Mon, 02 Jul 2012 20:23:00 +0200 Рейтинг Парії регіонів невпинно зростає! Якби вибори до Верховної Ради відбувалися сьогодні, то провладну партію підтримали б майже 30 відсотків громадян України. Такі дані соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології. Оприлюднила їх, зокрема, й опозиційна «Українська правда».Тобто навіть опоненти Віктора Януковича змушені визнати: все більше людей довіряють чинній владі та Партії регіонів. Натомість опозиціонери, які «відзначилися» хіба що черговими скандалами та «розбірками», знову суттєво втратили своїх прихильників. До речі, у квітні цього року Центр Разумкова і фонд «Демократичні ініціативи» (яких також важко запідозрити у прихильності до нинішньої влади) оприлюднили результати соціологічного опитування, згідно з якими Партію регіонів тоді підтримували близько 20 відсотків виборців. Отож за цей час, буквально за кілька місяців, рейтинг провладної партії зріс майже на 10 відсотків! І нині «регіонали» значно випереджають своїх опонентів.От я собі й думаю: чому так? Тож і вирішив відверто поспілкуватися зі своїми знайомими. Пам’ятаю, як ще два роки тому сусідка Зоя Василівна, учасниця війни, завзято шпетила тодішню владу. Тепер, почувши моє запитання, задоволено посміхнулася: «Жити можна! Пенсію збільшили на 175 гривень, а з 1 липня, сказали, будуть нові доплати. І в сина на роботі з’явилися перспективи – їхня фабрика нормально запрацювала, то хоч зарплату людям почали стабільно давати! Звісно, проблем іще вистачає, але в кого їх немає?». Валерій Ілліч, як вкладник Ощадбанку СРСР, нещодавно отримав обіцяну тисячу: «Приємно, що Президент і влада дотримали слова. Відверто кажучи, спочатку, навчений гірким досвідом невдалого, принизливого стояння у безкінечній черзі за «Юлиною тисячею», я навіть не повірив, що все може бути ось так просто, без жодних проблем та черг: прийшов у призначений час і спокійно одержав гроші». А молодий програміст Олексій перебуває під враженням від «Євро-2012»: «Я – не сентиментальна людина, – говорить він, – та був неабияк розчулений, коли у Києві, Донецьку, Львові, Харкові стадіони, вулиці й площі буквально розквітли синьо-жовтою символікою. Мільйони людей по всій Україні палко вболівали за нашу футбольну збірну! Так, ми не вийшли з групи, але виступили гідно, грали з повною самовіддачею. По-моєму, оце і є прекрасне втілення національної ідеї: люди об’єдналися просто на очах і щиро, по-дружньому підтримували одне одного, ніхто не ділив країну на Західну та Східну. Це – справжнє братерство! Ми дійсно відчули себе однією нацією, переконали себе та світ: в Україні живуть гостинні, доброзичливі й працелюбні люди. Я листуюся в інтернеті з друзями, які мешкають в різних країнах, то всі вони запевняють: туристи, котрі побували тут, приємно вражені чудовою організацією чемпіонату і неймовірно дружньою атмосферою українських міст. Зарубіжні газети рясніють заголовками: «Україна зробила крок до Європи!». Тобто імідж нашої держави істотно покращився». Отже, як бачимо, такий результат соціологічного опитування – цілком закономірний. Людям хочеться стабільності й впевненості у завтрашньому дні. Саме Президент України, уряд та Партія регіонів наочно демонструють: найкраще слово – це діло! Свобода – це ще одне ім’я для Любові! /news/svoboda_ce_shhe_odne_im_ja_dlja_ljubovi/2012-06-27-6078 /pda/news/svoboda_ce_shhe_odne_im_ja_dlja_ljubovi/2012-06-27-6078 Димитр Христов. Крізь кордони : поезія / упорядкув., пер. з болгар. Анни Багряної. – Луцьк : Твердиня, 2012. – 64 с. – (Сучасна балканська поезія). Кожен поет має власну гіпотезу створення світу. У Ігоря Павлюка – це Слово, промовлене Творцем (і його Бог одягнений у рідну вишиванку). „С��очатку був біль, а не слово, – переконує нас Богдан Бойчук. І проникливо додає: – Кінець буде біль…”. Авторская колонка Wed, 27 Jun 2012 11:13:44 +0200 Димитр Христов. Крізь кордони : поезія / упорядкув., пер. з болгар. Анни Багряної. – Луцьк : Т��ердиня, 2012. – 64 с. – (Сучасна балканська поезія).Кожен поет має власну гіпотезу створення світу. У Ігоря Павлюка – це Слово, промовлене Творцем (і його Бог одягнений у рідну вишиванку). „Спочатку був біль, а не слово, – переконує нас Богдан Бойчук. І проникливо додає: – Кінець буде біль…”. У відомого болгарського поета Димитра Христова все починається і закінчується Любов’ю: Після численних зустрічей, розлукзакохані стаємо все сильніше.Бо кожна зустріч – перша зустріч наша,й розлука кожна завше є остання. Як ви думаєте, про що цей вірш? Ніколи не здогадаєтеся! Куди б не вирушав, завждидо моря повертаюсь.І ось – воно мене хапає,ковтає, тягнучи до дна,і вивергає – виносить на гребінь хвилі! Розлука з морем – це жорстоко.Воно ніколи не бунтує,та відчуваю у своїх грудях дихання гірке… Я до останньої готовий хвилі,яка мене накриє з головою – тоді зостануся навіки з морем. … Ніщо повторення свого не має,окрім жагидо неможливої любові.(„Неможлива любов”) Ось така любов – шалено пристрасна, безмежно віддана і ніжно зворушлива. Неможлива. Неможлива? У Димитра Христова можливо все: Уціліє любовпісля бурігойдатимутьсязалишки політикиза бортом все буде мертвимзабуття подбає пробезслідне зникнення зброяреньблагословлятимемо іржуяка знищила гільйотиниі понад тлінням вічнимрозцвіте таке життяв якому ніхто ніколи не гинутимехіба що – від надмірної пристрастіабо ж – від нерозділеної ніжності. („Ноїв Ковчег”) Авжеж, ще один Потоп не знищить людство. Залишаться закохані. Ті, хто відчуває биття власного серця у грудях коханої людини: Засни хоч на хвилинку – відпочинь-нов напруженомутужному чеканні.Побач мене – вві сні, покірний,линудо тебе – крізь кордониневблаганні.Мов стиглий колос в полі – колишися,спросоння шепочидо мене, рідна…Прокинешся – і я вже буду близько,вже сон про менебуде непотрібний. („Сон”) Димитр Христов дивує і водночас розчулює. Він пише, як дихає: легко (ніби у чоловіка – крила за плечима: захотів – і полинув понад високими горами та безкраїм морем), просто (але чарівно, наче володіє даром мольфара), шляхетно (якось одразу віриш у його щирість і порядність, відкритість до світу та людей). Навіть у миті гірких страждань, болю та розчарувань поет залишається мужнім і людяним. Порятунок він знаходить у любові, яка зціляє від безвір’я, допомагає знайти вихід із духовної кризи, дарує натхнення (світле і чисте, мов джерельна вода) та жадану свободу. Власне, „свобода – це ще одне ім’я для Любові!”. Адже любов і кохання не мають кордонів. Щодня вмираю і народжуюся, ілише любов – єдина нагорода,коли життя мене по колу водить,в любові бачу сенс блукань своїх. („Хрест”) Цим і близькі мені вірші Димитра Христова, який відстоює споконвічні людські цінності, прагне творити красу, жити в гармонії з природою і собою, кохати та бути коханим. Думаю, і він цілком погодиться з моїми поетичними міркуваннями: На віях – осінь, в косах – перший сніг,А очі прагнуть молодого літа.Хотіти – гріх і не любити – гріх,І гріх любити не талановито! А як інакше? Саме Любов дарує найщасливіші миті життя: Крізь площі, вулиці, блокади,вокзали сонні, листопади,крізь літо й осінь, весни й зимидо тебе, ніби одержимий,із криком зболеним лечу я:ти так мені потрібна, чуєш,колись розтану димом срібним,та знаю: теж тобі потрібен, бо зустріч наша стала кодомкохання, що безперешкоднодолає відстані й кордони,єднає лінії долонні. … У цьому місті чи у тому,на площі цій чи незнайомійя не поставлю обелісклюбові-загадці якійсь.Тебе єдину возвеличу,таку, яка мені найближча.І, повний пристрасті, тривоги,вже не бажатиму нічого,окрім священного розп’яття,що в нім – життя мого початок,де я і ти – солодше сну – дві долі, злиті ув одну. („Лист до Анни”) Кохання – це найсвітліше із див, що розвіює морок, жертовне багаття, найвища людська нагорода, Всевишнього знак: Ти – моя брайлівська абеткачитаю тебе ніжними дотиками Ти – моє синє небоКрилами у тебе вростаю („Хто ти”) Безмежна, неймовірна тишинасерпанок нам на чола опускає,і душі, тремтячи, передчуваютьцей спокій, що крихкий, немов гранат. Не можемо заснути – дивний час – безмовно розмовляють наші руки,буквар кохання дивимось по буквах – о, кожен поклик ніжно ранить нас! Пильнуємо, замріяні. Між тим,хоч світ довкруж – настільки неозорий,у мить, коли сльозинка запрозорить,усенький світ – це тільки я і ти! („Світ”) Любов – головна, але не єдина тема книги вибраних поезій Димитра Христова. Йому болить покинута напризволяще сільська оселя: В тій хатині мертвій – скривлений поріг,і айва дозріла не духмянить біл��ше,і зола кружляє, ніби чорний сніг,і тікають з хати зголоднілі миші. („Покинута хата”) Тільки пам’ять стукає у двері глухої хатини-пустки… „І спливають перед моїми очима болгарські села вздовж дороги від Добрича до Балчика, що намагаються чи не з останніх сил боротися з опустінням та обезлюдненням, а погля�� раз у раз вихоплює будиночки з явними ознаками того, що в них ніхто не живе. Чи не те саме ми побачили б, їдучи крізь українські села? То про що це – про Болгарію? Чи про Україну? Чи, може, про Латвію, де світять пусткою порожні хутори, а вчорашні селяни шукають кращої долі аж в Ірландії? – пише у передмові до збірки Віктор Мельник (до речі, також талановитий поет). – Справжня поезія завжди транскордонна, бо вона людей не роз’єднує – об’єднує. Кордони над нею не владні – ні міждержавні, ні міжмовні, ні ті, що розділяють окремі душі, адже у представників найнесхожіших культур набагато більше спільного, ніж відмінного. Коли нам щось болить, то болить однаково, і коли нас переповнює радість – теж усіх переповнює однаково. Так само в усіх народів є періоди миру й безпеки, а є сторінки минувшини, які неможливо читати без брому”. Патріотизм Димитра Христова – не на показ. Митець – не з тих, хто патетично б’є себе в груди і водночас улесливо запобігає перед можновладцями. Він – не галасує, не метушиться, натомість послідовно відстоює право кожної людини бути собою. Його вірші – не марнославні. Тут немає жодного самомилування, хворобливого національного чи особистого егоїзму. Поет усвідомлює, що „кожен із нас повинен пройти свій шлях до іншого”. Адже найбільше лихо – наша байдужість: Як багато людей самотніх!Містом великим снують,крізь суєти і юрмища гордотягнуть спраглу душевності суть. І спішать, нецікаві нікому,згуслий жах оминають. Мов хрест,власну участь несуть випадкову,свій безмежний приховують стрес. Якщо ми їх забудемо навіть,не позбутись довіку вини… Так байдуже повз нас минають,а ми вже так подібні до них! („Стрес”) Тема поезії у Димитра Христова „виступає в своєму найвищому прояві – надмесіанському. Поет у нього не просто рівний богам, а стоїть ще вище, – наголошує Віктор Мельник, – бо, як сказано у філософській поемі „Римський театр”, він „кожного бога перетворює в попіл”. Таке ставлення до поета як до постаті сакральної притаманне болгарській літературній традиції загалом”. Ці вірші – навдивовижу мелодійні (недаремно деякі з них стали піснями): Гітара мою душу вкотре тішить,рятує від печалі та мовчання,то гучно залунає, то тихіше:мов дзвоник або дзвонів калатання. … Навряд чи міг би з нею бути інший,вона без мене – тужна та порожня.І лиш моя кохана ще ніжнішеїї до себе пригорнути зможе. („Гітара”) У віршів болгарського поета, які так проникливо і ніжно зазвучали українською, – жива, чарівна мова (безперечно, Анна Багряна – не лише цікава письменниця, а й обдарований перекладач). Тож видання книг провідних болгарських, македонських, сербських, хорватських письменників українською в нашій державі варто продовжити. Думаю, у серії „Сучасна балканська поезія”, яку започаткувала луцька „Твердиня” – неабиякі перспективи! Варто додати, що Димитр Христов – поет, драматург, перекладач, бард. Народився 17 травня 1957 року в м. Благоевград (Болгарія). Завершив філологічний факультет Софійського університету ім. Св. Климента Охридського. Працював референтом з поезії в Спілці болгарських письменників, головним редактором газети „Болгарський письменник”, був головою Творчого фонду, завідувачем відділу літератури в газеті „Пульс”, автором і ведучим телевізійної програми „Час для поезії”, директором підприємства „Софкнига”, головним експертом Міністерства культури Болгарії. З 2009 року – директор Болгарського культурно-інформаційного центру в Скоп’є (Республіка Македонія). Він – автор поетичних збірок: „Робочий день”, „Ранена свобода”, „Листи до Єви”, „Болгарські видіння”, „Балада про любов”, „Романтика і попіл”, „Серцевий ритм”, „Молитва за Болгарію”, „Хліб і вино”, аудіо-альбому з авторськими піснями, а також книги п’єс. Поезії і драматичні твори Димитра Христова були перекладені російською, українською, англійською, албанською, сербською, македонською, італійською, китайською, грецькою та іншими мовами. В Росії, Сербії, Р. Македонії, Албанії та Україні виходили окремі збірки поезій. Монодрама „Мерилін Монро” неодноразово ставилася в театрах Болгарії та Р. Македонії. Добірки віршів у перекладі українською мовою публікувалися в часописах „Молодь”, „Всесвіт”, „Літературна Україна”, „Дніпро” та ін.Відомий поет нагороджений Національними літературними преміями імені В. Башева та П. Славейкова, премією Спілки болгарських письменників (за поезію), Міжнародною премією „Літературний Дедал” (Р. Македонія). Перекладає зі слов’янських мов, зокрема з української (класиків і сучасних поетів). У 2012-му в Болгарії вийшла антологія „Нова українська поезія” (32 українські автори, переважно – з наймолодшого покоління) в його перекладі. Член Спілки болгарських письменників. Прочитавши вірші Димитра Христова, моя дружина сказала: „Анні поталанило. Її чоловік – справжній”. Як на мене, це – найвищий комплімент! Вірші Сергія і Тетяни Дзюби перекладені вже 21-ю мовою світу й надруковані в 23 країнах . На черзі – ще 12 перекладів! /news/virshi_sergija_i_tetjani_dzjubi_perekladeni_vzhe_21_ju_movoju_svitu_j_nadrukovani_v_23_krajinakh_na_cherzi_shhe_12_perekladiv/2012-06-21-6065 /pda/news/virshi_sergija_i_tetjani_dzjubi_perekladeni_vzhe_21_ju_movoju_svitu_j_nadrukovani_v_23_krajinakh_na_cherzi_shhe_12_perekladiv/2012-06-21-6065 Нещодавно поезії талановитого чернігівського подружжя переклали болгарською (видатний поет, лауреат Національних премій Болгарії Димитр Христов), сербською і хорватською (відомий поет, учасник літературного гурту «Пропала грамота», науковець, дипломат Юрко Позаяк), італійською (професійний перекладач Надія Трускавецька, громадянка Італії), македонською та мовою есперанто (перекладач, науковець, член Спілки письменників Македонії Віра Чорний-Мешкова). Авторская колонка Thu, 21 Jun 2012 22:07:05 +0200 Нещодавно поезії талановитого чернігівського подружжя переклали болгарською (видатний поет, лауреат Національних премій Болгарії Димитр Христов), сербською і хорватською (відомий поет, учасник літературного гурту «Пропала грамота», науковець, дипломат Юрко Позаяк), італійською (професійний перекладач Надія Трускавецька, громадянка Італії), македонською та мовою есперанто (перекладач, науковець, член Спілки письменників Македонії Віра Чорний-Мешкова). Отже, на сьогодні вірші Сергія і Тетяни Дзюби перекладені 21-ю мовою світу й надруковані в 23 країнах. Причому йдеться про висококваліфіковані, талановиті літературні тексти, адже в цьому унікальному проекті беруть участь відомі письменники, перекладачі і науковці – фахівці з англійської, російської, французької, іспанської, японської, китайської, корейської, перської, івриту, польської, білоруської… Нині в роботі – переклади арабською, турецькою, шведською, грецькою, румунською, естонською, азербайджанською, грузинською, вірменською, таджицькою, ромською (циганською), кримськотатарською мовами. «У перспективі всі ці переклади плануємо упорядкувати й видати окремою книжкою, – розповідає Сергій Дзюба, – і частину примірників подаруємо посольствам різних країн – під час презентацій».Ось як вірші Сергія і Тетяни Дзюби звучать болгарською, сербською, хорватською, македонською та есперанто. Болгарською переклав Димитр Христов Сергий Дзюба * * *На сребристата длан на вечносттамалко момичеразресва косис лунен гребени в огледалце капризноне вижда лицето си: Там са нейният погледи бръчките на непозната Жена. * * *На островадалечен като сълзите на Ева,притиснат в обятиятана ослепително-бели скали,така, че може да се уловихоризонта,ако не избяга в морето, музиката намери приют – за да създадеМъжаи Жената. * * *Живейте дълго,пишете малкои не обвинявайте Небетов грехове. * * *Разплакана красавица:миглис мъниста-сълзиочароваха дъгата. * * * Хора, моля ви, по-тихо – не се чува морето. * * *Като дете в ъгъла,китара стара-стара, трудно стои.Тетяна Дзюба * * *Денят отстъпи с врявата на гарата – И сенките се удължиха като релси,Които водят в мрака безизходен.И ги пресичат жените,Смаляващи се анни каренини,Чието избавление от проблемитеЕ гарантирано само до изгрева. * * *И ще бъде тишина с цвят на надежда,И ще бъде покой с цвят на щастие,И ще падне ябълка, разцепена на две,И половинките ще изядат щастливи влюбени,Без да забележат зад клоните разплаканата Ева,Проклела свойта стара авитаминоза. * * * Времето прониква като сол,Като пясък от най-древните часовници, Люти, прогаря, боли.А после се отдалечава и разтваря,И превръща се в море,В което е добре да се люлеешНа вълните на спомените. За съжаление – недълго,Защото хората живеят на сушата,Където морето е сол… * * *Принцесите винаги са били на глупците – така убеждава народнатамъдрост. * * *Звъня по телефонаНа номера, които зная наизуст,Във време, когато никой не отвръща.Само тогава можеш да слушаш това,Което искаш да чуеш отдавна. Превод от украински на български: Димитър Христов Про перекладача болгарською: Димитр Христов (Болгарія) – поет, драматург, перекладач, бард. Народився 17 травня 1957 року в м. Благоевград (Болгарія). Завершив філологічний факультет Софійського університету ім. Св. Климента Охридського. Працював референтом з поезії в Спілці болгарських письменників, головним редактором газети «Болгарський письменник», був головою Творчого фонду, завідувачем відділу літератури в газеті «Пульс», автором і ведучим телевізійної програми «Час для поезії», директором підприємства «Софкнига», головним експертом Міністерства культури Болгарії. З 2009 року – директор Болгарського культурно-інформаційного центру в Скоп’є (Республіка Македонія). Автор поетичних збірок: «Робочий день», «Ранена свобода», «Листи до Єви», «Болгарські видіння», «Балада про любов», «Романтика і попіл», «Серцевий ритм», «Молитва за Болгарію», «Хліб і вино», аудіо-альбому з авторськими піснями, а також книги п’єс. Поезії і драматичні твори були перекладені російською, українською, англійською, албанською, сербською, македонською, італійською, китайською, грецькою та іншими мовами. В Росії, Сербії, Р. Македонії, Албанії та Україні виходили окремі збірки поезій. Монодрама «Мерилін Монро» неодноразово ставилася в театрах Болгарії та Р. Македонії. Добірки віршів у перекладі українською мовою публікувалися в часописах «Молодь», «Всесвіт», «Літературна Україна», «Дніпро» та ін. 2012 року в луцькому видавництві «Твердиня» вийшла збірка поезій Д. Христова «Крізь кордони» в перекладі з болгарської Анни Багряної. Лауреат Національних літературних премій імені В. Башева та П. Славейкова, премії Спілки болгарських письменників (за поезію), Міжнародної премії «Літературний Дедал» (Р. Македонія). Перекладає зі слов’янських мов, зокрема з української (класиків і сучасних поетів). У 2012-му в Болгарії вийшла антологія «Нова українська поезія» (32 українські автори, переважно – з наймолодшого покоління) в його перекладі. Член Спілки болгарських письменників. Сербською переклав Юрко ПозаякСергиј Дзјуба* * *На сребрнастом длану вечностимала девојчицачешља косумесечевим чешљеми у каприциозном огледалцетуне види своје лице: Тамо је њен погледи боренеке непознатеЖене. * * *На острвудалеком као сузе Еве,стиснутом у загрљајузаслепљујуће белих хридинатако да се може зграбитихоризонт, само ако не бежи у море нашла је уточиштемузика –да би родилаМушкарцаИ Жену. * * *Живите дуго,Пишите малои не кривите Небода је грешно. * * *Уплакана лепотица:трепавице субисером сузапривукле дугу. * * *Људи,молим, тишина –море се не чује. * * *У ћошку гитарастара-старцатакао детестоји тешко. Тетјана Дзјуба * * *Дан се повукао са галамом железничке станице –И сенке су постале дуге као колосециШто воде у ћорсокак ноћи.Преко њих прелазе жене,Закржљале ане карењинеЗа које је избављење од проблемаГарантовано само до ујутру. * * *И биће тишина боје наде,И биће мир боје среће,И пашће јабука, распрснувши се надвоје,Њене половине појешће срећни заљубљениИ неће приметити иза грања уплакану ЕвуКоја је проклела своју давнашњу авитаминозу. * * *Време се просипаКао песак најдревнијег сата Као со пече, гребе, нагриза.А затим се повлачи, раствараИ постане мореУ којем се лепо љуљатиНа таласима успомена. Штета, што кратко то трајеЈер људи живе на копну Где море је со... * * *Принцезе увек припадну будалама –тврди народна мудрост. * * *Зовем на телефонеЧије бројеве знам напаметДок нико не диже слушалицу.Само тад можеш у њима чути оноШто давно већ желиш да чујеш. Хорватською переклав Юрко Позаяк Serhij Dzjuba* * *Na srebrnastom dlanu vječnostimala djevojčica češlja kosumjesečevim češljemi u kapricioznom ogledalcune vidi svoje lice: Tamo je njen pogledi boreneke nepoznate Žene. * * *Na otokudalekom kao suze Eve,stisnutom u zagrljajuzasljepljujuće bijelih hridinatako da je moguće hititividik, samo ako ne bježi u more našla je utočišteglazba –da bi rodilaMuškarcai Ženu. * * *Živite dugo,pišite maloi ne krivite neboda je griješno. * * *Uplakana ljepotica:trepavice subiserom suzaprivukle dugu. * * * Ljudi, molim, tišina ��more se ne čuje. * * *U uglu gitarastara-starcatakao djetestoji teško. Tetjana Dzjuba * * *Dan se povukao s galamom kolodvora –I sjenke su postale duge kao kolosjeciŠto vode u slijepu ulicu noći.Preko njih prelaze žene,Zakržljale ane karenjineZa koje je izbavljenje od problemaGarantirano samo do ujutru. * * *I bit će tišina boje nade,I bit će mir boje sreće,I past će jabuka, rasprsnuvši se nadvoje,Njene polovice pojest će sretni zaljubljeniI neće zapaziti iza granja uplakanu EvuKoja je proklela svoj davnašnji avitaminoz. * * *Vrijeme se prosipaKao pjesak najdrevnijeg časovnika Kao sol peče, grebe, nagriza.A potom se povlači, rastapaI postaje moreU kojem se lijepo ljuljati Na valovima uspomena. Šteta što kratko to trajeJer ljudi žive na kopnu Gdje more je sol… * * *Princeze uvijek pripadnu budalamatvrdi narodnamudrost. * * *Zovem na telefoneČije brojeve kojih znam napametDok nitko ne podiže slušalice.Samo tad možeš u njima čuti onoŠto davno već želiš čuti. Про перекладача сербською і хорватською: Юрко Позаяк (Юрій Лисенко) (Україна) – письменник, перекладач, дипломант. Народився 9 травня 1958 року у Києві. Кандидат філологічних наук (1989), доцент (1995). Член Національної спілки письменників України. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка (слов`янська мова і література, філолог, викладач сербохорватської мови та літератури, викладач української мови і літератури). Викладав українську мову в Інституті журналістики КДУ імені Тараса Шевченка (1981-1997). Працював другим, а згодом першим секретарем Міністерства закордонних справ України: у посольстві України в Хорватії (1998-2002) та Сербії (2004-2008). З березня 2008-го до березня 2010-го – у секретаріаті Президента України (керівник служби підготовки виступів Президента України). Учасник поетичної групи «Пропала грамота». Упорядник книги «Антологія альтернативної української поезії. Зміни епох: друга половина 80-х – початок 90-х років». Автор збірок «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ, 1991) та «Шедеври» (1997). Син українського письменника Василя Лисенка. Македонською переклала Віра Чорний-Мешкова Сергиј Ѕјуба * * *На сребреникавата дланка на вечностамалечкото девојчеја чешла косатасо месечевото чешлеи во каприциозното огледалцене го гледа своето лице: Таму е нејзинот погледи брчкитена непознататаЖена. * * * На островотдалечен, како солзите на Ева,притиснат од прегратките на заслепувачко-белите карпитака, што може да се фати хоризонтот ако тој не бега во морето, си најде прибежиштемузиката –за да ги создадеМажоти Жената. * * *Живејте долго,пишувајте малкуи не го обвинувајте Неботоза гревовите. * * *Расплакана убавица:трепкитесо ѓерданчиња од солзиго привлекоавиножитото. * * * Луѓе,ве молам, потивко –не се слуша морето. * * *Во ќошето е гитарата,стара-прастара,како детестои тешко. Тетјана Ѕјуба * * *Денот бега по железничкиот неред –И сенките станаа долги како железничката пруга,Што води во ќорсокакот на ноќта.Неа ја пресекуваат жените,Безначајни ани карењини,На кои избавувањето од проблемитеИм е гарантирано само до разденувањето. * * *И ќе биде тишина на бојата на надежта,И ќе биде спокој на бојата на среќата,И ќе падне јаболкото, парчосувајќи се надве,Неговите половинки ќе ги изедат среќните вљубени,И не ќе ја забележат зад гранките заплаканата ЕваКоја ја проколна својата дамнешна авитаминоза. * * *Времето се истура како сол,Како песокот на најдамнешниот часовник, Гори, пече, тлее.А потоа се оддалечува, се растворува, -И станува море Во кое е добро да се нишашНа брановите од сеќавањата. Жално е само накратко,Зашто луѓето живеат на копното, Каде што е морето, таму е солта.... * * *Принцезите секогаш ги добиваа глупаците, -така не убедува народнатамудрост. * * * Ѕвонам на телефонитеЧии броеви ги знам напамет,Во време кога никој не ја крева слушалката.Само тогаш можеш да го чуеш од нив тоаШто сакаш да го слушнеш одамна. од украински јазик превела: Вера Чорниј-Мешкова Мовою есперанто переклала Віра Чорний-Мешкова Sergij Dzjuba * * * Super la arĝenta manplato de eternecomalgranda knabinokombas hararon per luna kombileto kaj en la kaprica speguletone rigardas sian vizaĝon: Tie estas ŝia rigardokaj sulkojde nekonatavirino. * * *Sur insulomalproksima, kiel larmojn de Eva,prenas el la ĉirkaubrakoj de blindige-blankaj rokojtiel, kio povus kapti la horizonton se li ne kurus en la maron, la muzikotrovas rifuĝejon –por kreila Viron kaj la Virinon. * * *Vivu longe,skribu malmultekaj ne akuzu la Ĉielonpro la pekoj. * * *Ekploranta belulino:okulharojkun kolĉenetoj de larmojaltirisla ĉielarkon. * * *Homoj,mi petas vin, estu silentaj –oni ne aŭdas la maron. * * *En la angulo estas gitaro,malnova-antikva,kiel la infanostaras malfacile. Tetjana Dzjuba * * *La tago kuras tra fervoja kaoso –Kaj la siluetoj estiĝas longaj kiel reloj,Kiuj gvidas en sakstraton de la nokto. Ilin trapasas la virinoj,Sensignifaj Ana-j Karenjina-j,Kies savado el problemojEstas garantiata al ili nur ĝis la mateniĝo. * * *Kaj estos silento esperkolora,Kaj estos kvieto feliĉkolora,Kaj falos la pomo, dispartiĝos duope,Ĝiajn duonojn finmanĝos feliĉaj amantoj,Kaj malantaŭ branĉoj ili ne rimarkos la plorantan EvaKiu anatemis sian malnovan avitaminozon. * * *La tempo kribras kiel salo,Kiel sablo de antikva horloĝo, Brulas, pikas, subbrulas.Kaj poste malproksimiĝas, malkomponiĝas, -Kaj fariĝas maro En kiu estas bone luliTra la ondoj de rememoroj. Estas triste nur mallonge,Ĉar homoj vivas sur la tero, Kie estas maro, tie estas salo.... * * *Princinoj ĉiam ricevadis malsaĝulojn, -Tiel konvinkas nin la popolasaĝo. * * *Mi telefonas al telefonnumerojKies numerojn mi konas parkere,Dum la tempo kiam neniu levas aŭskultilon.Nur tiam vi povas aŭdi de ili tionKion vi deziras aŭdi delonge.tradukis: Vera Ĉornij-Meŝkova Про перекладача македонською та есперанто:Віра Чорний-Мешкова (Республіка Македонія) – письменниця, перекладач, журналіст, громадський діяч. За національністю – українка. Народилася 25 квітня 1963 року в м. Інгія, Воєводина (колишня Югославія). Закінчила економічний факультет університету імені Св. Кирила та Мефодія в м. Скоп’є й Інститут української філології Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова в Києві. Завершує роботу над кандидатською дисертацією. Член Національної спілки письменників України (з 25 грудня 2006 р.), Спілки письменників Македонії (з 19 жовтня 2007-го) та Союзу перекладачів Македонії. З 1984 р. займається громадською діяльністю в організаціях есперанто «Железнічар», Со­юзі есперантистів Македонії MEL і Югославському Союзі есперантистів JEL (на посадах секрета­ря та президента молодіжної частини JEJA). Поширення усіх її книжок мовою есперанто здійснюється через Світову есперантську організацію UEA в Роттердамі. З 2002-го працює референтом із питань культури та гу­манітарного співробітництва і перекладачем у Посольстві України в Республіці Македонія. В 2003 р. обрана на посаду секретаря Громади українців у РМ імені Лесі Українки. У 2006-му українською мовою побачила світ її поетична збірка «Київські епіграми» (вперше у Македонії було надруковано книжку українською). Автор збірок поезії македонською мовою: «Пластови во малого сонце» («Пласти в малому сонцю»), «Жолти зрна – белоплота дама» («Жовті зерна – білоли­ця дама»), «Зорница» («Зірниця»), «Еделвејс во долапот» («Едельвейс у стінній шафі») (Скоп’є); мовою есперанто: «Stupoj» («Сходи», Загреб), «Tra la spuroj de la matenrugo» («По слідах світанку», Сараєво). Видала книги поетичних перекладів із македонської мо­вою есперанто: «Tikvesa legendo» – Лазо Каровського, «Sismografo» – Блаже Коневського та «Blankaj mamoj de Bosilka» – Гане Тодоровського. У 2003 р. видала переклад віршів Павла Мовчана з української македонською мовою «Жертовник» (це – перша друкована книга перекладу художньої української літератури в Македонії). Також у її перекладі вийшли з друку книги македонською: «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Бояриня» Лесі Українки, «Вознесіння» Богдана Ігоря-Антонича, «Жовтий князь» Василя Барки, вибрані поезії Любові Голоти, «Сучасна українська поезія» (видання Струзьких вечорів поезії), «Дивна така любов» Анни Багряної. Для літературних журналів перекладала з української мо­ви македонською твори українських письменників: Василя Стефаника, Павла Тичини, Євгена Маланюка, Андрія Малишка, Ліни Костенко, Павла Загребельного, Івана Драча, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука, Віктора Кордуна, Семена Скляренка, Юрка Покальчука, Теодозії Зарівної та ін. Перекладає з македонської мови українською твори відомих македонських письменників. Співавтор і перекладач наукового дослідження «І пізнайте істину та істина визволить вас...» про українсько-македонські культурні зв’язки. Працювала над виданням збірника Македонської академії наук та мистецтв, при­свяченого Дням науки України в Республіці Македонія. Співавтор першого українсько-македонського і македонсько-українського розмовника (НАН України). Закінчила переклад македонською «Українських народних казок». За літературну діяльність отримала національні та іноземні нагороди: почесну грамоту Державного комітету України у справах національностей та міграції (2005), подяку Громади українців у РМ імені Лесі Українки (2006), грамоту Посольства України в РМ (2007). Указом Президента України 17 січня 2008 р. Віру Чорний-Мешкову нагороджено Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. А 14 жовтня 2008-го письменницю відзначено медаллю Св. Георгія Побідоносця «Честь, слава, труд» IV ст. (Міжнародний Академічний Рейтинг популярності «Золота Фортуна»). Чего не хватило «Романтику» /news/1/2012-06-18-6046 /pda/news/1/2012-06-18-6046 Наконец решился написать про прошедший фестиваль «Романтик», который проходил у нас в Чернигове 25-27 мая. Очень хорошо, что он у нас теперь есть, что получился именно таким, каким получился. Он не идеальный и ему есть куда расти, но кто ожидал от фестиваля, который организовала власть хорошего начала? Но он получился лучше, чем ожидали. Авторская колонка Mon, 18 Jun 2012 13:16:17 +0200 Данный текст пишу на правах человека, который занимается продвижением, организацией крупных мероприятий и зрителя. Наконец решился написать про прошедший фестиваль «Романтик», который проходил у нас в Чернигове 25-27 мая. Очень хорошо, что он у нас теперь есть, что получился именно таким, каким получился. Он не идеальный и ему есть куда расти, но кто ожидал от фестиваля, который организовала власть хорошего начала? Но он получился лучше, чем ожидали. Начнём, пожалуй, с хорошего. Потому что восхищаться тяжело после того, как обложил фест со всех сторон. Очень классным стало то, что «Романтик» длился 3 дня: 1) ощущение насыщенности; 2) туристы остаются ночевать; 3) разгруженность программы. Обычно у нас всё пихают вместе. Вспомнив тот же «Форум Черниговцев» от «Громадской Думки», можно сказать, что оркестр, выставка фото, живая музыка внутри, бесплаткая еда и питьё, презентация проектов, награждение и выставка проектов «лавочек» - это был явный перебор и рассеянность внимания. Второе – наконец объединили идеи хороших мероприятий. И парад невест, и выставка хэнд-мейд, и массовая свадьба – всё это мило и привлекает внимание. Дальше нумеровать не буду просто перечислю. Была проделана хорошая информационная работа – о фесте не знал только ленивый, хотя и они знали. У фестиваля был свой сайт (ну это скорее дань времени, чем рабочий инструмент). Воздушные шары – это всегда позитивно и «ми-ми-ми». Регистрирование рекордов – очень важная идея, она хорошо объединяет жителей города, который побеждает. А сплочённость населения и его доброжелательность – прекрасный козырь при работе с туристами. Как уже писал, не было концентрированности и желания «отделаться по-быстрому», показав всё сразу. Даже проведённый за пару месяцев конкурс красоты стал очень крутой вводной, чтобы привлечь внимание населения. Но больше всего мне понравилось то, что у фестиваля был свой логотип и разработанный имидж (как им воспользовались – ниже) и оставили городу что-то на память. Это я скульптуру-лавочку имел в виду. Ну а теперь о плохом. Чего же не хватило фестивалю. Однозначно – утончённости! Лицом фестиваля стало вот это фото: две, извините, девки в белье держат на поводке какого-то раздетого пацана на крыше нивы. Супер! Аплодирую. Были же нормальные моменты, но этот перекрыл всё… Имидж фестиваля не то, чтобы не использовали, а просто извратили (разработчик, наверно, все глаза выплакал). Ролик был, простите, блевотным и неоригинальным. Завершающая фраза «у легендарному Чернігові» вводит в ступор. Что у нас легендарного (кроме разработанного имиджа и воровства из бюджета)? Внешняя реклама – это не провал, это epic fail. Тут объясню, но поймут в основном дизайнеры и люди, работающие с рекламой. Для фестиваля был разработан логотип и шрифт. Но зачем им пользоваться. Давайте сделаем макет в Ворде! Зачем при разработанном шрифте писать наружку Cоmic Sans-ом? В итоге у нас 3 шрифта. Ничем необоснованных 3 шрифта. Слоган чёткий, тупой и тавтологичный: Влюбитесь в Чернигове, влюбитесь в Чернигов. Ну и чёрт с ней, с формулировкой. Но этот слоган больше НИГДЕ не повторялся. Какой смысл? И последнее, «пока не отошёл», сайт. Отображение логотипов спонсоров – это печаль. Зелёным выделена Мегапечаль. Так нельзя делать, это плохо. Про юзабилити сайта я молчу. Может кому-то он и показался удобным, но не мне. Кстати и календарь событий заполнился только числа 24, а может и 25. До этого там ничего не было. Всё. Теперь про Мисс Романтик. Попсово, хоть мне и понравилось. Но однажды в 5-ом училище кончатся девушки и конкурсанток не будет. Через пару дней, выходя на сцену ГДК, я не мог не удивиться отвратительному качеству вывески. И дело даже не в хомутах и стяжках, которые торчали отовсюду. Фото полностью отражает, извините, рагульность всего мероприятия. Лично для меня «Романтик» запомнился и тем, что местные власти запретили проводить Всеукраинский велодень 2012 в субботу 26 мая. Во всей Украине велодень прошёл 26.05. Только в 2-х городах он был перенесён: в Донецке из-за штормового предупреждения и затопленности города и в Чернигове из-за фестиваля «Романтик». В итоге 618 любителей велосипеда могли создать небывалую картинку организаторам, но проехали велоколонной на неделю раньше. Не обошлось без скандалов: свадебные агентства поднимали бучу и детей гоняли по неперекрытой трассе с флагом. Фестиваль к сожалению не получил той изюминки, которая должна была быть, зато получило «одоробло» именуемое лавочкой влюблённых. Это мелочи, что оно скорее напоминает паука, чем ветви, но качество его исполнения просто похабное! Видны все стыки, все места сварки, все обломы, дико кривое основание, привовырезанные купидоны, которых не видно, да и композиция в целом угнетает. Но хорошо, что «одоробло» есть. Зато теперь я знаю, что самое романтичное место у нас возле страховой компании «Гарантия». Или горсовета – кому как виднее. Конечно, я рад, что «Романтик» не зацепил два действительно качественных и зрелищных мероприятия: арт-животик и парад колясок. Самому ему новых идей не хватило, а старые просто собрали вместе без выделения целевой аудитории. Одно я не понял вообще. Для чего «Клубок» был принят основным логотипом Чернигова? Почему он не был использован? Для чего вообще был начат этот процесс с индефикацией города? В общем, подводя итог могу сказать: счёт 9:11 в пользу «зла», то есть плохого было больше хорошего. Но хорошего было Очень много как для первого раза. В итоге у нас есть, что вспомнить и есть к чему стремиться. У Києві — Євро. А що з футболом у Чернігові? /news/u_kievi_evro_a_shho_z_futbolom_u_chernigovi/2012-06-13-6029 /pda/news/u_kievi_evro_a_shho_z_futbolom_u_chernigovi/2012-06-13-6029 Мрії можуть і повинні збуватися. Якраз реалізація мрій і є темою розмови нашого кореспондента з депутатом обласної ради від фракції Партії регіонів, головою комісії з питань сім’ї, молоді та туризму Іваном Чаусом. Авторская колонка Wed, 13 Jun 2012 14:57:54 +0200 Мрії можуть і повинні збуватися. Якраз реалізація мрій і є темою розмови нашого кореспондента з депутатом обласної ради від фракції Партії регіонів, головою комісії з питань сім’ї, молоді та туризму Іваном Чаусом. — Іване Петровичу, ви двадцять років є президентом футбольного клубу «Полісся», очолювали свого часу й нашу провідну команду «Десна». Які головні задуми виникали в ці часи? — Мрія — створити футбольний манеж для всієї області. Не говорити, а побудувати. Нині вже є чималі зрушення. По-перше, виділені кошти на проектні роботи. За це щиро вдячний голові ОДА Володимиру Хоменку. Активно допомагав тут і його перший заступник Станіслав Прокопенко. Коли всерйоз, то таких споруд нині в Україні лише дві. Київ, а саме Конча-Заспа, і Маріуполь, де металургійний комбінат підсобляє. Півтори тисячі місць, футбольне поле зі штучним покриттям. У такому комплексі може затишно почуватися й низка інших змагальних видів — бокс, боротьба тощо. По суті, це, за колишніми уявленнями — Палац спорту. І найпривабливіше, що розташується новобудова, анітрохи не заважаючи вже існуючим, на території ДЮСШ «Юність». Власне, в центрі Чернігова. Це тема давня. Я дев’ять років пропрацював президентом футбольного клубу «Десна». І бачу, яка проблема, особливо в північному регіоні, з подібними умовами тренувального процесу. Відвідав сусідів — Гомельську, Вітебську, Брянську області. Всюди подібні об’єкти наявні — а у нас нема. — Маленька репліка. Ми купляємо за мільйони доларів усіляких, не найталановитіших, м’яко кажучи, футболістів-латино¬американців. А на такі гроші можна побудувати повноцінний центр і виховати з півсотні хлоп’ят, які потім прославлять Україну і наш регіон… — От і мене запитують часом — де ж наша «Десна»? Так от, коли ми працювали, дев’яносто відсотків грало своїх, чернігівських. І десятитисячний стадіон збирався і вболівав. Сьогодні в «Десні» практично жодного місцевого гравця. А результат? Мільйони йдуть невідомо куди, школами спортивними ніхто до пуття не займається. Я вважаю, що футбольний менеджмент у нас наразі просто відсутній. Немає елементарної логіки підготовки своїх футболістів, патріотизму у вихованні юних спортсменів. Тому роблю те, що можу зробити. Команда «Полісся» (Добрянка) мною керована вже 20 років, і хлопці звідти системно виходять у професійний футбол. Ви ж подивіться — Ярмоленко, звідки він узявся? Грав у Добрянці, потім у «Десні», а зараз — це зірка. Олександр Романчук — «Металіст», Харків. Віталій Гавриш — «Металург», Донецьк. І таких багато — вихідців із наших клубів. — Скажу простіше. Здібним треба допомагати, нездари проб’ються самі. Така вже логіка нинішньої цивілізації. Але спорт високих досягнень — якраз для талантів. — Отож моя мрія — щоби побудували цей манеж. І тоді буде великий поштовх для чернігівського футболу. — А на який час тут можна розраховувати? — Якщо розвиток ситуації не загальмується, то наступного року Палац має бути побудований. — Оптиміст ви, однак… — Цьогоріч завершуються всі проектні роботи, а спорудження подібних об’єктів потребує не більше дванадцяти місяців. Зважте, що вже влітку проект, сподіваюся, отримає остаточну експертну оцінку. Коли від футболу перейти до деяких узагальнень… Зараз наша депутатська комісія, з власної ініціативи, практично завершує облік усіх спортивних об’єктів Чернігівщини. Зробили, власне, певну кодифікацію. Доводиться визнати, що картина виглядає зле. Ті стадіони, ті профільні приміщення, що були побудовані в радянський час, принаймні половина їх — у занепаді. Кращий випадок — коли місцева влада примудряється їх утримувати хоча б на рівні чвертьвікової давності. Але ж нічого нового в області не зведено. За двадцять років з’явилися лише у Плисках Борзнянського та Кобижчі Бобровицького районів стадіони, і ще в Добрянці Ріпкинського. Все це — результат зусиль місцевих підприємців-ентузіастів, анітрохи не державний чи комунальний здобуток. Вибачайте, аж три об’єкти у відносно невеличких населених пунктах за останню десятирічку… При тому, що все інше впевнено рухається до остаточного розвалу. Оце, як на мене, головний момент — не істини, але ж тривоги. — Тільки ж які ви бачите можливості переламати хід подій — згоден, що не природний, але дуже малоприємний? Як депутат обласної ради знаєте, що бюджет зовсім не гумовий… — Гадаю, що пора шукати нестандартні шляхи. І ці стадіони передавати, можливо, у приватні руки. Щоб інвестори утримували та зміцнювали оці спортивні бази. Така ідея викликає іноді спротив, швидше, психологічний. А я тут нічого поганого не бачу. Це швидше соціальний проект, і коли при ньому робитимуть ще й якийсь бізнес — що прикрого для того чи іншого району, який ще й надходження податкові отримає? Звичайно, треба ретельно виписати всі умови, контролювати. А з іншого боку ��� якщо у нас аж… три басейни на всю область, то про яке здоров’я і майбутнє нації можна говорити? Одна з моїх тез — духовність, безперечно, головне. Але якщо будеш духовним і водночас немічним — нічого доброго в цьому немає. Одначе й духовність без благодійних, соціальних програм, усіляких фестивалів, конкурсів, інших популярних заходів розвивати не так і просто, особливо коли врахувати, в яких умовах виростає нинішнє молоде покоління. Котре вшнипилося в Інтернет, «лонгери», пиво… — Потрібні свіжі, захоплюючі ідеї. — Одна з них, гадаю, досягає цієї планки. Маю на увазі здійснення вперше на Чернігівщині пілотного проекту міжнародного фестивалю бардівської пісні на Голубих озерах. Це Ріпкинський район, унікальна зона відпочинку з чистою джерельною водою, кварцовими пісками пляжів, сосновим лісом… Почнеться він 6-7 липня. Захід грандіозний, як на мене. Мені радісно, що до цього задуму з великим розумінням, а це означає і практичну допомогу, поставилася обласна держадміністрація. Вже створений оргкомітет, на місце майбутньої — сподіваюся, знакової для нашого краю — події виїжджав заступник очільника ОДА Віктор Тканко. Наш благодійний фонд імені Софії Русової береться теж всерйоз. Гадаю, що вийде не міні-, а справжній фестиваль. — От, вибачте, переб’ю… Вічний оце у нас комплекс меншовартості. Мовляв, от, це буде буцімто як щось. Навпаки, маємо говорити — та ми заткнемо за пояс всі Казантипи і їм подібні. — У нас уже десятки заявок. І відомих бардів, і початківців. До того ж, це буде не просто фестиваль бардівської пісні. Він збігається в часі з древнім святом наших язичницьких предків — Івана Купала. Готується вельми потужне та красиве дійство. З вогнищами, плотами, салютами, феєрверками… Раджу бажаючим не проґавити. Наскільки ми можемо справді створити свято для людей. Як місцевих, так і з інших країн. Буде багато гостей із Росії, Білорусі, інших держав. Єдине, що достатньо поважних імен тих, хто вже зголосився приїхати, я дочасно розкривати не буду. Збережімо інтригу… — Отже. Шановні читачі, замовляйте квитки до Голубих озер. Між іншим, Іване Петровичу, там майже поряд те саме селище Добрянка, де невдовзі відзначатиме двадцятиліття футбольний клуб. Непогано все виглядає в контексті Євро-2012? — Характерно, що більш ніж півсотні його вихованців зараз грають у професійному футболі. Справді непогано — скористаюся вашим виразом. Тому це все — явище не містечкове, а принаймні міжрегіонального рівня. І місця високі виборювали на всеукраїнських змаганнях відповідного формату. Нині це наймолодша, але й найстабільніша та з високими амбіціями команда в області. — І це ж ваші постійні підопічні. Навіть відчуваю невеличкий подив — яким же чином вдається поєднувати цю роботу з молоддю й давні духовні традиції. Маю на увазі благодійний фонд імені Софії Русової. — Отут, до речі, у нас стався справжній інформаційний прорив. Уперше за три роки, як я займаюся цією справою, ми отримали унікальні документи. Особисті речі пані Софії, її власноручне листування, низку авторських праць тощо. Відтак плануємо наприкінці вересня, на Софіїн день, відкрити в Олешні, в садибі Софії Русової, музей. Уже підписали договір з обласним історичним музеєм, концепція створена — з деяким не тільки документальним, але й етнографічним також ухилом. — І кого будете в гості запрошувати? — «Деснянську правду» насамперед… Але маю і суто особисту мрію. З Володимиром Мунтяном, зіркою не тільки переможного київського «Динамо» шістдесятих-сімдесятих років, але й, не сумніваюся, світового футболу, ми дружимо вже тривалий час. Хоча він і старший за мене на 20 років. Народилися в один день — 14 вересня… — Знову знакові збіги… — Мабуть, так. Він, до речі, неодноразово бував на Чернігівщині, хоча зайвого розголосу не хотів. Підтримував нашу команду в Добрянці. І от, я думаю, на Голубих озерах зроблене все можливе, щоб кожен гість міг у найкомфортніших умовах дивитися на великому екрані всі трансляції з Євро-2012. Формат, зважте (ви ж телевізійник теж) — три на чотири метри. І от, лежачи в теплій джерельній воді а чи на прогрітому сонцем кварцовому піску, спостерігаєте за боротьбою кращих команд світу. Може, це й цікавіше, ніж тулитися на сидіннях відповідних стадіонів? За скажені гроші, що характерно. Отож іще одна мрія — запросити на цей час на Чернігівщину легенду вітчизняного футболу Володимира Мунтяна… — А ви знаєте, Іване Петровичу — мрії мають дивну властивість. Іноді вони збуваються. Поезії Сергія і Тетяни Дзюби переклали вже 15-ма мовами. У ��оботі – ще 10 перекладів /news/poeziji_sergija_i_tetjani_dzjubi_pereklali_vzhe_15_ma_movami_u_roboti_shhe_10_perekladiv/2012-05-28-5983 /pda/news/poeziji_sergija_i_tetjani_dzjubi_pereklali_vzhe_15_ma_movami_u_roboti_shhe_10_perekladiv/2012-05-28-5983 Все почалося з видатної письменниці, Шевченківської лауреатки Віри Вовк, котра мешкає в Бразилії. Пані Віра з ��ласної ініціативи переклала добірку віршів талановитого подружжя з Чернігова португальською і німецькою мовами для поетичної антології, яка побачила світ у Ріо-де-Жанейро. А згодом поезії Сергія і Тетяни Дзюби переклали англійською (Богдан Бойчук), російською (Ігор Павлюк), французькою (Всеволод Ткаченко), іспанською (Сергій Борщевський), японською (Хіроші Катаока, Наталія Бортнік), китайською (Ярослав Щербаков), корейською (Вікторія Жила), перською (Надія Вишневська), чеською (Ріта Кіндлерова), словацькою (Іван Яцканин), польською (Роксана Ожаровська), івритом (Шауль Рєзнік, Адіф Екроні), білоруською (Лілія Бондаревич). Авторская колонка Mon, 28 May 2012 06:26:27 +0200 Все почалося з видатної письменниці, Шевченківської лауреатки Віри Вовк, котра мешкає в Бразилії. Пані Віра з власної ініціативи переклала добірку віршів талановитого подружжя з Чернігова португальською і німецькою мовами для поетичної антології, яка побачила світ у Ріо-де-Жанейро. А згодом поезії Сергія і Тетяни Дзюби переклали англійською (Богдан Бойчук), російською (Ігор Павлюк), французькою (Всеволод Ткаченко), іспанською (Сергій Борщевський), японською (Хіроші Катаока, Наталія Бортнік), китайською (Ярослав Щербаков), корейською (Вікторія Жила), перською (Надія Вишневська), чеською (Ріта Кіндлерова), словацькою (Іван Яцканин), польською (Роксана Ожаровська), івритом (Шауль Рєзнік, Адіф Екроні), білоруською (Лілія Бондаревич).У роботі – переклади шведською, грецькою, болгарською, сербською, хорватською, італійською, грузинською, ромською (циганською), арабською, кримськотатарською мовами… Унікальний проект продовжується! Serhij Dzjuba * * *Na stříbrné dlani věčnosti češe si vlasymalá holčička měsíčním hřebínkem a ve vrtošivém zrcadle nevidí svou tvář: Vidí pohled a vrásky neznámé Ženy. * * *Na ostrově, dalekém jak Eviny slzy, sevřeném v objetí oslnivě bílých útesů tak, že lze chytit horizont, pokud nemizí v moři, hudba našlaútočiště –aby zrodila Muže a Ženu. * * *Žijte dlouho, pište máloa neobviňujte Nebe za hříchy. * * *Uplakaná kráska: řasy korálky slzsi naklonily duhu. * * *Lidé ticho, prosím – není slyšet moře. * * *Kytara v rohu,stará, přestará, jako dítě, stojí těžce. Teťana Dzjuba * * *Den odešel skrz nepořádek stanice –A stíny se dlouží jako koleje,Co vedou do slepé uličky noci. Přecházejí je ženy,Zdrobnělé anny kareniny, Chráněné před problémy Pouze do rána. * * *A bude ticho barvy naděje, A bude poklid barvy štěstí, A jabko spadne, rozpůlí se, Jeho půlky snědí šťastní milenci, A nevšimnou si za keřem uplakané EvyCo proklela svou starou avitaminózu. * * *Čas se napouští solí, Jak písek nejstarších hodin Peče, pálí, štípe. A pak odeznívá, rozpouští se – Mění se v moře, Které pěkně houpeNa vlnách vzpomínek. Škoda, že jen krátce, Neboť lidé žijí na souši, Kde je moře, tam je sůl... * * *Princeznu vždycky dostal hlupák přesvědčuje lidová moudrost. * * *Volám na čísla, Která znám zpaměti, V době, kdy nikdo nezvedne sluchátko. Jen tehdy v nich můžete zaslechnout,Co jste chtěli už dávno slyšet. Translation©Rita Kindlerová Про перекладача чеською: Ріта Кіндлерова народилася 5 вересня 1974 року в Празі. Закінчила гімназію (Прага, 1989–1994), філософський факультет університету імені Масарика в Брно (1994–2000, новогрецька та українська філології, дипломна робота «Нова образність у творчості Б.-І. Антонича»). 11 місяців перебувала в США (1992–1993), також стажувалася в Київському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова (1996), школі новогрецької мови «THYESPA», філософському факультеті Афінського державного університету (1997, 1999), філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1998), філологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка (1999, 2005).Працювала у видавництві, викладачем, науковцем. Нині — співробітник Національної бібліотеки Чеської Республіки (Слов’янська бібліотека, відділ першодруків та рукописів) і редакторка місячника «VESMIR». Учасник багатьох міжнародних конференцій. Член унії перекладачів та усних перекладачів Чеської республіки, Спілки перекладачів ЧР, Чеської асоціації україністів, відповідальна редакторка української секції інтернет-видання www.iLiteratura.cz (літературного журналу, який інформує чеське суспільство про українську літературу). Переклала чеською книги Оксани Забужко («Польові дослідження з українського сексу», «Сестро, сестро», «Музей покинутих секретів»), Юрія Винничука («Легенди Львова», «Ги-ги-и»), Наталії Сняданко («Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки»), Андрія Портнова («Есеї для збірника про формування Польсько-литовської держави») та ін. Також перекладає з новогрецької. Публікує переклади, студії, інтерв’ю практично в усіх чеських літературних і культурних журналах, альманахах. Співпрацює з українськими виданнями («Критика», «Кур’єр Кривбасу», «ЛітАкцент», «Сучасність», «Всесвіт» та ін.). Готує переклади з української для чес��ких радіопрограм. Постійно займається пропагандою української культури в чеських ЗМІ. Її переклади чеської та української поезії новогрецькою друкуються в афінському культурно-літературному часописі «Мандраґорас». Особливо пишається дружніми стосунками з Оксаною Забужко, яку вважає найбільшим письменн��ком сучасної України, а її «Музей покинутих секретів» — найкращим романом української літератури останнього двадцятиліття. Білоруською переклала Лілія Бондаревич (Черненко) Сергій Дзюба * * *На серабрыстай далоні вечнасцімаленькая дзяўчынкарасчэсвае валасымесячным грабеньчыкамі ў наравістым люстэрцыне бачыць свайго аблічча: Там яе погляді маршчынынезнаемай Жанчыны. * * *На востраве,далекім, як сляза Евы,сціснутым у абдымкахсляпуча-бялюткіх скалтак, што можна злавіцьгарызонт, калі ен не збягае ў мора, знайшла прытулакмузыка — каб стварыцьМужчынуі Жанчыну. * * * Жывіце доўга,пішыце малай не вінавацьце Небаў грахах. * * *Заплаканая прыгажуня:вейкіпацерачкамі слеззлавілі вяселку. * * *Людзі,прашу вас, цішэй — нячутна мора. * * *У кутку гітарыстарэнькай-старэнькай,як дзіцяці,стаяць цяжка. Тетяна Дзюба * * *Дзень адступіў вакзальным гоманам — І цені сталі доўгімі, як рэйкі,Што паспяшаюць у тупік ночы.Іх перакрыжоўваюць жанчыны, Здрабнелыя анны карэніны,Выратавання ім ад праблемДаецца толькі да ранку. * * * І будзе ціша колеру надзеі,І будзе супакой колеру шчасця,І упадзе яблык, рассыпаўшыся на двое,Яго палавінкі з’ядуць шчаслівыя улюбеныя,Й не прыкмецяць за галінамі заплаканай Евы,Якая пракляла свой даўні авітаміноз. * * *Час сцякае, як соль,Як пясок старога гадзінніка, Пячэ, паліць, апякае,Потым — аддаляецца, знікае ў далечыні, — І ператвараецца ў мора, У якім добра гайдаццаНа хвалях успамінаў. Шкада толькі — нядоўга,Бо людзі жывуць на сухадоле, Дзе мора — соль… * * *Каралеўны заўседы даставаліся дурням, —пераконвае народная мудрасць. * * *Тэлефаную за нумарамі, Якія ведаю на памяць.У той час, калі там ніхто не здыме трубку.Толькі тады можна пачуць у іх тое,Што жадаеш пачуць даўным-даўно. Пераклад на беларускую мову Ліліі Бандарэвіч (Чарненка) Про перекладача білоруською:Лілія Бондаревич (Черненко) народилася в Білорусі. Закінчила філологічний факультет Гродненського університету імені Янки Купали. Понад тридцять років мешкає в Прилуках на Чернігівщині. Нині працює головним редактором газети «Горизонт» Прилуцької виховної колонії для неповнолітніх. Поет, прозаїк, есеїст, публіцист, перекладач, педагог. В її творчому доробку — поетичні та прозові книги «Зона грає блюз», «Красавік кохання», «Жінка, яка дещо знає», «Відьма з майбутнього», «На берегах любові», «Ми всі — подорожні», «Від берегів Десни до Сожу», «Ігуменя Віра: „Ми всі — діти Бога"». Лауреат міжнародних премій імені Миколи Гоголя «Тріумф» (2000), Василя Стуса (2001), Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2008), білоруського святителя Кирила Туровського (2008), Великої Літературної премії Спілки письменників Росії та Фонду святителя Іоана Златоуста (2011), Чернігівської літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського (2010), Всеукраїнського конкурсу «Книга року» — за кращу рецензію (2001).Член Національної спілки письменників України, Спілки письменників Білорусі та ГО «Чернігівський інтелектуальний центр». Друкувалася в багатьох вітчизняних і закордонних виданнях Кредитные союзы способны играть важную роль в социально-экономическом развитии территориальных общин и страны в целом /news/1/2012-05-23-5964 /pda/news/1/2012-05-23-5964 К такому выводу пришли участники международной конференции, которая 21 мая состоялась в Киеве. Она стала возможной благодаря Проекту «Реформирование финансовой деятельности в сельской местности», который при содействии немецкого правительства реализуется в Украине, и Системы кредитных союзов Бразилии (SICOOB).Кредитные союзы функционируют в 97 странах мира. Их общее количество достигает 49 тыс. Все вместе они объединяют 187 млн. человек. Такое их количество почти в 4 раза превышает население Украины.Современная история украинских кредитных союзов началась в 1992 году. В это время в стране появились первые из них. Они были основаны в г. Кривой Рог Днепропетровской области и в г. Стрый Львовской области. Авторская колонка Wed, 23 May 2012 06:25:32 +0200 К такому выводу пришли участники международной конференции, которая 21 мая состоялась в Киеве. Она стала возможной благодаря Проекту «Реформирование финансовой деятельности в сельской местности», который при содействии немецкого правительства реализуется в Украине, и Системы кредитных союзов Бразилии (SICOOB).Кредитные союзы функционируют в 97 странах мира. Их общее количество достигает 49 тыс. Все вместе они объединяют 187 млн. человек. Такое их количество почти в 4 раза превышает население Украины.Современная история украинских кредитных союзов началась в 1992 году. В это время в стране появились первые из них. Они были основаны в г. Кривой Рог Днепропетровской области и в г. Стрый Львовской области.Сегодня в Украине насчитывается 610 кредитных союзов. Свое членст��о в них оформили более 1,1 млн. человек.Впечатляют и активы украинских кредитных союзов. По официальным данным, они превышают 2,4 млрд. грн. Такая сумма, по мнению специалистов, принявших участие в работе международной конференции, является достаточно значительной и потому способной удовлетворить потребности в кредитах большого количества людей.С 20 декабря 2001 года дельность кредитных союзов регулируется Законом Украины «О кредитных союзах». Согласно его положениям, кредитные союзы признаются неприбыльными организациями. Их основателями могут выступать физические лица, профсоюзы и их объединения на кооперативной основе. Целью создания кредитных союзов является удовлетворение потребностей их представителей во взаимном кредитовании и оказании финансовых услуг за счет объединенных ими денег.Кредитные союзы, подчеркивалось на мероприятии, в полной мере выполняют положения действующего закона. Так, по состоянию на конец 2011 года они предоставили кредиты на сумму 2,28 млрд. грн. Ими воспользовались около 263 тыс. человек. Это означает, что средства кредитных союзов характеризуются особой активностью и что они остаются востребованными украинским населением.Средняя сумма кредита составила 8,7 тыс. грн. Она не считается чрезмерной и потому рисковой, поскольку средний размер депозита превышает ее почти в три раза и составляет 25,3 тыс. грн.Традиционной нишей для кредитных союзов остается кредитование малого бизнеса, фермерских и подсобных крестьянских хозяйств. Это особенно важно с учетом того, что эти клиенты не являются приоритетными для коммерческих банков и потому их финансовые потребности удовлетворяются ими не в первую очередь и не всегда.Большое значение кредитные союзы придают и социальному кредитованию. Это подтверждают данные Всеукраинской ассоциации кредитных союзов (ВАКС). Согласно им, в 2011 году потребительские кредиты, предоставленные кредитными союзами, составляют 39%, коммерческие — 16%, жилищные — 12%, кредиты, предусматривающие развитие крестьянских и фермерских хозяйств, — 4%. Еще 29% кредитов было направлено на удовлетворение других потребностей украинского населения.Серьезным испытанием для украинских кредитных союзов стал системный финансовый кризис, начавшийся осенью 2008 года и поразивший мировую экономику. Из-за него прекратил свою деятельность почти каждый четвертый кредитный союз. В это время более, чем в 3 раза уменьшился объем взносов членов кредитных союзов на депозитные счета.Активная фаза мирового финансового кризиса, по словам заместителя директора-распорядителя Фонда гарантирования вкладов физических лиц, президента объединения кредитных союзов «Программа защиты вкладов» Андрея Оленчика, завершилась в начале 2010 года. «На текущий момент можно констатировать, — отметил он во время выступления на международной конференции, — что ситуация в секторе кредитных союзов стабилизировалась и настало время для очищения и переосмысления перспектив их дальнейшего развития». Андрей Оленчик уверен, что кредитные союзы должны активизировать свою деятельность и особенно в сельской местности, где банковский сектор своими финансовыми услугами представлен слабо или совсем отсутствует. Не следует ограничиваться традиционными направлениями работы. Стоит привлечь внимание и к другим — не менее перспективным, в частности, к зеленому туризму, энергосбережению, к поддержке земельной реформы.По убеждению Андрея Оленчика, для дальнейшего развития кредитных союзов много значит их функциональная интеграция с территориальными общинами, другими видами кооперативов, разнообразными формами экономической и социальной самоорганизации населения, профессиональными союзами, трудовыми коллективами, учебными заведениями и т. д.Существенного усовершенствования требует и Закон «О кредитных союзах». В этом сходятся все специалисты, причастные к кредитному движению в Украине. Они единодушны в том, что посткризисный период требует новых подходов в решении вопросов функционирования кредитных союзов, создании новых предпосылок для их динамичного развития, а также в том, что все это должно найти отражение на законодательном уровне. Своего решения ожидает и вопрос формирования финансовой и сервисной инфраструктуры для системы кредитной кооперации. Она, в частности, предусматривает создание Центрального финансового учреждения кредитных союзов с банковской лицензией, внедрение специального аудита. Крайне необходимым считается создание общегосударственной системы гарантирования вкладов членов кредитных союзов, аналогичной той, которая сегодня существует для вкладчиков банков. «Необходимость решения этих и других назревших вопросов, — отметила руководитель Проекта „Реформирования финансовой деятельности в сельской местности" Анна Гамбург, — является очевидной. Поскольку украинские ��редитные союзы хоть и достигли весомых результатов, но еще не исчерпали своих возможностей. Если эффективно ими воспользоваться, можно достичь еще больших успехов».Подтверждением тому служит мировой опыт. Он показывает, что кредитная кооперация остается одним из мощных мультипликаторов регионального экономического и социального роста, катализатором конкурентоспособности экономики, а также важным источником финансирования малого и среднего бизнеса. Только в странах ЕС членами кооперативных банков являются 50 млн. человек. 46% общего объема кредитов малого и среднего бизнеса во Франции и Австрии обеспечивает именно система кооперативных банков. В Германии и Италии каждый четвертый кредит выдается кооперативными банками. В Польше доля кредитной кооперации составляет 13%.Президент SICOOB Руи Шнайдер да Силва рассказал, что бразильские кредитные кооперативы, которые исполняют роль украинских кредитных союзов, плодотворно сотрудничают с реальным сектором национальной экономики. Преимущество предоставляется сельскому хозяйству. Кредитные кооперативы, которые входят в SICOOB, задействованы в 72 структурах местного самоуправления. Все они тесно контактируют с местными банками. «Всего можно добиться, — резюмировал Руи Шнайдер да Силва, — только нужно знать, к чему ты стремишься, и действовать системно». Людям, говорящим на русском языке /news/1/2012-05-14-5894 /pda/news/1/2012-05-14-5894 Вы замечали, как часто в Украине слышны призывы переходить на украинский? И в газетах, и по телевидению, и на билбордах. И всё это так буднично и естественно. Как будто перейти на мову — это какое-то безоговорочное благо. Как — не брать взяток. Или — вести себя культурно. Или — бросить курить. Впрочем, рынок есть рынок — рынок товаров, рынок культур, рынок языков. Отсюда и навязчивая реклама мовы. Но тогда странное дело — у нас нигде не слышно призывов переходить на русский. Это тут же посчитается вопиющим шовинизмом. Мало того нет даже призывов — оставаться на русском. Это якобы непатриотично и украинофобно. А интересно — рвать морковку в Португалии и строить бассейны на Рублевке с томиком Шевченко под подушкой — это патриотично? Авторская колонка Mon, 14 May 2012 14:28:02 +0200 Вы замечали, как часто в Украине слышны призывы переходить на украинский? И в газетах, и по телевидению, и на билбордах. И всё это так буднично и естественно. Как будто перейти на мову — это какое-то безоговорочное благо. Как — не брать взяток. Или — вести себя культурно. Или — бросить курить. Впрочем, рынок есть рынок — рынок товаров, рынок культур, рынок языков. Отсюда и навязчивая реклама мовы. Но тогда странное дело — у нас нигде не слышно призывов переходить на русский. Это тут же посчитается вопиющим шовинизмом. Мало того нет даже призывов — оставаться на русском. Это якобы непатриотично и украинофобно. А интересно — рвать морковку в Португалии и строить бассейны на Рублевке с томиком Шевченко под подушкой — это патриотично? Давайте поговорим начистоту, называя всё своими именами — так, как есть на самом деле, а не так, как нам постоянно рассказывают. Я хочу прорекламировать не русский язык — он в рекламе не нуждается. Я хочу прорекламировать наше право говорить на нем. И наше право учить на нем наших детей. Уважаемые русскоязычные родители. Если ваши русскоговорящие дети учат в школе не «Родную речь», а «Ридну мову», на уроке раскрывают не «Букварь», а «Читанку», изучают другие предметы не на русском, а на украинском, то это означает только одно — вас обманули. А вы обманули своих детей. На родной мове, если она действительно родная, говорят и на работе, и в школе, и дома. Иначе она родной не является. А является, скорее, суррогатной. Это простая истина. Но вам сказали неправду, и вы поверили. Когда в новостях по ТВ радостно сообщают, что с каждым годом всё больше детей отдают в украинские школы и утверждают, что это хорошо — вам опять лгут. Это не хорошо. Это, как минимум, никак. А в условиях давления и подтасовок — это однозначно плохо. Это следствие искусственной ассимиляции. Вас и тут обманули. Скажите, что больше — 30 миллионов или 300 миллионов? Выбирать языком обучения язык значительно менее употребляемый и не являющийся вам родным это — дальновидно и мудро? Зачем сужать свои возможности, если вы изначально владеете более массовым? Если вам предложат бесплатно на выбор запорожец или мерс, вы разве выберете запорожец — по причине, что он якобы родной? Или усмехнетесь и скаже��е — спасибо, не надо. Почему ж вы решили, что нужно выбирать для своих русскоговорящих детей мову? Которая по распространенности меньше русского в десять раз. А по изучаемости в мире — в десятки. Если вам предложат на выбор гостинку площадью 15 метров или пентхаус 150 квадратов — вы долго будете думать? Почему тогда вы своих детей отдаете в украиноязычные школы? Почему вы поверили, что на порядок меньшее лучше на порядок большего? Вас просто обманули. А вы обманули своих детей. Вам говорят, что Украина лучше России. Лгут — само сравнение отвратительно. Люди в целом везде одинаковые — есть всякие и там и там. Вас убеждают, что с мовой Украина будет монолитной и единой, как сжатый кулак. Лгут. Вы в каком веке живете? Вы кого воспитываете — солдат? Кулаком хорошо морды бить. А творить можно только открытой ладонью, пальцами. Вам всё время лгут. Лгут, приводя лингвистические доводы — раз страна Украина, то и язык должен быть украинский. И им неважно, что в Бельгии не бельгийский, в Бразилии не бразильский, а в Австрии не австрийский. Вам лгут, говоря, что нужно возвращаться на мову предков. Тысячу лет назад ваши предки разве говорили на мове? И вообще — вы хорошо знаете, кем они были ваши предки, если по территории современной Украины табунами ходили разные народы, сменяя и перемешивая друг друга? Когда вам рассказывают, что мову нужно спасать, и требуют от вас всяческих жертв и неудобств — с вами снова жульничают. Мова не священная корова, на которую нужно молиться и оберегать. Она не живая, она не дышит, у мовы не может болеть голова. Она не может радоваться и страдать. Она не подает SOS. Она, как и любой другой язык, всего-навсего — инструмент общения между людьми. И всё. А если вам заявят, что язык это еще и — душа, то тем более — чего тогда они лезут в вашу душу? Вы даже не заметили, как вас ловко загнали в такие условия, что выгодней стало выбирать не то, что хотите лично вы, а то, что вам навязывают. В�� поверили бредовым рассказам, что через 20–30 лет вашим детям в их будущей взрослой жизни понадобится именно мова. Кто знает будущее? Но вы пожертвовали своими детьми ради чужих утопий — вместо того, чтоб следовать здравому смыслу и своему сердцу. Вместо того, чтобы вспомнить, что вы люди и у вас есть права — данные вам не наперсточниками-политиками, а — по самому факту рождения. И одно из них — право выбора языка. И те, кто не дают вам этим правом воспользоваться, называются простым словом — преступники. На мове это звучит даже правильнее — злочинцы. Те, кто делают зло. И вы этому злу поддались. Вас цинично обманули. А вы обманули своих детей. Вас унизили настолько, что вы то и дело позволяете себе произносить такую фразу: «Извините, что я буду говорить на русском». Да вы с ума сошли! За что извиняться? Извиняться должны не вы, а те, кто вас превращает в неполноценных и виноватых. Пора бы уже понять, что вы тут не в гостях. Украина — это ваш дом. Чего хотите вы — того хочет Украина. И свободной она станет не тогда, когда все свободно заговорят везде на мове, а когда у ее граждан всегда будет свобода выбора. Интервью с автором первого украинского супергероя Олегом Синельником /news/1/2012-05-07-5842 /pda/news/1/2012-05-07-5842 - Олег, идея создать первого украинского супергероя и комикс о нём – откуда это?- Откуда вообще приходят идеи? Просто сидишь вечером дома, слушаешь ТНМК, которых слышал до этого раз сто или двести, и, вдруг, после строки «Що за країна, коли нема героя?» рождается мысль: «А действительно – нужен герой! Супергерой! Наш собственный, а не навязанный марвелами». Включаешь комп и вдохновенно сочиняешь короткую историю о жизни прославленного народного героя, последнего колдуна Запорожской Сечи, казака-характерника Грицька Сраки. Затем находишь в интернете фото мужика в казацкой одёжке, вставляешь своё лицо, обрабатываешь и добавляешь к тексту, указав, что это вероятный Авторская колонка Mon, 07 May 2012 11:16:26 +0200 - Олег, идея создать первого украинского супергероя и комикс о нём – откуда это?- Откуда вообще приходят идеи? Просто сидишь вечером дома, слушаешь ТНМК, которых слышал до этого раз сто или двести, и, вдруг, после строки «Що за країна, коли нема героя?» рождается мысль: «А действительно – нужен герой! Супергерой! Наш собственный, а не навязанный марвелами». Включаешь комп и вдохновенно сочиняешь короткую историю о жизни прославленного народного героя, последнего колдуна Запорожской Сечи, казака-характерника Грицька Сраки. Затем находишь в интернете фото мужика в казацкой одёжке, вставляешь своё лицо, обрабатываешь и добавляешь к тексту, указав, что это вероятный образ легендарного казака, восстановленный с помощью современных компьютерных технологий. Публикуешь новоявленный опус в своём ЖЖ и на несколько месяцев о нём забываешь.- То есть изначально это была просто шутка?- Я бы так не сказал. Был момент лёгкого озорства. Тем не менее, всё сочинялось по-серьёзке: текст местами стилизован то под старину, то под птичий язык науки, приведены ссылки на авторитетные источники, которых, как ты понимаешь, в природе не существует. Опять же, картинка с воссозданным героем. В целом документ производит нужное впечатление.- А когда ты решил, что про твоего супергероя пора делать комикс?- Когда понял, что Грицько Срака пошёл в народ, стал завоёвывать симпатии и потихоньку становится полноценным нео-фольклорным персонажем.- Пошёл в народ? С этого места поподробнее, пожалуйста. - Прошло несколько месяцев после той памятной публикации в ЖЖ. И вот, однажды, мне присылают линк на сюжет телеканала «1+1». Название сюжета говорит само за себя: «Юні українські козаки мріють бути схожими на Сраку». Ясное дело, я его тут же посмотрел. Суть в следующем: это репортаж о том, как в летнем детском лагере на Черкасчине мальчишек обучают по казацкой методике. Когда журналистка спрашивает у собравшейся детворы, на кого они хотят быть похожи, кто их пример для подражания, один из казачат говорит: «Грицько Срака, Богдан Хмельницький, Іван Сірко… І все!». Мне сразу стало ясно, что Украина наконец-то обрела своего долгожданного супергероя. - Но ведь в наших сказках есть Котигорошко, в летописях содержатся упоминания о подвигах атаманов и гетманов – Сирка, Дорошенка, Сагайдачного, о гайдамаках и предводителях народных восстаний – Довбуше, Зализняке, Гонте. Почему бы на роль супергероя не выбрать кого-нибудь из них?- Безусловно, об этих и других известных украинских героях должны быть созданы комиксы, и в своё время обязательно найдутся люди, которые это нарисуют. О ком-то, возможно, уже нарисовали. Я абсолютно уверен, что ни сказочный мальчик Котигорошко, ни гетман Сагайдачный не могут конкурировать с фигурой уровня Супермена. Они не сопоставимы, у них совершенно разные масштабы и миссии. А в современной массовой культуре и подавно. Единственный, кто может смело бросить вызов мачеобразным марвеловским мутантам – это колоритный и харизматичный казак Срака. Тем более, что он не один, а с компанией смелых и отважных братьев по оружию. Там и его боевая подруга присутствует.- Значит у Грицька, как положено супергерою, есть своя команда?- Естественно. Расскажу историю её появления. Моего супергероя нужно было двигать дальше, делать с ним полноценный комикс. И тут же возникли вопросы: о чём будет первый рисованный рассказ? Кто там за Грицька, кто против и т.д. В своём блоге, на одном из популярных сайтов моего родного Чернигова, я объявил акцию «Стань героем комикса». Участникам предлагалось придумать как положительных, так и отрицательных персонажей будущей рисованной истории, плюс варианты сюжетов. В награду авторы наиболее интересных и детальных задумок будут увековечены в комиксе в образах своих персонажей.Я был готов к разным реакциям, и всё же такого всплеска активности не ожидал. Массово пошли комментарии не только в мой блог, люди публиковали собственные посты, посвящённые придуманным героям. Новость распространилась на других сайтах, в социальных сетях. Стали появляться публикации с целыми рассказами, посвященными похождениям Григория Ивановича. У нового героя появились первые поклонники из числа патриотически настроенных молодых людей. Мне говорили, один парень себе татуировку с моим характерником сделал. - Ты выпустил на волю джинна... - Тут дело в другом. Сформировался общественный запрос, и я этот запрос удовлетворил, дал обществу именно того, в ком оно давно нуждалось – настоящего украинского супергероя. В этой связи вспомнилась показательная история. Сижу, работаю и тут вдруг – звонок. Номер засекречен. Суровый голос. Ты, говорит, меня не знаешь, зато я тебя знаю. Есть информация, которая тебя заинтересует. Про твоего Грицька. Приходи во столько-то в условленное место. Но только один, при свидетелях ничего не скажу.- И ты пошёл?- Прихожу. Пустырь. А в центре стоит здоровенный черный джип с тонированными стёклами. Стекло опускается и оттуда рука мне машет – подойди, мол. - Слушай, прямо «стрелка» в лихие 90-е!- У меня тоже такая ассоциация промелькнула. Подхожу – дверь открывается. В салоне лохматый верзила в чёрной кожаной куртке и девушка с ним миловидная. Он ей говорит: «Иди погуляй. Я тут с художником должен перетереть». И смотрит на меня оценивающе. Девчонка послушно выскочила наружу, пошла на своих шпильках по пустырю бродить. Сели мы с этим верзилой поговорить, и оказалось, что парня всерьёз зацепила моя тема. Сказал, что я правильным делом занимаюсь, что народу сейчас очень нужны такие примеры, как мой казак, чтобы боевой дух подымали, укрепляли у людей веру в себя. Потом достали из кармана сложенный листочек, развернул его, а там какая-то схема: стрелочки, крестики, кружочки – на карту военных действий похоже. И говорит: «Вот, это тебе. Всю ночь сегодня не спал, придумывал сюжет для твоего комикса. У тебя же сценариста нет? Ну, я так и понял. Короче, это сценарий, но идея такая жирная, что я её зашифровал, чтобы никуда не просочилась. Суть шифра тебе объясню, а ты, чтобы никому. Храни в тайне. Пока комикс не будет готов, знать его содержание должны только мы двое». И начал рассказывать сюжетную канву, тыча пальцем в эти стрелочки-кружочки. Меня вообще-то трудно удивить, но тут я был действительно изумлён. Знаешь, что он придумал? Невероятно мощный исторический блокбастер! Голливуд не то, что отдыхает – подыхает от зависти. Многоплановый захватывающий сюжет, лихо закрученная основная интрига, масса интересных придумок. И всё это происходит на фоне реальных исторических событий.- И ты начал делать комикс по сценарию этого… добровольного помощника?- Чтобы сделать это комиксом, нужны хорошие финансовые вливания и многомесячные усилия команды профессионалов. В одиночку на голом энтузиазме такой объём работы не вытянуть. Я же говорю, там размах такой, что нужно грандиозный фильм снимать, а не рисовать картинки. Кроме того, там ведь нет последовательно и детально прописанных сцен, диалогов. Только генеральное направление со своеобразной системой указателей.- Ты нашёл сценариста?- Судьба свела. Я пришёл на встречу с писателем Мишей Семишкуром, книгу которого должен был иллюстрировать. В ходе беседы всплыла тема казачества, характерников. Ну, я и поделился планами про комикс, про своего героя, рисунки показал. Они у меня случайно оказались с собой. Правда, мудрые люди говорят, что не бывает ничего случайного. Поговорили и разошлись. На следующий день Миша мне позвонил и сказал, что ночью не мог уснуть (представляешь, как и тот крутой из джипа!), до рассвета придумывал сценарий первого комикса. Настолько его эта тема проняла. На этом он не остановился и написал продолжение приключений Грицька и его команды – ещё несколько великолепных сценариев.- Были ещё какие-нибудь забавные ситуации, связанные с твоим персонажем?- Они происходят постоянно. Например, в рамках кампании по продвижению первого супергероя Украины была изготовлена партия регланов с его изображением. И вот из Киева приходит новость, что один из этих регланов купил известный молодой депутат Верховной Рады, фамилию которого хозяин магазина, в котором была сделана покупка, просил меня не оглашать. Согласись, если наш засекреченный народный избранник явится на заседание своей фракции в таком прикиде – это будет выглядеть забавно.- Интересно, ты своего Грицька с его неоднозначной фамилией полностью выдумал или в реальной жизни у него был прототип?- Заплюйсвечка, Убейбатько, Пересеридорога, Козолуп, Мухоед, Дрыстун и иже с ними - самые что ни на есть казацкие прозвища, превратившиеся в фамилии. Что касается истории возникновения ника "Грицько Срака", то у него действительно был реальный прототип. Много лет назад был я студентом и встречался с девушкой из пригорода. И вот однажды её папа пригласил меня к столу. Мы отлично посидели. А когда папа дошёл до нужной кондиции, он пошёл в соседнюю комнату и вернулся оттуда со старой ржавой саблей. И сказал он мне буквально следующее: «Смотри, казак, доцю мою не обижай. Если что узнаю, то вот этой шаблюкой – башку с плеч. Я – Гришка, потомок казака Гришки Сраки, слов на ветер не бросаю».Впрочем, для особо ревностных пуритан и ханжей у меня есть отдельное объяснение. У нашего казака в роду была ведьма из Словении. От неё в наследство будущему легендарному герою досталось прозвище, которое в переводе со словенского означает «сорока».- Получается, в украинских комиксах до сих пор не было персонажей, подобных твоему супергерою?- Отдельные рисованные истории про казаков были и, надеюсь, ещё будут. А такого самостоятельного персонажа, как характерник Грицько Срака, за которым стоит захватывающая личная история, который не только весьма колоритен внешне и обладает поистине невероятными способностями, проходит сквозь череду увлекательных приключений, интриг, путешествий, превращений, который воплощает в себе лучшие человеческие качества и в то же время иногда поступает удивительно парадоксальным образом – такого героя у нас ещё не было. Его сила и притягательность ещё и в том, что он на 100% наш, родной, украинский, а не очередной американоид с приставкой «мэн». Его по традиции можно величать и супергероем. Однако, уже то хорошо, что этот казак просто герой. Герой из прошлого, призванный напомнить нашим современникам о том, что такое героизм, патриотизм, самоотверженность, мужество, любовь к родной земле.- Когда ждать книгу о приключениях первого супергероя Украины?- Конкретный срок выхода зависит от ряда факторов. Пока был жив журнал «Чернигов24», комикс публиковался там. Что касается наших издательств, то понятие авторских прав в их трактовке выглядит несколько странно. Поэтому, вероятнее всего, комикс «Последний мольфар» будет опубликован самиздатом. Що найбільше перешкоджає розвитку сучасної української літератури? /news/1/2012-05-04-5831 /pda/news/1/2012-05-04-5831 Звісно, перше, що відповість кожен український письменник: винні наші можновладці. Державна Дума Росії ще в 1995 році ухвалила „Федеральний Закон про державну підтримку засобів масової інформації та книговидання Російської Федерації”, завдяки якому діячі науки, освіти та культури Росії отримали реальну підтримку: фактично всю продукцію цих галузей було звільнено від державного оподаткування! Це стало порятунком для російського кінематографу. А книгодрукування, яке до того вважалося збитковим, перетворилось на потужний, надзвичайно вигідний бізнес. Книжкова продукція з сусідньої країни блискавично заполонила крамниці колишнього СРСР. Знаю, як стимулюють переклади українською своїх класиків та сучасних літераторів, публіцистів і науковців США, Англія, Німеччина, Франція, Японія, Польща, скандинавські держави… Є премії – для перекладачів, гранти – для видавців, стипендії і нагороди – для письменників і журналістів, які пропагують переваги західної демократії. Власне, немало українських літераторів (знавців іноземних мов) заробляють собі на життя саме перекладами, бо такої професії – письменник – у нашій державі вже не існує. Авторская колонка Fri, 04 May 2012 21:27:58 +0200 Звісно, перше, що відповість кожен український письменник: винні наші можновладці. Державна Дума Росії ще в 1995 році ухвалила „Федеральний Закон про державну підтримку засобів масової інформації та книговидання Російської Федерації”, завдяки якому діячі науки, освіти та культури Росії отримали реальну підтримку: фактично всю продукцію цих галузей було звільнено від державного оподаткування! Це стало порятунком для російського кінематографу. А книгодрукування, яке до того вважалося збитковим, перетворилось на потужний, надзвичайно вигідний бізнес. Книжкова продукція з сусідньої країни блискавично заполонила крамниці колишнього СРСР.Знаю, як стимулюють переклади українською своїх класиків та сучасних літераторів, публіцистів і науковців США, Англія, Німеччина, Франція, Японія, Польща, скандинавські держави… Є премії – для перекладачів, гранти – для видавців, стипендії і нагороди – для письменників і журналістів, які пропагують переваги західної демократії. Власне, немало українських літераторів (знавців іноземних мов) заробляють собі на життя саме перекладами, бо такої професії – письменник – у нашій державі вже не існує. Натомість в Україні не зробили нічого. Хоч були численні обіцянки з високих трибун (президентів, прем’єр-міністрів, спікерів та їхньої багатоликої свити, депутатів Верховної Ради, чиновників…). Власне, ніхто з них не вважає себе ворогом української культури – дехто за потреби може й у вишиванці походити. Але що нам від того?Однак винні, у першу чергу, ми самі. Бо ще донедавна немало діячів культури (зокрема й письменників) мали депутатські мандати. Були наші колеги і віце-прем’єрами, і міністрами. Завзято чубилися між собою, розпинали бідолашного українського воза, мов лебідь, рак та щука. Дивно, як той віз взагалі витримав, не розпався на друзки! Втім, ми – вже загартовані. Пам’ятаю, у 90-х, коли по півроку затримували зарплату, з’явився анекдот. Один начальник скаржиться іншому на своїх підлеглих – мовляв, уже й грошей х��озна скільки їм не платить, і опалення, воду та світло в службових приміщеннях відімкнув, а вони досі щодня швендяють на роботу. І тут його співбесідник дає пораду: „А ви дустом їх не пробували?..”. Ось так і українські письменники... Открытое письмо президенту Украины Виктору Федоровичу Януковичу /news/1/2012-04-24-5764 /pda/news/1/2012-04-24-5764 Виктор Федорович, судя по Вашей фамилии, в Ваших жилах течет благородная Белорусская кровь. Я пять лет служил в Белоруссии, более трудолюбивого, добродушного и бескорыстного народа я не встречал. И когда я увидел Вашу фамилию в качестве кандидата в президенты Украины. Я был искренне рад. Я был уверен, что при поддержке Росси и Белоруссии, Вы станете президентом Украины. Первый и единственный народный претендент. В свое время Леонид Кучма в своём предвыборном обращении открыто заявлял, что Западу и США не нужна экономически сильная и независимая Украина. Западу нужна Украина как поставщик дешевой рабочей силы источник несметных экономических и земельных ресурсов и инструмент раскола союза с Россией и Белоруссией. И только в едином союзе этих стран будущее украинского народа. Авторская колонка Tue, 24 Apr 2012 20:03:34 +0200 Виктор Федорович, судя по Вашей фамилии, в Ваших жилах течет благородная Белорусская кровь. Я пять лет служил в Белоруссии, более трудолюбивого, добродушного и бескорыстного народа я не встречал. И когда я увидел Вашу фамилию в качестве кандидата в президенты Украины. Я был искренне рад. Я был уверен, что при поддержке Росси и Белоруссии, Вы станете президентом Украины. Первый и единственный народный претендент.В свое время Леонид Кучма в своём предвыборном обращении открыто заявлял, что Западу и США не нужна экономически сильная и независимая Украина. Западу нужна Украина как поставщик дешевой рабочей силы источник несметных экономических и земельных ресурсов и инструмент раскола союза с Россией и Белоруссией. И только в едином союзе этих стран будущее украинского народа.В Ваших предвыборных заявлениях звучали аналогичные заявления. Однако став президентом Вы «забыли» об этом. Виктор Федорович, Вы отлично знаете, что нет отдельно Украинской, белорусской и российской нации. Есть великая восточнославянская нация, которая объединяет братские народы Киевской Руси, Белоруссии и России. И Ваши стремления в угоду США и республиканской мафии расколоть эту нацию, является преступлением пред славянскими народами, прежде всего перед украинским народом. Если это произойдет, то это может привести к расколу Украины на западную и восточную. Думаю, что Крым, Донбасс, Харьков да и Чернигов никогда не пойдут на разрыв отношений с Россией. Как в экономической, так и духовной сфере.Подумайте об этом Виктор Федорович. Жить по принципу « и нашим и Вашим» и как говорил Дмитрий Медведев сидеть на двух стульях, мягко говоря, не солидно.Даже Гитлер, когда понял, что Германия проиграла, и нацизм утратил свою значимость навсегда. Откровенно заявил, что на будущее развитие мирового сообщества, будет активное влияние иметь идеалы восточнославянской нации, как самой миролюбивой и добродушной.В настоящее время Россия, Белоруссия и Казахстан вплотную работают над созданием в 2015 году евро-азиатского союза. Хотелось бы чтобы это был Союз Свободных Социалистических Республик.Основной принцип социализма от каждого по способностям от каждого по труду, в полной мере отвечает чаяньям трудовых народов. Грубое нарушения данного принципа в СССР и чрезмерная централизация власти стали одной из основных причин его развала. Успешное развитие ряда стран Азии и Европы избравший социалистический путь развития, являются ярким примером.Для чего необходимо:- Тщательно разработать Конституцию Союза, в которую должно быть включено все лучшее из Советской Конституции, учитывала реальности сегодняшнего дня и перспективы развития нашего общества на будущее.- Трем областям, имеющим общие границы Брянской, Гомельская и Черниговская предать статус областей Союзного значения с сохранением территориальной целостности каждой Республики в точке непосредственного соприкосновения областных границ построить Столицу Союза, это должен быть современный, чисто административный компактный город. центр, которого должен быть предоставлен Союзным структурам, а по периметру каждая республика должна иметь свой сектор для строительства своих административных и культурных центров, чтобы каждая Республика и ее гражданин чувствовали свою причастность и защищенность Столицы.Я понимаю все сложность строительства такой Столицы, но учитываю ту роль, которую она должна сыграть в объединении нашей Нации, она того стоит.Это должен быть Город Победитель, Первая Столица ХХІ века.Пусть при решении этого вопроса Вас вдохновит образ Великого Петра, принимавший более сложные решения, построить город на Неве, назло надменному соседу.История повторяется и в памяти Истории, как и в памяти Народной остаются конкретные дела, а не просто слова.Бог любит троицу – это будет третья Столица России и главная Столица Нации.Создать Союзный парламент, который должен решать стратегические проблемы Союза в сферах внутренней и внешней политики.В политической сфере – сохранение республиканских политических структур.Возможность республикам самостоятельно решать вопросы внутренней и внешней политики, с учетом стратегических интересов Союза.По особо важным вопросам должен быть предусмотрен Всесоюзный референдум.Добровольная возможность иметь двойное гражданство – Союзное и Республиканское.Предать русскому языку статус официального, с сохранением государственного республиканского.Возможность свободного выбора места жительства, и обучения в любых вузах Союза.В экономической сфере – создания единого финансово экономического пространства, полная и всесторонняя поддержка на Союзном и Республиканском уровне малого и среднего бизнеса, это не противоречит основному принципу Социализма: «От каждого по способностям каждому по труду».В тоже время земля, ее богатства, крупные заводы и фабрики, транспорт, энергоресурсы, все, что непосредственно влияет на благосостояние трудового народа должно ему возвращено и быть под полным государственным контролем, чтобы даже в мыслях не нельзя было представить появления новых Хадарковских, Березовских, Ахметовых.Для чего, прежде всего, усилить роль профсоюзов в борьбе с коррупцией вернув им прежние права, возродить на всех уровнях институт народного контроля, главное орудие в борьбе за государственную собственность.В аграрной сфере, пока наши деревни и села не превратились в могильники и дома для престарелых немедленное возрождение коллективных хозяйств, это была не только основа материального благополучия наших людей, но и фундамент морального, политического и духовного единства нашего народа.В тоже время должно получить государственную поддержку здоровое фермерское движение, это также не противоречит основному принципу социализму.В социальной сфере – конституционная гарантия всех льгот, которые были предусмотрены в СССР, особенно в области здравоохранения, образования и комунально-хозяйственных услуг.В оборонной сфере создания Объединенных Вооруженных Сил с единственной целью - защита и оборона единства и целостности Союза.Для решения внутренних проблем каждая Республика должна иметь свои силовые структуры.Я уверен, что Украина рано или поздно будет в этом союзе. Она нуждается в нем материально и духовно. Виктор Федорович, если мы хотим защитить и сохранить нашу Великую Славянская Нацию, и вернуть нашему народу заслуженную и достойную их жизнь, у нас нет другого выхода, как ОБЪЕДИНЕНИЕ. Хочется надеяться что, среди современных политиков найдутся такие, которые способны ставить и решать задачи достойные своей нации, и тогда лет через 10 – 15 наш Народ будет с ужасом вспоминать эти годы разрухи и беспредела, нищеты и бесправия, как кошмарный сон, который никогда не должен вернуться на нашу землю.Любые полумеры в этом вопросе реальных изменений в жизнь наших людей не принесут, и нация будет обречена на вымирание.Врось мы не выживем, нам просто не дадут это сделать, мы слишком добрый и доверчивый народ, а в любой стране всегда можно подобрать десяток другой «политиков», которые ради своей личной наживы не только народ – мать родную продадут.Виктор Федорович думаю, народ изберет Вас на второй срок, если Вы не на словах, а на деле повернетесь к нему лицом. Время для этого есть. Олег Наливайко: «Будущее – за региональными СМИ» /news/oleg_nalivajko_budushhee_za_regionalnymi_smi/2012-04-11-5714 /pda/news/oleg_nalivajko_budushhee_za_regionalnymi_smi/2012-04-11-5714 Каждые пять лет украинские журналисты выбирают своего «президента» — главу Национального союза журналистов (НСЖУ), который во многом определяет лицо «четвертой власти». Каким видит будущее творческого союза один из самых вероятных кандидатов — Олег Наливайко? Об этом его расспрашивают в интервью представители региональных изданий. Из биографической справки: О.Наливайко, 50 лет, Президент информационного агентства УНИАН и секретарь НСЖУ. Заслуженный журналист Украины. Львовянин. Работал корреспондентом в «Молодій Галичині», «Молоді України», вел передачу на ТЕТ. Заведовал связями с прессой в офисе вице-премьер-министра, был советником министра экономики, руководил Гостелерадио. Возглавлял корпорацию «Інформаційні системи України» (ТИА «Вікна», «Комсомольская правда в Украине» и т. д.), был генеральным директором холдинга «Главред-медиа». Женат, воспитывает троих детей. Авторская колонка Wed, 11 Apr 2012 13:33:59 +0200 Каждые пять лет украинские журналисты выбирают своего «президента» — главу Национального союза журналистов (НСЖУ), который во многом определяет лицо «четвертой власти». Каким видит будущее творческого союза один из самых вероятных кандидатов — Олег Наливайко? Об этом его расспрашивают в интервью представители региональных изданий. Из биографической справки: О.Наливайко, 50 лет, Президент информационного агентства УНИАН и секретарь НСЖУ. Заслуженный журналист Украины. Львовянин. Работал корреспондентом в «Молодій Галичині», «Молоді України», вел передачу на ТЕТ. Заведовал связями с прессой в офисе вице-премьер-министра, был советником министра экономики, руководил Гостелерадио. Возглавлял корпорацию «Інформаційні системи України» (ТИА «Вікна», «Комсомольская правда в Украине» и т. д.), был генеральным директором холдинга «Главред-медиа». Женат, воспитывает троих детей. — Как вы оказались в журналистике? — Обычная история — в школе делали стенгазету, несколько раз она признавалась лучшей в области, потом работал на заводе — писал в многотиражку, служил на флоте — тоже писал в местную газету. После службы в ВМФ поступил на Львовский журфак, и все мои последующие годы связаны со СМИ. Всегда старался не отрываться от реальной журналистики. Даже когда работал в Кабинете Министров, то вел свою экономическую программу «Крок за кроком» на телеканале ТЕТ. Даже сейчас — мы едем с коллегами из Национального союза журналистов в командировку в Молдову, и у меня там уже запланированы свои интервью. И сотрудники УНИАН будут вызванивать, чтобы я диктовал им новости из Молдовы. Это железное правило. Всегда пишу. — Вы были руководителем Гостелерадио, сейчас работаете президентом информационного агентства УНИАН. Это прекрасная карьера. Почему решили отказаться от всех должностей и возглавить творческий союз? — Половину своей жизни — 25 лет — я проработал в сфере управления СМИ. Был и на государственных должностях, и в медиа-корпорациях, ориентированных исключительно на доход. Но сейчас мне бы хотелось использовать весь накопленный опыт, чтобы улучшить ту среду, в которой мы работаем. Сделать законодательство более благоприятным, повысить защиту прав журналистов, объединить их, вдохнуть новую жизнь в нашу профессиональную деятельность. Союз журналистов должен идти в авангарде этих процессов. Сегодня многие говорят о негативных тенденциях в медиа, даже о кризисе. Издания и программы отходят от серьезных новостей, их трудно продавать, идет «таблоизация», «пожелтение» газет. С этим надо бороться, поднимать престиж и профессиональный уровень наших СМИ. — По своей натуре вы революционер? Насколько кардинальные изменения ожидают НСЖУ? — Обычно стараюсь никаких резко радикальных шагов не делать. За десять лет работы в УНИАН, из нашего коллектива ушло максимум человек пять. Да, мы набирали новых сотрудников, расширялись, но оттока кадров в другие СМИ не было. В НСЖУ, безусловно, необходимо проводить изменения, я об этом говорю открыто. Но реформы будут связаны, прежде всего, с тем, что последние пять лет союз не занимался укреплением экономической платформы для своей деятельности. Это привело к настоящему обнищанию областных организаций. Сотрудники получают копейки, причем нерегулярно, не имеют средств на мероприятия и текущую работу. Конечно, творческий союз не должен заниматься коммерческой деятельностью. Но необходимо хорошо продумать, из каких источников будет наполняться его бюджет, и как финансово укрепить областные организации. У меня достаточно большой опыт в сфере привлечения средств для СМИ. Нужно действовать активно, но при этом помнить о сохранении свободы нашей журналистской организации. НСЖУ должен показать привлекательность СМИ, в первую очередь региональных, для издательского, рекламного, пи-ар бизнеса. С другой стороны, нужно помочь редакторам в обучении, повышении прибыльности, в объединении усилий для реализации межрегиональных коммерческих проектов. Мы все заинтересованы в экономической независимости и устойчивости, и не хотим работать в дотационных изданиях, которые существуют как игрушка в руках собственника, или как инструмент его влияния. Наши СМИ, особенно региональные, недооценены рекламодателями, хотя авторитет местной прессы среди читателей очень высокий. Когда я учился в Америке, нам постоянно говорили, что будущее — за региональной прессой. У нас сейчас сложилась противоположная ситуация — центральные СМИ богаче, влиятельнее. Но постепенно интерес к национальным СМИ будет падать, а к региональной прессе — повышаться. Потому что все хотят почитать местные новости — в интернете их не найдешь. — В последнее время усилилось давление на творческие союзы с целью отобрать их собственность. Что вы будете предпринимать в защиту этого имущества? — Когда говорят о возвращении имущества творческих организаций в государственную собственность, то я считаю это или рейдерством, или популизмом. Но необходимо признать, что после распада СССР наша собственность осталась незащищенной. Это большое упущение. К этому вопросу надо возвращаться, это деликатный момент, но надо вступать в контакт с властью, восстанавливать права на собственность, юридически их закреплять. Потому что существовать в «подвешенном состоянии» мы не можем — как только случится какой-либо конфликт (а их не избежать, ведь мы защищаем права журналистов), власть будет использовать этот рычаг. Отдельно хочу сказать по поводу правовой помощи. Много езжу по областям, и везде слышу просьбы от журналистов по усилению юридической поддержки. Это очень важный момент. Юристы изданий просто не в состоянии иногда справиться с ситуациями, им некогда подумать глобально о системе защиты редакций. Поэтому одним из приоритетов считаю укрепление в НСЖУ юридической консультации. Средства для этого мы найдем. Чтобы мы могли дать разъяснения, инициировать создание законопроектов, помогать журналистам в судебных и досудебных разбирательствах. — Какова ваша позиция по поводу разгосударствления СМИ? — Шанс провести разгосударствление ес��ь только после парламентских выборов и до выборов президентских. Потому что в преддверие выборов никто этим заниматься не станет — всем нужно прямое влияние на государственные и коммунальные СМИ, это нужно признать. Мне кажется, разгосударствление должно быть добровольным. Сначала необходимо создать группу инициативных редакторов, провести их обучение, возможно, за гранты. Я знакомился с опытом разгосударствления в Венгрии и Польше. Иностранные коллеги рассказывают об огромном количестве ошибок, сломанных судьбах и закрытых газетах. Всех этих ошибок можно избежать, если знать о них заранее. С другой стороны, должно быть понимание со стороны власти. Мое впечатление, что власть уже готова отпустить коммунальные и государственные СМИ и начать с ними работать, как во всем цивилизованном мире — по договорам о размещении информации. Чего нет, так это механизма разгосударствления. И наш союз вместе с редакторами должен выработать такой механизм. Чтобы это не был сабельный поход, когда в течение 2–3 недель надо радикально все поменять. Потому что любой негативный пример похоронит эту инициатив�� вообще. — Как должно развиваться международное сотрудничество НСЖУ, на ваш взгляд? — В международном направлении как раз сделано очень многое. В прошлом месяце состоялся визит делегации НСЖУ в Брюссель и Страсбург. Первой группой журналистов, которую принял после избрания Президент Европарламента, оказалась именно наша группа. С комиссаром по расширению ЕС мы тоже два часа общались. Это при том, что представители нашего посольства вообще не могут попасть к нему на прием. У нас партнерские отношения с Китаем, где нас принимают руководители регионов и крупнейших изданий, в Иране встречались с вице-президентом, министром иностранных дел. Такие встречи очень полезны в профессиональном плане. Например, после поездки в Иран газета «Известия» заключила договор с местной газетой об обмене информацией и подготовке совместных полос. Наши медиа чувствуют потребность в получении международной информации из собственных источников, в поддержке корпунктов за рубежом. НСЖУ может помогать в установлении международных контактов, обмене опытом, поездках и визитах, а также защищать интересы журналистов, работающих за рубежом. — Оценивая кандидатов на пост главы НСЖУ, многие смотрят, насколько «неудобен» или, наоборот, лоялен к власти кандидат. Обычно не нравятся как крайне непримиримые, так и чересчур зависимые личности. Вас можно назвать кандидатурой Банковой? Вы ведь работали в госструктурах. — Кандидатурой Банковой меня могут назвать разве что люди, далекие от журналистики. Откройте страницу агентства УНИАН, президентом которого я являюсь. Посмотрите, как там представлена оппозиция, насколько критически оценивается власть. Никто не назовет нас провластным ресурсом, никто. И при этом я не получаю никаких звонков сверху. Мы пишем объективно, не боимся этого делать и заслужили доверие читателей. Не нужно угождать власти, а нужно использовать все возможности, чтобы решить с ней вопросы, волнующие журналистов. Я недавно вошел в состав комиссии по свободе слова, и считаю это очень хорошим инструментом. Рядом со мной на заседаниях сидят коллеги из «Телекритики», «Репортеров без границ», других организаций, которые занимаются защитой прав журналистов и свободы слова. К нам приходят руководители правоохранительных структур, и мы буквально по косточкам разбираем все случаи ущемления прав. Статус Комиссии высокий, и теперь даже главы райадминистраций понимают, что им придется несладко, если журналисты пожалуются на их безобразное поведение в комиссию. Но не хочу все рисовать розовыми красками. Проблема давления на СМИ остается актуальной. И все чаще она проявляется со стороны собственников изданий. Боязнь владельцев СМИ получить критику за статьи журналистов — это распространенная практика. Поэтому нужно укреплять экономическую независимость медиа и отстаивать свое право на профессию. Это будет легче сделать, если за спиной журналистов будет стоять сильный творческий союз. Реклама.cn.ua. Выпуск 1-й /news/1/2012-04-10-5712 /pda/news/1/2012-04-10-5712 Реклама, как двигатель прогресса, теперь обволакивает нас полностью. Со всех сторон. Всеми способами. В общем, страшно. На любых носителях рекламируется всякая всячина, которую мы должны купить, использовать, прийти и остаться. Авторская колонка Tue, 10 Apr 2012 22:58:06 +0200 Реклама, как двигатель прогресса, теперь обволакивает нас полностью. Со всех сторон. Всеми способами. В общем, страшно. На любых носителях рекламируется всякая всячина, которую мы должны купить, использовать, прийти и остаться. Главными задачами объявлений, афиш, бордов и ситилайтов я считаю следующее: Чтоб заметилиЧтоб купилиК сожалению, рассматриваемые мной «шедевры» выполняют только первую функцию. Их невозможно не заметить, но крайне сложно понять. Короче, О Самой Идиотской рекламе в Че и Украине, которую я только встречал! Помните, в феврале 2011-го наш Президент общался со страной? Об этом писали в газетах. На сайтах, бигбордах. Посыл был один: смотрите. Подтекст шире: власть открыта, готова говорить на актуальные темы и о проблемах. Но вот о размещении не всегда думали. Так как-то раз ролик по ТВ пошёл как раз после рекламы пива. Так вот какой симбиоз я увидел на улице: Вот так. Хочешь открытый диалог со страной? Звони 101! О креативном агентстве, которое обслуживает наше МЧС стоит говорить отдельно. Такую весёлую банальщину им тиражируют. Причём госзаказ, я уверен, серьёзный. Вспомните хотя бы человечка с горящей головой, который выбегает из леса и призыв: «Берегите лес!» Это вполне универсальное сочетание бордов, которые можно использовать как при приезде Бори Моисеева, рекламе доставки пиццы, нового ночного клуба (или Анкора, если он догадается, что рекламиться можно ещё и так). В противовес хочу показать эффективную рекламу: Это у меня в лифте красовалась такая надпись определённое время. Я его увидел, и мороженного захотелось! А ведь кто-то его очень любит! А в качестве сюрприза от меня — фантазии на предмет рекламы, которая вряд ли когда-то выйдет, но достаточно забавна и может эффективна. Хорошего Вам настроения, уважаемые жертвы рекламы! Запомните: не бывает плохих людей, не бывает хорошей рекламы! Сергій Соломаха: Висвітлення вибуху по вул. 50 років ВЛКСМ у ЗМІ: непрофесіоналізм чи замовлення ? /news/sergij_solomakha_visvitlennja_vibukhu_po_vul_50_rokiv_vlksm_u_zmi_neprofesionalizm_chi_zamovlennja/2012-04-05-5685 /pda/news/sergij_solomakha_visvitlennja_vibukhu_po_vul_50_rokiv_vlksm_u_zmi_neprofesionalizm_chi_zamovlennja/2012-04-05-5685 Вважаю, що розгорнуті матеріали, як «під копірку», майже в усіх місцевих друкованих тижневиках Чернігівщини з жахливим натуралізмом при поданні фактів та головне з готовим висновком ще до завершення офіційного розслідування щодо штатного «самогубця Е. Ільїна» є прямим тиском на слідство. Йдеться про висвітлення в чернігівських засобах масової інформації про жахливий вибух з людськими жертвами у житловому будинку у Чернігові 26 березня ц.р. по вулиці 50 років ВЛКСМ. Авторская колонка Thu, 05 Apr 2012 12:03:33 +0200 Вважаю, що розгорнуті матеріали, як «під копірку», майже в усіх місцевих друкованих тижневиках Чернігівщини з жахливим натуралізмом при поданні фактів та головне з готовим висновком ще до завершення офіційного розслідування щодо штатного «самогубця Е. Ільїна» є прямим тиском на слідство. Йдеться про висвітлення в чернігівських засобах масової інформації про жахливий вибух з людськими жертвами у житловому будинку у Чернігові 26 березня ц.р. по вулиці 50 років ВЛКСМ. Хто замовив? Питання риторичне! Тепер навіть якщо в ході слідства з’ясується, що було щось інше, то слідству навряд чи вдасться піти проти цієї «самогубної версії», розкрученої у ЗМІ. Маємо типовий приклад використання ЗМІ (або що найменше непрофесіоналізм журналістів. Хоча якщо приплатили живими грошами, то — ні) з метою зомбування населення і тиску на слідство в інтересах ПАТ «Чернігівгаз». Ганьба і сором! Уявить, що так безвідповідально будуть говорити про ВАС ОСОБИСТО? І як захистити ВАШУ честь, гідність, об’єктивність, правду, презумпцію невинності? Звісно, репліка Владислава Савенка «Вибух ЧОГО трапився у Чернігові?» на сайті «Високий Вал» про деякі сумніві щодо цієї версії суїциду — це спроба хоч трохи реабілітувати професію журналіста. За що йому треба подякувати. І останнє. Панове журналісти, потрібна серйозна розмова у Вашому професійному середовищі про те, як треба об’єктивно та на користь людям і слідству висвітлювати подібні трагедії. Чи матиме Чернігівщина найдовший в Україні виборчий округ ? /news/chi_matime_chernigivshhina_najdovshij_v_ukrajini_viborchij_okrug/2012-04-04-5677 /pda/news/chi_matime_chernigivshhina_najdovshij_v_ukrajini_viborchij_okrug/2012-04-04-5677 Центральна виборча комісія «нарізатиме» виборчі округи на парламентські вибори під конкретних кандидатів – впевнені представники громадських організацій, опозиційних партій і експерти. При цьому є загроза того, що в західних та центральних регіонах України кількість округів може бути зменшено від 5 до 7 округів. У той же час буде збільшено кількість округів у східних та південних областях. Нагадаю, що відповідно до законодавства, до 10 квітня Центральна виборча комісія має визначити кількість округів в кожній області, а до 30 квітня - визначити безпосередньо межі цих округів. Авторская колонка Wed, 04 Apr 2012 17:44:06 +0200 Центральна виборча комісія «нарізатиме» виборчі округи на парламентські вибори під конкретних кандидатів – впевнені представники громадських організацій, опозиційних партій і експерти. При цьому є загроза того, що в західних та центральних регіонах України кількість округів може бути зменшено від 5 до 7 округів. У той же час буде збільшено ��ількість округів у східних та південних областях. Нагадаю, що відповідно до законодавства, до 10 квітня Центральна виборча комісія має визначити кількість округів в кожній області, а до 30 квітня - визначити безпосередньо межі цих округів. Наприклад, на Чернігівщині відповідно до кількості зареєстрованих виборців і вимог законодавства, ЦВК може утворити 5 або 6 округів. Особлива увага, звісно, до південної частини області, де виборці традиційно підтримують проукраїнських політиків. Саме за рахунок укрупнення виборчих округів в цьому регіоні є загроза замість трьох, як це було у 2012 році, утворити два мажоритарних виборчих округів. Один з цих округів включатиме: Борзнянський, Ічнянський Носівський, Ніжинський, Талалаївський райони та м. Ніжин. До іншого округу можуть увійти: Козелецький, Бобровицький, Прилуцький, Варвинський, Срібнянський райони та м. Прилуки. Цікаво, що на карті офіційного сайту Управління Головдержслужби України в Чернігівській області, райони, що входитимуть до цих двох виборчих округів, мають спільні кордони. Це підтверджує і офіційний сайт Прилуцької райдержадміністрації, де прямо вказано, що Прилуцький район межує з Бобровицьким. І це притому, що на більшості мап Чернігівської області не має спільного кордону між Бобровицьким і Прилуцьким районами. Отже, на Чернігівщині ЦВК може утворити не тільки традиційно найбільший за площею Сосницький виборчий округ, але й найдовший в Україні Прилуцький виборчий округ. Діяти за принципами добра та ставати на захист інтересів своєї громади /news/dijati_za_principami_dobra_ta_stavati_na_zakhist_interesiv_svoeji_gromadi/2012-03-30-5638 /pda/news/dijati_za_principami_dobra_ta_stavati_na_zakhist_interesiv_svoeji_gromadi/2012-03-30-5638 Діяти за принципами добра та ставати на захист інтересів своєї громади — саме так завжди намагається поводитися з людьми депутат фракції Народної Партії в Бахмацькій районній раді Валерій Колоша, який, до речі, головує в Бахмацькій районній парторганізації народників. Він також вже понад 10 років очолює одне з найуспішніших у районі та на Чернігівщині ПСП «Пісківське», що в с. Піски Бахмацького району. Під керівництвом В.Колоші підприємство досягло високих показників у рослинництві та тваринництві, що стало можливим, насамперед, завдяки наявності у господарстві сучасної техніки і впровадженню новітніх технологій. Саме тут, вперше на Бахмаччині, впровадили кормозмішувач, екструдер і плющилку для зерна. Авторская колонка Fri, 30 Mar 2012 09:42:32 +0200 Діяти за принципами добра та ставати на захист інтересів своєї громади — саме так завжди намагається поводитися з людьми депутат фракції Народної Партії в Бахмацькій районній раді Валерій Колоша, який, до речі, головує в Бахмацькій районній парторганізації народників. Він також вже понад 10 років очолює одне з найуспішніших у районі та на Чернігівщині ПСП «Пісківське», що в с. Піски Бахмацького району. Під керівництвом В.Колоші підприємство досягло високих показників у рослинництві та тваринництві, що стало можливим, насамперед, завдяки наявності у господарстві сучасної техніки і впровадженню новітніх технологій. Саме тут, вперше на Бахмаччині, впровадили кормозмішувач, екструдер і плющилку для зерна. На підприємстві використовують і сучасний сінажний комплекс, у якому є косарка з плющилкою стеблин, розпушувач, валкоутворювач і підбирач: знаряддя, які сьогодні забезпечують у найкоротші строки скошування й виготовлення високоякісних кормів. Далекоглядність, ініціативність, новаторські ідеї та професійний хист керівника не лише допомагають господарству досягати високих результатів у роботі, а й забезпечують перспективу стабільності й розвитку в майбутньому. Усе це також підтверджує той факт, що минулого року Валерій Колоша отримав звання «Кращий виробник сільгосппродукції на Чернігівщині 2011 року».Крім того, що земляки визнають Валерія Петровича гарним господарем, вони характеризують його як чуйну людину, яка завжди приділяє увагу землякам. Наприклад, наприкінці зими поточного року в Пісківській школі відбулося спортивне свято «Веселі старти». У гості до школярів-пісків’ян завітали їхні однолітки — учні Бахмацької ЗОШ. Пан Валерій не тільки вболівав за учасників змагань, а й подбав про нагороди для переможців. До речі, Валерій Петрович завжди з радістю відвідує такі заходи, сприяє їхній організації, адже, не зважаючи на зайнятість, він знаходить час для виховання молодого покоління. Саме за його ініціативи відбулася урочиста посвята в козачата учнів місцевої школи. За його підтримки було організовано захід, спрямований на популяризацію молочних продуктів серед учнівської молоді: вихованці Бахмацької гімназії побували у пісківському господарстві і скуштували продукти, вироблені з місцевого молока. Взагалі Валерій Колоша зробив і продовжує робити багато добрих справ на користь громади. Серед них, наприклад, ініціатива щодо реконструкції центру села Піски, упорядкування ставків, спорудження спортмайданчиків для молоді та парку відпочинку для людей різного віку. Такий він, керманич ПСП «Пісківське», народник із Бахмаччини. Дехто пояснює професійні успіхи Валерія Колоші тим, що йому поталанило знайти багатих інвесторів. Але більшість вважає, що це інвесторам пощастило зустріти таку гідну людину, вправного, ініціативного, відповідального керівника-господарника, який шанує людей. Чернігівська обласна рада підтримала депутатське звернення на адресу Генерального прокурора України /news/1/2012-03-29-5631 /pda/news/1/2012-03-29-5631 Чернігівська обласна рада підтримала моє депутатське звернення на адресу Генерального прокурора України Віктора Пшонки щодо оцінки роботи голови Чернігівської обласної державної адміністрації Володимира Хоменка. Я, як депутат обласної ради, багато разів письмово та усно у тому числі під час сесії Чернігівської обласної ради й у засобах масової інформації звертав увагу голови Чернігівської обласної державної адміністрації Володимира Хоменка та іншого керівництва Чернігі��ської області на рівень смертності на ділянках міжнародної автомобільної магістралі М-01 Київ-Чернігів-Нові Яриловичі, яка проходить крізь населені пункти нашої області. Авторская колонка Thu, 29 Mar 2012 21:27:55 +0200 Чернігівська обласна рада підтримала моє депутатське звернення на адресу Генерального прокурора України Віктора Пшонки щодо оцінки роботи голови Чернігівської обласної державної адміністрації Володимира Хоменка. Я, як депутат обласної ради, багато разів письмово та усно у тому числі під час сесії Чернігівської обласної ради й у засобах масової інформації звертав увагу голови Чернігівської обласної державної адміністрації Володимира Хоменка та іншого керівництва Чернігівської області на рівень смертності на ділянках міжнародної автомобільної магістралі М-01 Київ-Чернігів-Нові Яриловичі, яка проходить крізь населені пункти нашої області. Причиною смерті людей стає, на переконання депутата, незадовільна профілактика порушення правил дорожнього руху, незадовільний стан дорожнього покриття значної частини цієї дороги, а також відсутність належного, а багатьох місцях будь-якого освітлення у пішохідних зонах зазначеної автомобільної дороги тощо. У минулому році на вказаній ділянці автодороги було скоєно 508 дорожньо-транспортних пригод (ДТП), з них 138 ДТП з постраждалими. У результаті цих ДТП 51 особа загинула та 174 травмовано. Лише у минулому році працівниками Державтоінспекції на вищевказаній автодорозі складено 62258 протоколів про адміністративні правопорушення. Кошти на реконструкцію та капітальний ремонт вказаної автодороги у поточному році з державного та місцевого бюджетів не передбачались. Я вважаю, що голова Чернігівської обласної державної адміністрації, як очільник, місцевої влади, своєю бездіяльністю спричинив ситуацію, коли відповідні структури області не забезпечили належну безпеку людей, які мешкають у населених пунктах, де проходить міжнародна автомобільна магістраль М-01 та інших користувачів вказаної автодороги. Проведений аналіз засвідчує, що головою Чернігівської обласної державної адміністрації не було вжито належних заходів для запобіганню травмуванню та загибелі людей. Через вказану бездіяльність зазначеної посадової особи у повній мірі не були забезпечені належні умови захисту життя і здоров’я людей конкретних населених пунктів Чернігівської області. Враховуючи вищенаведене, обласна рада підтримала мій запит на адресу Генерального прокурора України, яку попросили здійснити оцінку дій або бездіяльності Чернігівської обласної державної адміністрації та її голови для запобігання травмування і загибелі людей. Чарівні скарби Романа Гамади /news/charivni_skarbi_romana_gamadi/2012-03-29-5614 /pda/news/charivni_skarbi_romana_gamadi/2012-03-29-5614 Пам’ятаю, як за радянських часів вивчав на факультеті журналістики у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка курс літератури народів СРСР. Лекції нам читав доктор філологічних наук Олег Бабишкін, якого студенти боялися, мов вогню, — Олег Кіндратович вимагав від майбутніх працівників ЗМІ бездоганного знання шедеврів грузинської, азербайджанської, вірменської, узбецької, таджицької та інших літератур Радянського Союзу. Авторская колонка Thu, 29 Mar 2012 07:16:02 +0200 Витончені жарти / Убейд Закані; перекл. з перської Р. Гамади, перекл. віршів М. Ільницького. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2012. — 144 с. — (Серія «Скарби Сходу»); Зібрання історій / Мохаммед Ауфі; перекл. з перської Р. Гамади. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2012. — 112 с. — (Серія «Скарби Сходу»); Іранські народні казки / Перекл. з перської, упорядкув. Р. Гамади. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2011. — 232 с. — (Серія «Скарби Сходу»);Захоплюючі розповіді / Алі Сафі; перекл. з перської, упорядкув., заг. редакція Р. Гамади. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2011. — 248 с. — (Серія «Скарби Сходу»); Весела книга / Алі Сафі; перекл. з перської Р. Гамади. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2011. — 156 с. — (Серія «Скарби Сходу»);Антологія перського гумору / Перекл. з перської, упорядкув., заг. редакція Р. Гамади. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2010. — 528 с. — (Серія «Скарби Сходу»);Анекдоти про Муллу Насреддіна / Перекл. з перської, упорядкув. Р. Гамади. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2008. — 288 с. — (Серія «Скарби Сходу»). Цю ж книгу у кишеньковому форматі перевидано в 2011-му.Пам’ятаю, як за радянських часів вивчав на факультеті журналістики у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка курс літератури народів СРСР. Лекції нам читав доктор філологічних наук Олег Бабишкін, якого студенти боялися, мов вогню, — Олег Кіндратович вимагав від майбутніх працівників ЗМІ бездоганного знання шедеврів грузинської, азербайджанської, вірменської, узбецької, таджицької та інших літератур Радянського Союзу. «Вплинути» на колишнього фронтовика було неможливо — він рішуче ставив «двійки» навіть за одну непрочитану книгу (а в переліку обов’язкової літератури налічувалися сотні томів!), запитуючи на іспитах своїм неповторним «незлим, тихим» голосом: «А скажіть-но, шановний, як звали коня Абая Кунакбаєва?».Олега Кіндратовича вже давно немає на світі, але ми, його студенти, досі з великою вдячністю згадуємо колоритного викладача, завдяки якому прочитали чудові твори Фірдоусі, Сааді, Гафіза, Нізамі, Омара Хайяма, Шота Руставелі, Константина Гамсахурдія, Галактіона Табідзе, Нодара Думбадзе, Йона Друце, Едуардаса Межелайтіса, Віліса Лациса, Йонаса Авіжюса, Паруйра Севака, Расула Гамзатова, Чингіза Айтматова, Василя Бикова… На жаль, нинішні молоді «акули пера» про більшість цих видатних письменників навіть не чули. Ні, мені зовсім не шкода розваленої імперії. Але навіщо ж відмовлятися від мудрих духовних скарбів? Конкретний приклад — пройшов нещодавно чернігівськими книжковими крамницями і в жодній не натрапив на «Іранські народні казки», «Антологію перського гумору», «Анекдоти про Муллу Насреддіна» та інші шедеври світової класики, які з 2008 року випускає в світ тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан». На моє запитання продавці лише руками розвели: «Переклади з перської? Ну ви даєте! Кому це зараз потрібно?!». На жаль, немає поки що «Скарбів Сходу» і в чернігівських бібліотеках. Хоч особисто я переконаний — такі книжки потрібно вивчати в школах, коледжах та вишах. Взагалі, шкільна програма давно потребує кардинальних змін. Дітей потрібно не примушувати, а заохочувати до читання. При цьому книги мають бути зрозумілими і цікавими. На власному досвіді переконався: дивовижні, пригодницькі казки й дотепний гумор народів Сходу малеча сприймає із задоволенням. Головне, щоб ці яскраві, ошатно видані книжки були в наших оселях — діти самі візьмуть їх до рук.До речі, коли я розповів про українські переклади з перської своїм московським колегам, ті були просто ошелешені: «Если такие книги издают в вашем государстве, значит, вы не безнадёжны». Власне, наші державні мужі до унікального проекту не мають жодного відношення. «Скарби Сходу» — це, без перебільшення, перекладацький подвиг письменника і науковця Романа Романовича Гамади та самовіддана, подвижницька діяльність видавництва «Навчальна книга — Богдан». Упорядник «Скарбів…» народився 30 вересня 1961 року в місті Добромиль Старосамбірського району Львівської області. Сходознавець, перекладач, літературознавець. Лауреат літературної премії імені Миколи Лукаша (1999) та першої літературної премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку (2008). Член Національної спілки письменників України. Старший викладач кафедри сходознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. Закінчив філологічний факультет та курси перської мови у Львівському університеті імені Івана Франка. Вивчав чеську мову та мистецтво на дворічних курсах гідів-перекладачів при Бюро міжнародного молодіжного туризму (БММТ) «Супутник». Постійний автор журналу іноземної літератури «Всесвіт». Творчі й наукові зацікавлення: перська класична й народна література, персомовна література Індії. Нагороджений почесною грамотою Міністерства культури й ісламської орієнтації Ісламської Республіки Іран (2004). Окремою книгою вийшли «Перські оповідки» у 2-х томах (Львів: ЛА «Піраміда», 2007). У 2008 році спільно з видавництвом «Навчальна книга — Богдан» Романа Гамада заснував дві нові серії — «Скарби Сходу» та «Пам’ятки світової літератури» — видання, які не мають аналогів в Україні.Коли я попросив пана Романа розповісти про себе, він відповів оригінально, як гарний письменник: «Є такий сайт — „Замки та храми України", який заснували Ірина Пустиннікова й Ігор Хома. Коли зайдете на Старий Самбір, побачите, мабуть, єдиний в Європі єврейський збережений цвинтар (по дорозі на Турку, в околицях Старого Самбора). Моя рідна тітка — Казимира Броніславівна Райхель (голова добромильського осередку поляків). Моя бабуся-небіжчиця — Варвара Гамада — ходила до війни в польський костел, синагогу і православну церкву. Вона вміла читати лише по-польськи. З’ясуйте для себе, що таке Добромиль, Саліна… У нас люди багато не говорять, так само, як і мій товариш з іракського Курдистану (на іншому сайті йшлося про трагедію міста Халабдже, що сталася внаслідок газової атаки Хусейна, — у 1988 році, аби впокорити волелюбних курдів, одіозний диктатор застосував заборонену хімічну зброю, від якої загинули мученицькою смертю тисячі людей — С. Д.)».Також Роман Гамада надіслав світлину: „Це – мої рідні ліси, які сьогодні, на жаль, уже належать Польщі. Почитайте Єжи Гарасимовича „Руський ліхтар, або Небо лемків” у перекладі Ігоря Калинця – я трохи доклав рук до цього видання...”. У Добромилі, під час своїх мандрів Західною Україною, я побував, і це невеличке містечко, розташоване кілометрів за сто від Львова на прикордонні з Польщею, над річкою Вирва, мені запам'яталося. Тамтешні мешканці із задоволенням переказували, що тут, у василіанському монастирі святого Онуфрія, вперше одягнув чернечу рясу майбутній митрополит Андрей Шептицький; в Івана Франка, під час його виборчої кампанії до сейму, вкрали чоботи; завітав сюди і знаменитий бравий солдат Швейк (не вірите – уважно перечитайте роман Гашека).Добромиль овіяний чарівними легендами. Одна з них пов'язана з руїнами замку Гербуртів. Цей заможний і славний рід немало зробив для розвитку міста. Кажуть, кожен Гербурт, помираючи, перетворювався на сивого орла, звивав гніздо на прилеглій до замку скелі і виводив пташенят. Однак знайшовся Гербурт, котрий не вірив у легенду і насміхався з неї. Тож, аби довести, що все це – вигадки, вирушаючи на лови, поцілив у орла. Але, повернувшись додому, з жахом довідався про раптову смерть свого єдиного сина. Так і зникла шляхетна династія... У 1880 році Добромиль вважався єврейським містечком. За свідченнями науковців, тут мешкало 2734 жителів, а в Енґельсбрунні, розташованому поруч, – 291 (загалом 655 римо-католиків, 479 греко-католиків, 1884 євреїв і 7 віруючих інших релігій). У 1921-му Добромиль мав 5386 мешканців, серед яких – 2119 євреїв. Зі зрозумілих причин нині ситуація істотно змінилася... Вразила мене й трагедія Саліни. У червні 1941 року органи НКВС стратили тут близько 3600 людей (зокрема в'язнів перемишльської тюрми, де відбували покарання переважно українські патріоти), живцем вкинувши їх у соляні шахти. Старожили пригадують, що потім кілька діб звідти лунали крики і стогони замордованих жертв. У дитинстві малому Романові страшенно подобалися східні казки – не одне покоління сходознавців виросло з „Тисячі й однієї ночі” в перекладі М. Сальє. І Роман Романович завжди про це пам'ятає – все-таки, який потужний вплив справляє хороший переклад! „Ще в дитинстві, – пригадує він, – у кримському санаторії, в Гаспрі, мені потрапила до рук цікава книга – „Китайские народные сказки”. Вона справила на мене велике враження – деякі казки не забув і досі (зокрема „Кукурузный початок”). Тоді ще не виникало запитань, чому немає українських перекладів, а коли й траплялися, то були здійснені з братньої мови (гадаю, ще можна знайти в бібліотеках „Азербайджанські казки” 1956 року випуску). З великим ентузіазмом люди купували й читали своїм дітям книгу „Мудрий звіздар. Афганські та іранські казки” („В��селка”, 1967) у перекладі з російської Микити Шумила. Заради справедливості, треба сказати, що його тексти іранських казок і досі читаються з великою приємністю. Микита Шумило залишив помітний слід у художньому перекладі. Проте на такі деталі, чи перекладено безпосередньо з оригіналу, читач, звичайно, не звертав уваги. Тим більше, що пропагувалася теорія подвійного, а то й потрійного перекладу (з перської – на російську, а з російської – українською). І зовсім ігнорували той факт, що російський перекладач орієнтувався на російського читача”.Безперечно, все це вплинуло на світогляд Романа Гамади та вибір його професії. А фахівець він – напрочуд ретельний, адже усвідомлює, що вперше намагається донести твір до українського читача. „Перекладів із перської українською не те що небагато – їх майже не було зовсім, окрім хіба що перекладів Омара Хайяма, Гафіза, кількох перекладів Сааді та Фірдоусі у виконанні В. Мисика, двох версій „Книги папуги” (Кадері та Ібадулли), уривків з „Масневі-йе манаві” Румі у виконанні Я. Полотнюка та й практично все, – констатує упорядник „Скарбів Сходу”. – Перекладати вперше – завжди відповідально. Кожен сходознавець, який прагне бути серйозним і оригінальним дослідником, передусім намагається перекладати безпосередньо з рукописів і вже в другу чергу – з критичних видань. Перська література – надзвичайно багата у всіх її виявах, як у класичному, так і народному. По суті, корпус народної літератури досі ще не досліджений, це – анонімна література XII-XVII ст., яка лишень зафіксована, „описана” за назвами творів у спеціальних каталогах; вона чекає на свого дослідника – у сотнях і тисячах рукописів, зберігаючись у спеціальних „древлесховищах”. Так, двотомник „Перських оповідок” я переклав із надзвичайно цінного і найповнішого рукопису № В-256 (56 творів), переписаного 1687 року в Індії в епоху розквіту династії Великих Моголів („Персидские и таджикские рукописи. Краткий алфавитный каталог / Под ред. Н. Д. Ми��лухо-Маклая: В 2-х т. – М.: Наука, 1964. – С. 527-529”). Зайве казати, що переклад творів із цього рукопису здійснений уперше не лише українською мовою, а й європейською.Персомовна література Індії – явище надзвичайно оригінальне, тому й не дивно, що перекладача увесь час тягне в Делі, Лакгнау, Лагор тощо, де були найбільші культурні центри, а також найкваліфікованіші переписувачі при дворах султанів. До речі, перекладений мною персомовний письменник Індії XIII ст. Мохаммед Ауфі уперше ввійшов в українську літературу. Цікаво зазначити, що й досі немає російського перекладу його творів. Правда, в Казахстані з'явилася невеличка книжечка вибраного із „Зібрання історій та світочі переказів”. Пан Роман, як то кажуть, „виріс” із „Всесвіту” і там, у журналі, пройшов хорошу школу. „Перший мій переклад, надісланий до „Всесвіту”, так і не був опублікований, – пригадує він, – за що я дуже вдячний О. Микитенкові та О. Тереху. Було цілком зрозуміло, що не досить знати іноземну мову, треба працювати над рідною, що я й робив довгі роки, укладаючи власний словник-глосарій, як цим займалися впродовж свого життя М. Рильський, М. Бажан, М. Лукаш. Моїм постійним редактором був Олександр Терех – надзвичайно тонкий знавець української мови. Саме у „Всесвіті” гартувалися такі твори, як „Трактат на розвагу ��ерця” знаменитого перського сатирика XIV ст. Убейда Закані, середньовічні перські оповіді, анекдоти про Муллу Насреддіна, класична обрамлена повість XI ст. „Бахтіяр-наме” та ін. Українське сходознавство було знищене, і тому довелося надолужувати втрачене з подвійною або ж потрійною силою.Спершу з'явилася ідея створення „Антології перського гумору” після згаданих публікацій. Аби втілити ідею в практику, довелося ще довго працювати, шукаючи тексти, замовляти книги в Ірані. Укладаючи „Антологію...”, паралельно завершив переклад „Анекдотів про Муллу Насреддіна”, і таким чином ці книги поклали початок серії „Скарби Сходу”. Чим хороша серія? Передусім вона мобілізує перекладача і накладає на нього певний моральний обов’язок”. Взагалі, я щиро дивуюся, який огром праці здатна виконати одна людина, фанатично віддана своїй справі! Адже йдеться не лише про кількість та обсяг уже виданих книжок (що, безперечно, вражає). Досить відкрити будь-який твір, на будь-якій сторінці, аби переконатися, що Роман Гамада не просто механічно відтворює тексти класиків. Його переклади органічно передають неповторну манеру письма кожного автора, і що особливо імпонує, створені гарною українською мовою. Пан Роман – вишуканий стиліст, який, мов золотошукач, промиває тонни піску, щоб добути кілька крихт золота.Власне, цим і відрізняється справжній Майстер від ремісника. Бо часом береш до рук ту чи іншу антологію перекладів і з прикрістю констатуєш, що всі поети, представлені в ній, – буквально на одне обличчя. „Однакові в них мова, стиль, лексичний набір. Затули долонею ім'я автора, і не побачиш різниці між Верленом чи Аполлінером, – говорить Роман Гамада. – Хороший перекладач – справді тоді хороший, коли він універсальний, різножанровий.Зараз дуже багато дилетанства, кожен перекладає так, як він це розуміє. Немає спадкоємності в галузі художнього перекладу. Не спрацьовує ланка перекладач – літературний редактор. Тут треба відверто спитати: де ж готують перекладачів (і чи взагалі їх можна готувати) і де готують літературних редакторів? Варто переглянути навчальні програми редакторського відділення Поліграфічної академії і з'ясувати, хто там викладає редагування художньої літератури і редагування дитячої літератури зокрема (в кращому разі як спецкурс). Ми з подивом побачимо, що викладають люди, які взагалі жодного дня не працювали у видавництві. А що таке вузівська практична стилістика української мови? Української мови не навчають у жодному українському вузі, там навчають лише формальної граматики української мови, історії мови з величезним нахилом у загальне мовознавство. Логічно було б думати, що готують фахівців на факультетах іноземної мови, на слов'янському відділенні, адже повсюдно читають теорію і практику перекладу.Коли автор приносить рукопис до видавництва, він, на жаль, повинен радіти, що редактор не втручається в його текст і в кращому разі лишень розставить коми (спитайте у редактора, чи він знає про книгу „Складні випадки пунктуації” А. Бєлінського). Тут іще завинила комерціалізація видавництв і відчайдушна гонитва за прибутками. Лише кілька видавництв стоять на сторожі слова, зокрема київський „Юніверс”. Чому? А тому, що головний редактор Олег Жупанський – представник славної когорти „всесвітян”. Коли хочу дістати насолоду від художнього тексту, читаю переклади Володимира Митрофанова американського автора Трумена Капоте – „Лугова арфа” й „Сніданок у Тіффані”, а також Ернста Теодора Амадея Гофмана у перекладі Євгена Поповича та Сидора Сакидона. Серед сучасних перекладів чогось подібного не знаходжу. До речі, про „Золотий горнець”. Слово „горнець” не знайдете навіть у академічному багатотомному словнику української мови”, – зауважує Роман Гамада. „Старанний перекладач завжди намагається знайти жанровий відповідник у рідній літературі, і це дійсно дуже допомагає в спробі наблизити твір до читача, – наголошує пан Роман. – Так, перекладаючи середньовічні перські фантастичні повісті з сильним любовним струменем, довелося звертатись до українських фантастичних повістей, зокрема „Конотопської відьми” Г. Квітки-Основ’яненка. Подібність цих творів дозволила в багатьох місцях буквально „цитувати” „Конотопську відьму”, що, зрештою, створює в читача ілюзію, ніби твір написаний українською мовою. Під час роботи над перським народним гумором дуже допомогла збірка Г. Нудьги „Українська народна сатира і гумор”.В усій масі казок, перекладених українською мовою, годі знайти якісний текст; хіба що є винятком переклади І. Корунця, О. Тереха, зокрема його „Англійські народні казки” (К.: Юніверс, 1999). Тут може бути одночасно кілька факторів: звичайна халтура, нерозуміння самої суті казкового мовлення. Казки мають свої кліше, свої формули; у них не повинно бути слів, які несуть явні ознаки сучасності. В жодній народній казці речення не починається таким чином: „Відтак вони побралися в дорогу”; не може такого бути, щоб Котигорошко обурювався; або ж можна зустріти таке: „Качечка схилила свою голівку до поверхні води...”.Працюючи над перськими казками, доводиться щодня, регулярно начитувати українські народні казки, придивлятися до них, щоб вони ввійшли в плоть і кров, щоб думав цією мовою. І увесь час читати вголос – все-таки усна народна творчість”.Саме тому книжки серії „Скарби Сходу” можна відкривати на будь-якій сторінці, насолоджуючись красою рідної мови (до речі, на міжнародному конкурсі в Парижі 1934 року перше місце посіла французька мова, друге – перська, а третє – українська). Власне, переконайтеся в цьому самі, прочитавши, наприклад, казку „Дядечко Навруз” („Іранські народні казки”) у перекладі Романа Гамади (Навруз – день іранського Нового року, який співпадає з днем весняного рівнодення – 21 березня). Дядечко НаврузЖиве собі на світі один старий чоловік на ім’я дядечко Навруз. Коли настає перший день весни, він спускається з гори і з ціпком у руці прямує до міських воріт. На голові в нього повстяна шапка, кучері й борода намальовані хною; вбраний він у каптан з голубого оксамиту, підперезаний шовковим поясом, шаровари з тонкого лляного полотна, а на ногах м’які сап’янці.За міськими воротями живе одна стара жінка, яка з усієї душі любить дядечка Навруза. Коли надходить перший день весни, вона встає рано-вранці, згортає постіль, гарно прибирає в хаті й у дворі, підмітає долівку й збризкує її водою. Тоді чисто вмивається й чепуриться: малює собі хною волосся, руки й ноги, набілюється, кладе рум’яна, підводить сурмою очі й чорнить брови. Вона одягає шовкову спідницю, кармазинові шаровари й кашемірову свитку. Душить собі мускусом й амброю голову, лице й коси. Виносить килим і простеляє його на ґанку, перед маленьким басейном з водограєм, якраз проти саду, де буйно цвітуть плодові дерева й усяка весняна квіточина. На одну мальовану тацю кладе сім святкових страв – часник, оцет, сумах, лох, яблука, зелень і страву з солоду, а на другу кладе сім видів сушених фруктів та солодощів. Потім розпалює мангал, ставить перед собою кальян, проте не кладе в нього жарину, а сідає й дивиться на дорогу, чи не йде дядечко Навруз.Не минає багато часу, як повіки в старої стають важкими, її голову хилить дрімота, і вона потихеньку засинає.Саме о цій порі надходить у двір дядечко Навруз, проте йому шкода будити стару жінку. Він зриває в саду одну гілочку нагідок, кладе їй на груди і сідає скраю. З мангала бере жарину вогню, кладе її до кальяну, кілька разів затягується і розламує навпіл апельсин. Одну половинку він з’їдає з цукровим сиропом. Одну жарину в мангалі пригортає попелом, щоб швидко не згасла, цілує стару в щоку і вирушає назад у дорогу.Сонце потихеньку освітлює весь ґанок, і стара жінка прокидається. Спершу вона нічого не розуміє, та коли краще розглянеться, бачить – ой, лишенько! – всіх речей хтось торкався рукою. В кальяні дотліває жарина. Апельсин розламаний навпіл. В мангалі жарина пригорнута попелом. Щока її волога. Тоді вона здогадується, що то приходив дядечко Навруз і не хотів її будити. Стара жінка дуже журиться, чому ж то після всіх її приготувань, саме тоді, коли приходив дядечко Навруз, її зморив сон і вона не змогла його побачити. Минає день за днем, і лишень одна думка ятрить її серце, як би то їй побачити дядечка Навруза. Тоді їй кажуть, що треба діждатися наступного року, коли мине весна, літо, осінь і зима, знову повіє теплий вітерець і настане перший день весни. Тоді дядечко Навруз знову спуститься з гори, прийде до міста і вона зможе побачити його на власні очі. Стара жінка й згоджується. Проте ніхто не знає, чи вдасться їй наступного року побачити дядечка Навруза. Кажуть, що коли вони побачать одне одного, настане кінець світу, та оскільки й досі не настав кінець світу, стара жінка й дядечко Навруз так і не побачили одне одного. „Дякувати Богові, у нас з іранцями – багато спільного в культурі, мові, оскільки ми одного індоєвропейського кореня, тому великих бар’єрів при перекладі не виникає, – говорить Роман Гамада. – А ісламський світ читач сприймає лишень, як казкову фантастику або ж екзотику”.Однак, читаючи „Іранські народні казки”, „Анекдоти про Муллу Насреддіна”, „Антологію перського гумору” та інші книги з серії „Скарби Сходу”, я постійно ловив себе на думці, що немало сюжетів так чи інакше перегукуються з українськими народними казками та творами наших класиків.Судіть самі. „В українській іс��оричній думі гуляє Килиїмським полем козак Ганджа Андибер. На козаку, бідному нетязі,три сіром’язі,опанча рогозовая,поясина хмеловая.На козаку, бідному нетязі, сап’янці,видно п’яти й пальці,де ступить – босої ноги слід пише… У такому-то перевдязі увіходить він до корчми у Черкасах, де з його виду насміхают��ся три дуки-срібляники та велять шинкарці Насті принести йому прокислого пива. Та посилає наймичку, проте наймичка не вточила пива з «дев’ятої бочки», а з десятої, найкращої. Не хотячи більше зносити глузувань, він виймає черес із золотими червінцями і встеляє ними стіл. Зараз і дуки-срібляники, і Настя запрошують його «призволятися», на це козак вихиляється із вікна і гукає своїх товаришів, що сиділи у сховку; тії приносять дорогі шати, сап’янові чоботи і козацький шлик. Ось тут і виходить на яв, що він — ніякий не нетяга, а козацький гетьман Хвесько Ганджа Андибер. Відмовляючись від почастунків, він не їсть, не п’є, тільки виливає усе на свої шати, при тім приказуючи:Ей, шати мої, пийте-гуляйте!Не мене шанують,Бо вас поважають.Як я вас на собі мав,То й честі од дуків-срібляників не мав. В анал��гічній ситуації, — порівнює упорядник «Скарбів Сходу», — Ходжа Насреддін, прийшовши, щоправда, у багатий дім на гостину, спершу сидить ніким не помічений у самому кінці лави, бо вбраний був, бачте, у латану сімряжку-халат. Та коли повернувся в той дім у коштовному каптані, його одразу ж садовлять на достойне місце й припрошують пригощатися. Проте не став куштувати Ходжа ні плову, ні халви, а заходився лишень тицяти рукавом у наїдки». «Здивувалися гості непомалу, бачачи отаку прояву, а мулла й каже:— Коли ж ви являєте велику шанобу лишень достойно убраним людям, то, виходить, і частування призначені для їхньої одежі» («Мулла на гостині»). Взагалі, Ходжа Насреддін — узагальнений образ. Цей напівлегендарний добродій народився в околицях Анкари у XIII ст., хоч усна традиція переносить його у ХIV вік. Однак вперше анекдоти про турецького Насреддіна були записані у XVI ст., притому цілком різні — від анекдотів літературних — до народних та історичних. Ясна річ, що від справжнього Ходжі майже нічого не лишилося. Та й сам Насреддін — дуже різний: в одних випадках це — тонкий і кмітливий пересмішник, здатний блискуче виплутатися з будь-якої заплутаної ситуації, а в інших — наївний, простодушний, а то й недолугий чолов’яга, котрий поводиться, мов доросла дитина. «Помандрувавши далі на схід і здобувши собі там не меншу популярність (у Ірані він зробився Муллою Насреддіном), Насреддін міцно вкоренився і на Балканах, не минув він і України, — зазначає Роман Гамада. — Тут чи не першим звернув на це увагу М. Драгоманов на сторінках „Киевской старины" (1886, Т. 14, № 2–3) у статті „Турецкие анекдоты �� украинской народной словесности", подавши до уваги чимало прикладів побутування перелицьованого Ходжі. Якщо у Закані роль недотепи відводилась казвінцеві — мешканцеві іранського міста Казвін („Один казвінець впав у глибоку яму…"), який згодом зробився знову-таки муллою Насреддіном, то в українському фольклорі роль Насреддіна пропонувалась уже циганові, і, як слушно зауважив М. Драгоманов, український оповідач у деяких випадках не до кінця розумів самого гумору, бо при передачі могли випадати окремі деталі, і що важливо: „з самого початку український оповідач відчував іще, що жарт належить чужинцеві". Ось відкіля узявся у Степана Руданського хитрий циган (завважимо принагідно, що український письменник проживав довший час не-де, як у Ялті, в Криму). Ті ж анекдоти, що й у „Ресале-йе дильгушай" перського сатирика, ми уже сприймаємо у Руданського як свої, такі давні й добре знайомі — це й „Циган в огірках", і „Жалібний дяк" та ще багато інших. Долучився до „насреддіани", сам того не гадаючи, й Франко-фольклорист, записавши у Жовківському повіті казку „Піп на казанні", яка буквально повторює „Проповідь мулли", і ми бачимо, що це звичайна сліпа копія, хіба що там проповідником виступає мулла, а у нас — сільський піп».Так сталося, що водночас зі «Скарбами Сходу» я прочитав чудові «Легенди Львова» Юрія Винничука. І там, у розділі «Скнилівські мудрагелі», побачив жарт «Новий панотець», який також дуже подібний до «Проповіді мулли». Можете порівняти. Спочатку процитую переклад із перської Романа Гамади:„Одного дня мулла, піднявшись на казальницю, почав такими словами:– О люди, чи ж відаєте ви, що казатиму вам нині?– Ні, ми того не свідомі, – відповіли молільники.Розсердився мулла, зійшов униз із казальниці та й говорить:– Ба, раз ви такі на розум убогі, то нічого я вам нині і не казатиму.Сказав отак та й пішов собі відтіля.А другого дня, як знову піднявся на казальницю, став питати у них те саме, що питав учора. Порадившись проміж себе, люди відповіли йому:– Авжеж, знаємо, що ти хочеш сказати.От мулла й мовить їм:– Коли ж вам усім відомо, яку то я проповідь казатиму нині, то нічого мені тут і розводитись.Та й зійшов із казальниці додолу і подався з мечеті, полишивши молільників вкрай здивованими. Як пішов ото мулла, люди і врадили між собою, що коли мулла повторить оте своє хитре питання, одні нехай казатимуть, що уже знають, мовляв, його речі, а другі казатимуть, що, мовляв, не знають, і отаким-ото чином мулла хоч-не-хоч, а виголосить своє казання.Ото третього дня мулла знову піднявсь на казальницю й повторив те саме питання. Одні люди казали йому на одвіт: «Та ні ж бо, мулло, сном-духом не відаємо!», а інші прохали, аби він нарешті над ними зглянувся.Тож змилосердився мулла та й каже:— Добре, любі мої. Отеперечки тії, що знають, нехай розкажуть тим, що не знають, — та й пішов собі, лишивши молільників отетерілими з подиву». (Проповідь мулли // Анекдоти про Муллу Насреддіна; перекл. з перської, упорядкув. Р. Гамади. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2008. — С. 9–10) А тепер — жарт, записаний Юрієм Винничуком: «Дуже тішилися скнилівці, коли в їхній церкві почав правити новий священик. Бо походив він, ясна річ, зі Скнилова. На першу відправу набилася повна церква люду. Священик обвів їх задумливими очима і спитав:– Люди добрі, чи знаєте ви, що я вам нині буду казав?– Нє, де там, не знаємо, – загув натовп.– Ну, як не знаєте, то чого буду дурно пашталакав? Йдіть з Богом.Наступного дня скнилівці порадилися і вирішили відповісти навпаки.– Знаємо, аякже, знаємо! – дружно гукнув натовп.– Ну, коли знаєте, то й не треба повторювати. Йдіть з Богом.Третього дня скнилівці вирішили розділитися: одні будуть казати „знають”, інші – „не знають”. Так вони і вчинили. Коли панотець зачув той гармидер, то сказав:– Люди добрі, слухайте мою раду. Нехай ті, що знають, розкажуть тим, котрі не знають. Та й ідіть собі з Богом”.(Винничук Ю. Новий панотець // Легенди Львова: Видання сьоме. – Л.: ЛА „Піраміда”, 2010. – Кн. 1. – С. 357-358)Власне, всі колоритні персонажі розділу «Скнилівські мудрагелі», який доповнюється і в другій книзі «Легенд Львова», — скнилівці — чимось нагадують Муллу Насреддіна саме в іпостасі «великої дитини» («Криниця», «Скнилівське яйце», «Файна рада», «Історія з носом», «Недосолений борщ», «Як бузьок жито толочив», «Хвіст за пазухою» та ін.).Також вражають і водночас приваблюють своєю простодушністю й «Холмські мудрагелі» (персонажі іншого розділу «Легед…»), правда, це — вже не українці, а євреї: «Як Холм будувався», «Холмська лазн��», «Сикавка», «Гора», «Холмські рахунки», «Львів’янин в цюпі», «Файфель купує козу» тощо). Втім, читаючи про походеньки Мулли Насреддіна, мимоволі пригадуєш іскрометні грузинські кінострічки, герої яких поводяться не менш дивовижно. «Грузія — багатонаціональна держава, — розповідає український миротворець Вадим Мисник, персонаж моєї книги „Життя між кулями" (Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2011). — Там мешкають аджарці, мінгрели, свани, абхазці… У кожного — свої національні традиції. Свани — жителі гір. І, як ми дізналися, практично всі популярні за радянських часів короткометражні грузинські кінокомедії присвячені сванам. Вони мешкають у Кодорській ущелині. Це — дуже простодушні й довірливі люди. Буквально вірять кожному слову! Але, не приведи Господи, їх обдурити чи скривдити! Зле жартувати з ними не можна ні в якому разі, бо горяни, якщо образяться, здатні і силу застосувати. Вони — горді, загартовані, фізично дужі — можуть не втерпіти! Випадки такі були… Проте українські вояки у подібні халепи не потрапляли, бо напрочуд легко знаходили спільну мову з місцевим населенням».Хоч особисто мені ближче до душі вишукано кмітливий блазень, який віртуозно висміює пихатих, жадібних і лицемірних людей. Здається, тут Насреддіну немає рівних! Ціна запиналаОдин емір прийшов митися в лазню. У лазні для насміху він спитав у мулли:– Коли б я став гулямом,* скільки б я тоді вартував?– П’ятдесят динарів, – сказав мулла.Емір, розсердившись, закричав:– Блазню, та таке банне запинало, що я пов’язав на себе, п’ятдесят динарів вартує!– Та я, власне кажучи, цінував тільки одне запинало, – відповів мулла.(„Ціна запинала” – ілюстрація з книги „Анекдоти про Муллу Насреддіна”; переклад із перської та упорядкування Романа Гамади. – Тернопіль: Начальна книга – Богдан, 2008. – Серія „Скарби Сходу”)_____________________________________* Гулям – воїн або слуга при дворі правителя. Хоча… З неабияким задоволенням у тих же „Легендах Львова” я прочитав про короля Данила та його блазня Олелька, котрий міг дотепно пошити в дурні будь-якого чванька („Королівський подарунок”, „Змагання малярів”, „Данило в гніві”, „Сліпі та зрячі”, „Королівський кінь”, „Заклад”, „Як Олелько ділив яйця” та ін.).До речі, герої мого нарису „Тріумф «віртуозів Шевчука»” з книги прози та публіцистики „Троянці” (Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2012) – артисти Військово-музичного центру Сухопутних військ Збройних Сил України – торік успішно виступили у французькому Сен-Кантені, на знаменитому фестивалі, який щороку влаштовується на честь… блазня. «Взагалі, Сен-Кантен — місто стародавнє, — пригадує начальник — художній керівник Військово-музичного центру Олександр Шевчук. — У IV столітті воно входило до складу Римської імперії. І назву свою отримало від прізвища римлянина, який прийняв християнство (за що й постраждав — чоловік загинув мученицькою смертю і став святим). У місті споруджено прекрасну базиліку — найвищу в Європі. Власне, там варто побувати хоча б для того, щоб помилуватися цим справжнім дивом світу, неймовірним архітектурним шедевром. Адже описати ту грандіозну споруду неможливо — її треба бачити! Фестиваль називається „Буфо". Виявляється, у XVIII столітті там мешкав блазень — Буфо. Його знало все місто! Хтось здивується, що так вшанували не короля чи якогось знатного вельможу, а блазня, котрий прославився своїми дотепами та витівками. Однак жителі переконані: Буфо цілком заслуговує таких почестей. Він був дуже розумним і популярним у народі, й дошкульно висміював недоліки влади. Отож щороку у Сен-Кантені влаштовують водночас яскравий, феєричний карнавал і знаменитий міжнародний фестиваль, присвячений незабутньому Буфо. Це святкове дійство не проводили лише в роки французької революції, коли завзято працювала гільйотина і летіли голови тисяч невинних городян. Але з 1842-го унікальний, видовищний фестиваль духових оркестрів організовують там постійно. Отже цій традиції — не одне століття!».Велике враження справила на мене й «Антологія перського гумору», де зібрано найкращі зразки перського класичного та народного гумору: анекдоти і жарти, притчі, повчальні історії, а також історичні та напівісторичні анекдоти у талановитих перекладах Романа Гамади, Миколи Ільницького, Яреми Полотнюка, Надії Вишневської і Валерія Рибалкіна. Українському читачеві вперше пропонуються фрагменти таких славнозвісних творів, як «Ґулістан» («Трояндовий сад») Сааді Шіразі, «Багаристан» («Весняний сад») Абдаррахмана Джамі, а також твори маловідомих письменників, зокрема «Зібрання історій та світочі переказів» персомовного письменника Індії ХІІІ ст. Мохаммеда Ауфі. Практично в повному обсязі подано пародійні трактати знаменитого перського сатирика й гумориста XIV ст. Убейда Закані «Трактат на розвагу серця» та «Сто порад». Перед читачем постає ціла галерея образів сере��ньовічних мусульман — арабів, персів, таджиків, індійців, які знають і вміють цінувати дотепне слово, сповнене мудрощів та лагідної повчальності. Про побожного злодія і господаря саду Якийсь заброда в сад чужий заліз,Став з дерева плоди скидати вниз. Прибіг господар: – Чом заліз ти в сад?Ану, злодюго, повертай назад! Відповідає злодій: – Що верзеш?Я божий раб і сад цей – божий теж. Не трать даремно, скупердяго, слів,Бо я за щедрий стіл Аллаха сів. Господар до слуги: – Шнурка принось,Я хочу гостю показати щось. До груші прив’язав його – й мовчком,Почав по спині молотить дрючком. Гість крикнув: – Бога бійся, хочеш тиНевинного мене у гріб звести! Той відповів: – Не божий дрюк хібаПо плечах лупить божого раба? Оце ж ми з дрюком трудимось якраз:Виконуємо Господа наказ! (Джалаледдін Румі (1207-1273) „Маснаві-йе манаві”; переклад Миколи Ільницького та Яреми Полотнюка // Антологія перського гумору. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2010. – Серія „Скарби Сходу”) Як зазначає Роман Гамада, перська народна література активно взаємодіяла з літературою Індії. Зокрема, в індійському фольклорі сформувався цикл легенд про Бірбала, який мав титул „вершителя правосуддя” й „мудрого радника”. В цьому образі знайшли своє відображення „уявлення в середовищі городян, безсилих перед сваволею владоможців та впливових чиновників” про справедливого правителя. В народній творчості сформувався цикл оповідань „Про великорозумного й хитромудрого Бірбала”.А я одразу ж пригадав оповідки про славного львівського поета Варфоломія Зиморовича з уже згадуваного двотомника Юрія Винничука „Легенди Львова” („Історія з олією”, „Ґвалт”, „Загублені дукати”, „Масні гроші”, „Не ті жиди”, „Суха верба”). Митець жив у другій половині XVI – на початку XVII ст. і за свій розум та дотепність не раз обирався на посаду війта. „Коли Зиморович став бургомістром, – пише автор, – йому довелося розбирати чимало судових справ, а що чинив це дуже спритно, львів’яни переповідали їх і тішилися, що дав їм Бог такого мудрого і справедливого бургомістра”.Та й історії про короля Лева з цієї книги зображують його розумним і шляхетним правителем, котрий, до того ж, мав неабияке почуття гумору („Меч і піхви”, „Підкова і дукат”, „Як віщун хотів короля обдурити”, „Пугар вина”, „Костур”, „Нікому не минеться”, „Заснулі лицарі короля Лева”). Так, у оповідці „Намисто сирійського купця” стверджується: „За короля Лева казали, що можна покласти посеред вулиці гаман з грошима і, повернувшись наступного дня, застати його неторканим.Із задоволенням прочитав і „Захоплюючі розповіді” та „Веселу книгу” Алі Сафі у чудових перекладах Романа Гамади. Ці тексти належать до найпопулярніших творів перської літератури. Вже понад чотириста років їх читають у країнах, де поширена перська мова та близькі їй таджицька і фарсі-кабулі: в Ірані, Афганістані, Таджикистані, окремих районах Узбекистану, Пакистану та Індії. Остаточна редакція була завершена письменником у 1533 році. Назва книги „Латаїф ат-таваїф” (дослівно – „Жартівливі оповідки про людей різних верств”) якнайповніше відображає зміст – письменник зібрав усе найцікавіше і найкраще з арабської та перської класичної літератури. „Латаїф ат-таваїф” можна справедливо назвати першою антологією перського гумору – дотепного, лагідного і повчального.Алі Сафі народився наприкінці 60-х або на початку 70-х років XV ст. в місті Герат, на північному заході сучасного Афганістану, або ж, як припускають, в іранському місті Сабзавар, звідки привіз його у ранньому дитинстві в Герат батько – Хусейн Ваїз Кашефі – професійний проповідник, а також блискучий літератор, автор „Анваре Согейлі” („Сузір’я Канопи”). „Значення „Латаїф ат-таваїф” полягає передусім в тому, що письменник зібрав у цій книзі все найкраще з творів, писаних як перською, так і арабською мовою, – наголошує Роман Гамада. – „Латаїф ат-таваїф” з повним правом можна назвати енциклопедією перського гумору, яка за обсягом та багатством матеріалу (число історичних осіб доходить до тисячі) співвідноситься з твором великого антологіста Мохаммеда Ауфі „Зібрання історій та світочі переказів”. Як і його великий попередник, Алі Сафі віддав перевагу так званому історичному чи ж псевдоісторичному анекдотові, який становить собою коротке захоплююче або ж повчальне оповідання, де героєм виступає історична (часом вигадана, але яка вважається історичною) особа. Історичні анекдоти, з виразною сентенційністю та афористичністю, як правило, мають на меті на конкретних прикладах „із життя” видатних людей проілюструвати й підтвердити ті чи інші моральні постулати”. Нині „Скарби Сходу” поповнилися ще двома розкішними книгами – „Зібранням історій” Мохаммеда Ауфі та „Витонченими жартами” Убейда Закані. З творчістю цих видатних письменників, завдяки перекладам Романа Гамади, я познайомився вперше. Садідеддін Мохаммед Ауфі Бухараї (1172-1233) відомий як автор найстарішої антології перських поетів „Серцевина серцевин”, яка зберігає значення єдиного джерела з творчості поетів домонгольського періоду. Перу Ауфі належить також не менш цінна літературна пам’ятка „Зібрання історій та світочі переказів”, у якій скомпоновані оповідання історичного, культурного та літературного характеру. „Зібрання історій” справедливо називають антологією історичних та літературних оповідань, оскільки в ній зібрано 2113 літературних творів. Ауфі належить до числа персомовних письменників Індії. Рятуючись від монгольської навали, після блукань містами Мавераннагру, Хорасану, Гіндустану, побувавши на службі в різних правителів, він знаходить прихисток у Делі. Книга „Зібрання історій” написана для візира делійського султана. Кисра і господарОдного дня сидів Кисра, і ввійшов кухар, і простелив перед ним скатертину. Кухар спіткнувся об узвишшя, де сидів падишах, і трішки з отої їжі пролив на Кисру. Коли Кисра оте побачив, він розсердився і велів кухаря скарати. Почувши таке звеління, кухар узяв і вилив на голову Кисрі усе, що було в полумиску. „Як ти собі гадав, осмілившись на такий вчинок?” – спитав Кисра. „Коли ти за такий малий прогріх, що стався через мою необережність, вирішив мене скарати, люди тебе обмовлятимуть, і казатимуть вони: „Без малої провини ти скарав слугу і вчинив насильство”. Я ж не хочу, аби тебе вважали свавільцем, і тому я вилив на твою голову ввесь полумисок, бо коли ти мене скараєш на смерть, сеє значить, що ти скараєш мене за велику провину, а не за ту малу, яку я вчинив насправді”.Кисрі вподобалися оці його слова, він простив кухаря і достойно його винагородив.(„Зібрання історій” / Мохаммед Ауфі „Джавамі аль-гекайат ва лавамі ар-ревайат”; переклад із перської Романа Гамади. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – Серія „Скарби Сходу”) «Найвизначніший письменник-пародист і сатирик, народжений Персією», «людина талановита і вчена, один із майстрів стилю й чудового смаку», «найученіша людина свого часу, яка досягла цілковитої довершеності в усяких мистецтвах та складанні книжок і трактатів», «одна зі знаменитостей восьмого століття» (за мусульманським календарем), — так відомий англійський іраніст Едвард Браун писав про класика перської літератури Убейда Закані.Нізам ед-Дін Убейдуллах Закані (повне ім’я письменника) народився в останній чверті XIII ст. в селі Закан (звідси його прізвище) поблизу Казвіна, розташованого на півночі Ірану. Походив зі знатного арабського роду. Стрілами сатири не минав нікого, «вдаючись до сміху і глузування, місцями аж надто грубого й сороміцького». До книги «Витончені жарти» ввійшли вибрані твори знаменитого письменника, зокрема хрестоматійна казка «Миші й кіт» і «Трактат на розвагу серця» — збірка класичних жартів, писаних арабською й перською мовами. «Безсумнівно, центральним твором Закані є „Ресале-йе дильґушай" („Трактат на розвагу серця"), — зазначає Роман Гамада, — найбільший з-поміж його трактатів, складений з коротких оповідок-анекдотів, часто з історичним підтекстом, яким передує невеличкий вступ. Написаний у двох частинах — одна арабською, друга — перською, він є ніби підсумком багаторічних блукань Убейда західними містами Ірану (твір недатований). Зібравши все почуте, а також те, „що було на пам’яті", Закані виступає то звичайним собі пересмішником, то поринає у гущу народного гумору, точніше — гумору передмістя, часом цинічного, як сама епоха, загалом не позбавленого уроків гуманності й високої моралі, та бичує найлихіші пороки. Цілком народна й лексика цього твору, мова героїв, пересипана міцними й скоромними слівцями (що тривалий час було суттєвою перепоною його адаптації іншими мовами) й замішана на персько-тюркському просторіччі». ЩитОдин дурнолобий чоловік вирушив на війну. Він узяв з собою здорового щита, гадаючи, що буде із ним в безпеці. Щойно почалася битва, як з кріпості жбурнули каменюку і розбили йому голову. Він схопився рукою за голову і загукав: – Чи тобі повилазило?.. Ти не бачиш цього здорового щита, що поцілив мені в голову?(„Витончені жарти” / Убейд Закані; переклад із перської Романа Гамади. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012) Ці книги – унікальні. Вперше українською мовою перекладено з оригіналів і ошатно упорядковано шедеври перської (і світової!) літератури. Важливо, що всі книжки серії „Скарби Сходу” супроводжуються ґрунтовними і цікавими передмовами Романа Гамади. Наприклад, „Антологія перського гумору” починається з великої наукової розвідки, названої вельми оригінально – „… а потім доведи, що ти не верблюд”. „Українському читачеві добре відомий напівжартівливий вислів, винесений у заголовок, – говорить упорядник. – У своєму етико-дидактичному й великою мірою автобіографічному „Ґулістані” славнозвісний Сааді Шіразі, відмовившись від статусу придворного поета правителя Фарсу Атабека Абу-Бекра ібн Саада Занґі, у відповідь на прохання свого приятеля помогти йому влаштуватись на службу до якого-небудь владоможця, розказує йому таку притчу: „Бачили, як бігла на відчай душі лисиця, спотикаючись і падаючи. Хтось поспитав у неї: „Яка тобі сталась причина і що тебе так нажахало?”. Відказала вона: „Чула я, що забирають усіх верблюдів та примушують їх тягати в’ючаки��. – „Ну й дурна ж ти! – сказав той чоловік. – Яке має відношення верблюд до тебе і що в тебе з ним спільного?” – „Мовчи, – відмовляла лисиця, – коли злобителі нарочито скажуть, що я – верблюд і мене піймають, хто ж тоді клопотатиметься, аби мене ослобонили, хто ж тоді дослідить мою справу? Адже поки привезуть з Іраку протиотруйне зілля, вкушений змією дасть дуба”. Проте приятель не послухався, і довелось йому на тій службі „скуштувати гіркої”.Отже, мовлячи словами Убейда Закані, нехай читачі великодушно вибачать таку кількість не завжди серйозних дотепів та жартувань, хоча в цій книзі доволі й витончених і серйозних думок, читання яких повинно розважити серце та дати поживок розуму. Розумні ж і справедливі жарти, як сказав Пророк, не лишень дозволені, а й потрібні, оскільки вони є причиною приязні та любові”. Осторожно, неудачники! /news/1/2012-03-26-5582 /pda/news/1/2012-03-26-5582 Люди любят учить, особенно когда их об этом никто не просит. Но чего добилась та хорошая половина, которая пытается «наградить» своими советами ближнего товарища или «помочь» критикой в реализации его способностей? Жалкая работа с унизительной заработной платой в лучшем случае? Неудовлетворенность жизнью полностью. Так чему научить Вы нас пытаетесь, господа хорошие, раз сами еще ничему не научились?.. В своей жизни повстречала достаточно много разных типов людей. Но почему-то всегда удивлял тот факт, когда человек, который действительно добился достаточно многого в жизни – никогда не станет разбрасываться советами и пустыми словами, а тот, который ничего не имеет – при каждом же удобном случае старается давать своим слушателям «полезные» советы. Авторская колонка Mon, 26 Mar 2012 09:38:10 +0200 Люди любят учить, особенно когда их об этом никто не просит. Но чего добилась та хорошая половина, которая пытается «наградить» своими советами ближнего товарища или «помочь» критикой в реализации его способностей? Жалкая работа с унизительной заработной платой в лучшем случае? Неудовлетворенность жизнью полностью. Так чему научить Вы нас пытаетесь, господа хорошие, раз сами еще ничему не научились?..В своей жизни повстречала достаточно много разных типов людей. Но почему-то всегда удивлял тот факт, когда человек, который действительно добился достаточно многого в жизни – никогда не станет разбрасываться советами и пустыми словами, а тот, который ничего не имеет – при каждом же удобном случае старается давать своим слушателям «полезные» советы. Многие люди, вместо того, чтобы достигать самостоятельно того статуса, который даст право читать мораль другим, занимаются очковтирательством. Они просто пускают окружающим пыль в глаза. Они не открывают бизнес и не начинают его развивать. Они не создают прочные связи с окружающими людьми и не заводят новых знакомств. Они не получают нужное образование и не приобретают полезные навыки. Они вообще не хотят делать практические вещи, которые реально могут улучшить их теперешнее положение. Они врут окружающим. Но страшнее всего, что они привыкают к этому обману и впадают в самообман. Познакомьтесь, это типичные неудачник! «Лучше простой, но работающий на себя, нежели выдающий себя за знатного, но нуждающийся в хлебе» написано в Притчах. Еще один непонятный факт, который очень распространен в нашем обществе. О том, как люди, недовольные своим уровнем доходов, стараются создать себе имидж успешных и богатых людей. Люди, которые и так не могут похвастаться большими доходами или успехами в чём-либо, сами загоняют себя в нищету, покупая в кредит iPhon’ы, дорогие автомобили, швейцарские часы и прочие излишества. Только непонятно зачем все это? И кому нужен ваш выпендреж? Можно было бы жить по средствам и покупать себе обычные вещи. Вместо коммуникатора, половиной из функций которого человек всё равно пользоваться не будет, да и не умеет можно было купить обычный мобильник. Вместо достаточно дорогого Мерседеса можно было купить обычную легковушку. А учитывая нищенское положение, даже нужно! Незачем пытаться богато выглядеть в глазах других людей. Поверьте, окружающие и так очень хорошо вас знают. Вместо уважения, делая необдуманные вещи, можно добиться лишь насмешек. Что будет лишь ещё больше обострять чувство неудовлетворённости жизнью. И круг замкнётся. Придётся покупать ещё больше излишеств, чтобы подняться в своих глазах и тешить себя мыслью, что в глазах окружающих ты тоже вырос. Попробуй не обращать внимание на то, что о вас подумают окружающие. И просто жить так, как получается и как хотите. Ведь все ваши желания и стремления достичь чего-то в жизни будут работать только на вас. Вы всего добьетесь сами, чего захотите, главное это осознать и идти к своей цели. Вот тогда люди сами спросят у вас совет, и в их глазах будете казаться профессионалом своего дела. Они будут гордится, что с вами знакомы. Разве, это не то, к чему нужно стремиться? Вы сами знаете все свои «слабые стороны» начните работать над ними и вы станете такими, какими хотите. И даже намного лучшими и успешными, а не несчастными неудачниками, которых и так хватает с головой. Батько шукає тебе на картинах /news/batko_shukae_tebe_na_kartinakh/2012-03-23-5564 /pda/news/batko_shukae_tebe_na_kartinakh/2012-03-23-5564 Чернігівець Сергій Поляк трагічно загинув 18-літнім. Інколи важко примиритися зі смертю, яка рано, часом дуже рано забирає найкращих. Сергій був художником. Проте чому був? Його картини залишаються з нами. Фахівці оцінюють їх дуже високо. У Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана трепетно бережуть пам’ять про талановитого митця, влаштовують персональні виставки його картин. «Для мене кожен такий день — це свято, — говорить батько художника — Федір Олександрович. — Я дуже вдячний усім небайдужим людям, які прекрасно організовують ці виставки, і всім шанувальникам мистецтва, хто цікавиться творчістю мого сина. Життя Сергія було коротким, але яскравим, насиченим». Авторская колонка Fri, 23 Mar 2012 09:33:13 +0200 Чернігівець Сергій Поляк трагічно загинув 18-літнім. Інколи важко примиритися зі смертю, яка рано, часом дуже рано забирає найкращих. Сергій був художником. Проте чому був? Його картини залишаються з нами. Фахівці оцінюють їх дуже високо. У Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана трепетно бережуть пам’ять про талановитого митця, влаштовують персональні виставки його картин. «Для мене кожен такий день — це свято, — говорить батько художника — Федір Олександрович. — Я дуже вдячний усім небайдужим людям, які прекрасно організовують ці виставки, і всім шанувальникам мистецтва, хто цікавиться творчістю мого сина. Життя Сергія було коротким, але яскравим, насиченим».Сергій Поляк народився 23 липня 1975 року у Чернігові в сім’ї Федора Олександровича та Софії Гаврилівни. Тато працював майстром із ремонту годинників, мати трудилася начальником цеху на чернігівському підприємстві «Хімволокно». Сергій навчався в чернігівських середніх школах № 6 та № 20, а також — у Чернігівській дитячій художній школі. Він рано проявив своє творче обдарування: самобутнього, незвичайного підлітка захоплено називали вундеркіндом — вже перші його картини, модерні за формою, із зовсім не дитячим, глибоким філософським змістом, привернули увагу відомих і авторитетних мистецтвознавців. Тож Сергієві Поляку пророкували велике й славетне майбутнє. А він прагнув лише одного — малювати, створювати свій неповторний, дивовижний світ. Юний художник міг надзвичайно талановито зобразити натруджені руки матусі, проникливе обличчя тата, вимріяти чарівний, ніжний, зворушливий пейзаж, і водночас — вразити похмурими й пророчими полотнами, сповненими світової скорботи. Юнак страждав, бо талант приречений страждати в цьому житті. Недаремно його кумир Володимир Висоцький сказав: «Поэты ходят пятками по лезвию ножа и режут в кровь свои босые души…». Вступивши до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова, Сергій одразу ж привернув до себе увагу фахівців. Саме тут він створив свої найкращі картини. І трагічно загинув за загадкових обставин у неповні 19 років — фатальною датою в житті митця стало 1 березня 1994-го. Взагалі, мірилом долі є не кількість прожитих літ, а те, що здійснила людина в цьому світі. У осяяних іскрою Божою життя — нерідко, мов дивовижна зірка, яка променисто спалахує на небосхилі і, стрімко промчавши Чумацьким Шляхом, лине на Землю. У обраних — свій відлік часу. Їм треба багато встигнути, мандруючи шляхами досконалості.Саме такою була доля Сергія Поляка, життя і творчість якого — ніби рушник, гаптований червоним та чорним. Червоне — це любов батька і матері — Федора Олександровича та Софії Гаврилівни, які зробили все можливе, щоб його талант розвинувся і розквітнув. Це — вчителі, котрі, разом зі знаннями, віддавали й часточку своєї душі. Це — друзі, яких він так щиро любив і котрим завжди намагався зробити щось приємне. Чорне — це ті важкі, а часом і страшні запитання, які мучили його і спонукали давати відповідь у своїх творах — глибоко філософських, пронизливо трагічних, як і його передчасна загибель. «Дуже пам’ятною була виставка, яку ми організували до 30-ліття з дня народження Сергія Поляка, — розповідає директор Чернігівського обласного художнього музею Ірина Ральченко. — Саме до цієї дати ми зібрали його твори, які зберігаються в нашому художньому музеї (подаровані батьками), в дитячій художній школі та родинній колекції. Щоб показати доробок 18-літнього юнака, але вже зрілого майстра. Адже роботи, написані впродовж 1991–1994 років, коли він навчався в Одеському художньому училищі, свідчать про його дуже високий професійний рівень. Це — і натюрморти, і пейзажі, роботи з натури, гостро психологічні. Ми маємо право говорити про нього, як про надзвичайно талановитого митця». Привертають увагу автопортрети, написані в різний час, на яких Сергій ніби шукає себе, зрозумівши врешті, що і йому личить булгаковський «печальний чорний капелюх Майстра». Але справжнім потрясінням, вершиною творчості художника, є його триптих без назви, який навіть не промовляє, а кричить до сучасників, краючи душу вічними запитаннями про добро і зло. Десь на картинах він ��ожив до дня, До зморщок, до заключного фрагменту.Там тільки зоряна, та, все одно, стерня,Там просто місячно в зими рисорджименто. Це — рядки з вірша відомої поетеси Тетяни Дзюби, присвяченого Сергієві Поляку. На деякі свої запитання він уже відповів творчістю. Відповіді на інші шукає у вічності.Нині роботи обдарованого чернігівця знають далеко за межами України — в Росії, Білорусі, США, Канаді, Німеччині, Австралії, Бразилії, Словаччині та інших державах. Родина митця щороку вручає премії Сергія Поляка найкращим чернігівським молодим художникам.У день народження сина Федір Олександрович Поляк присвятив йому зворушливого вірша:Ми зібралися зновуБіля місця святого.Стихли марні розмови,Тільки тиша любові.Тільки тиша безмежна,Тільки вірність і віра.Ти не був обережним — Жив натхненно і щиро.Був привітним, мов літо.А душа все страждала,Бо буденного світуВсе було тобі мало.Що ж, від болю — до раюЙди, єдина дитино!Тільки батько шукаєВсе тебе на картинах…Запам’ятаємо цього вірша. Як запам’ятаємо і прекрасні картини 18-річного юнака, який жив і творив у нашому місті. Пока оппозиция говорит об объединении, Партия регионов побеждает /news/1/2012-03-21-5555 /pda/news/1/2012-03-21-5555 Сразу же просьба не расценивать заголовок как пиар партии власти. Это лишь констатация факта. Все последние внеочередные и промежуточные выборы в Черниговской области выигрывает Партия регионов. Время от времени Верховная Рада назначает внеочередные выборы в местные советы: где-то депутат умер, где-то сложил свои полномочия городской или сельский голова… Авторская колонка Wed, 21 Mar 2012 10:29:48 +0200 Сразу же просьба не расценивать заголовок как пиар партии власти. Это лишь констатация факта. Все последние внеочередные и промежуточные выборы в Черниговской области выигрывает Партия регионов. Время от времени Верховная Рада назначает внеочередные выборы в местные советы: где-то депутат умер, где-то сложил свои полномочия городской или сельский голова… На Черниговщине 19 февраля в Козелецкий районный совет прошёл Николай Бойко от Партии регионов, 26 февраля Тараса-Шевченковский сельский совет в Репкинском районе прошла Алёна Симнова от ПР, 11 марта Будищанский сельский совет Коропскго района прошёл Григорий Зинченко тоже от ПР. И вот на последних выборах в двух сёлах Черниговщины также сельскими головами выбрали регионалов: в с. Безугловка Нежинского района — Викторию Андрусенко, а в с. Талалаевка Неженского района однофамильца губернатора — Владимира Хоменка. На подходе выборы в Щорсе, и там похоже тоже победит регионал. А вот пример недавних выборов городского головы Обухова (Киевская область) . Первое место получил кандидат от ПР, набрав около 37% голосов. Вторым, с результатом около 22% стал кандидат от УДАРа. Третье место у кандидата от КОДа — 17%. Видим, что сумма голосов, поданных за оппозицию, превышает голоса власти. Но в итоге победил всё равно регионал. Оппозиция не смогла объединиться, не смогла выставить единого кандидата. При этом объединенная оппозиция (КОД) в Чернигове перед камерами подписывает договора, делит округа и заявляет, что их кандидаты обязательно победят провластных в мажоритарных округах на следующих парламентских выборах в октябре 2012. Нет, я далеко не приверженец нынешнего режима, но, господа оппозиционеры, с таким «объединением» результат Ваш будет очень скоромным и прогнозируемо низким. Нужно Вам что-то решать. Ліки від заздрощів /news/liki_vid_zazdroshhiv/2012-03-18-5516 /pda/news/liki_vid_zazdroshhiv/2012-03-18-5516 Авторская колонка Sun, 18 Mar 2012 22:15:53 +0200 Ліки від заздрощів. Кралюк Петро. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман. — К. : Ярославів Вал, 2010. — 320 с.Якось, коли я служив у багатонаціональній радянській армії (умови були кепські, наче два роки в буцегарні відсидів), трапився випадок, від спогадів про який у мене й зараз обличчя від сорому паленіє. Був там один вірменин, що народився і виріс десь між Орлом та Бєлгородом. Дізнався про моє походження й запитує, ніби між іншим: — Кого в армії більше всього не поважають? Трохи поміркувавши, кажу:— Мабуть, євреїв… — Жидів? — хитро примружує очі. — Ти в цьому впевнений? — Ну, ще про молдаван та чукчів анекдоти розповідають… Він зуби як вишкірить: — Ні, друже, найбільше не люблять вас — українців! Я йому мало в пику не заїхав: — Ти що, — кричу, — зовсім глузд втратив?! А він:-То давай засперечаємося! Я пообіцяв найцінніше — свою порцію масла за сніданком (о, то був справжнісінький скарб — у нашому війську, лише за один поцуплений шматочок маслечка, об голову підступного загарбника, котрий одразу ж перетворювався на запеклого ворога, могли навіть стілець розбити!). Отож я й уклав парі, запевнивши, що негайно віддам найдорожче, якщо програю. Хоч був переконаний: язикатий єфрейтор просто бере мене на кпини. Запросили свідків, розтлумачивши їм, що й до чого. Підійшли до узбека: — Усмане, хто тобі особливо не подобається — росіянин, українець, казах?.. — Хохоль, — посміхається. Ми тоді до азербайджанців: — Яшаре, Наджафе, скажіть?.. — Хохоль! Даргинець Мухтар, лезгин Корхмаз, адигеєць Анзор, табасаранець Маллакерим і туркмен Гельдимурад говорили одне й те ж. Всі вони були моїми приятелями, але не знали, що я — українець… Тоді мені стало так кепсько, ніби хтось узяв порцелянову вазу і розбив її на моїй голові. Я все зрозумів! Багатьох у війську дратувало, що ті ж азербайджанці майже завжди спілкувалися рідною (зовсім незрозумілою для нас) мовою і захищали один одного за будь-яких обставин. Правий чи не правий Яшар — одразу ж з’являвся гурт земляків, готових землю гризти, аби відстояти свого товариша, ким би не був його супротивник. А українці Богдан та Мирослав могли спокійнісінько спостерігати, як зграйка волоцюг розправляється з їхнім співвітчизником. Це в кращому разі! А в гіршому -були не проти й собі натовкти незговірливого хохла. І якщо навіть комусь раптом спадало на думку заступитися за земляка зі Львова, Полтави чи Дніпропетровська, в останню, вирішальну мить мозок співчутливого нащадка легендарних запорозьких козаків враз огортав такий панічний страх, що бідолаха буквально ціпенів на місці, немов вкопаний. Всі прапорщики («куски» — як їх називали у нашому батальйоні) були хохлами. Не українцями, а саме хохлами — брутальними, неосвіченими й злодійкуватими. Вони принципово не розмовляли рідною мовою і дбали виключно про власні дупи, сон та апетит. І, оскільки відверто боялися чіпати кавказців, щодня збиткувалися зі своїх — українців.Власне, мені поталанило — у перший же день служби заступився за туркмена, на якого накинулося водночас кілька «дідів» (адже звик, що битися треба по-чесному — один на один). Відтоді всі туркмени ставилися до мене напрочуд приязно і готові були роздерти кожного, хто осмілився б підняти руку на їхнього великого друга. Ніхто й не ризикував випробовувати терпіння «дітей пустелі» — там, в Астраханському краї, їх служило багато. Дехто взагалі не розмовляв російською, зате надзвичайно майстерно володів ножем…«А й справді, хіба ми, українці, любимо і розуміємо один одного? — розпачливо міркував я, ганебно програвши принципову суперечку винахідливому вірменинові. — Ні, нас губить не пиятика, хоч українець без чарки, все одно, що кореєць без рису. Продажність, жадібність і заздрість — ось без чого ми не можемо жити! Бо ладні запопадливо упадати перед якимсь пихатим заїжджим Філіпом і цькувати свого Миколу, бо Філіп, бачите, шляхетний гість, а Микола — всього лише односелець, що набрид, мов гірка редька. Жлоби! Жлоби…». Ці гіркі роздуми тоді ще зовсім юного рекрута імперського війська пригадалися нещодавно, коли читав новий історичний роман — «Шестиднев, або Корона дому Острозького». Петро Кралюк створив чесну книгу. І це вразило! Будемо відвертими — мабуть, немає науки, кон’юнктурнішої за історію. Адже кожен правитель прагне переінакшити її на власний смак, нехтуючи очевидними фактами. І завжди знаходяться новітні придворні міфотворці, ладні вірнопіддано догодити своєму амбітному патронові. Інколи це виходить навіть не бездарно, однак — безсоромно брехливо. Власне, з історичними романами у незалежній Україні — сутужно. Їх настільки мало, що обдарованих літераторів, здатних писати такі книги, варто заносити в Червону книгу й створювати для них бодай якісь людські умови — нехай живуть!Тому треба віддати належне Михайлові Слабошпицькому (можна написати — Лізі українських меценатів та видавництву «Ярославів Вал», але, зрозуміло ж, хто це все придумав) за засновану в 2009-му серію «Українська Кліо». Маємо вже дійсно цікавий роман Василя Шкляра «Чорний ворон» («Залишенець»). А тепер — і проникливу, багатовимірну, по-філософському глибоку п��озу Петра Кралюка. Некоронований король України-Руси, найбагатша людина Речі Посполитої — князь Василь-Костянтин Острозький, відчуваючи наближення смерті, замовляє слузі — малярові Івану — свій портрет. Причому художник мусить намалювати князя впродовж шести днів. Митець мерщій береться до роботи, а «монарх», позуючи йому, пригадує все своє звитяжне і водночас таке стражденне життя. Нерідко подумки Іван сперечається з князем, засуджуючи сумнівні діяння можновладця (безперечно, дошкульні й іронічні «коментарі» маляра — одна з родзинок книги): «Ми багаті (аж занадто), щедрі (теж занадто). І — дурні. А тому бідні. Віддаємо своє за безцінь. Такими нас бачать у Польщі, Німеччині, у Влохах. І кепкують над нами, русинами. Чи урозуміємо це колись, княже, і станемо недурними?». Або: «Так, милостивий князю, щоби лишитися в пам’яті прийдешніх, мучеником стати потребно. Або пролити багато крові. Ще краще — одне і друге содіяти. Тоді тебе не забудуть — напевне! Та не хочу я кров лити, ні страждань приймати. Хочу просто жити. Творити красу. Її дав Бог! Хай забудуть мене. Але зостануться у церквах мальовані мною ікони, лишиться і цей портрет. Щось оповідатимуть людям вони… Щось казатимуть».Розповідь заворожує. Тут і гостросюжетний політичний детектив (на що тільки не здатні можновладці заради ще більшого багатства та слави!), похмура (але не нудна!) середньовічна містика, давні чарівні легенди, життя справді видатних людей (причому автор, як і його персонаж — маляр Іван, майстерно змішуючи різні фарби, створює незвичні напівтони, несподівано поєднує романтичний стиль із дотепною іронією), велике та вірне кохання й водночас — неймовірні пригоди вродливої авантюристки, масштабні батальні сцени з карколомною зміною подій та облич…І — неквапливий потік свідомості виснаженої життям, самотньої людини, — така собі сповідь перед нами, нащадками: «Мені — за вісімдесят. Мало хто доживає до таких літ. Іноді видається, що я прожив декілька життів — добрих, поганих, щасливих, просто ніяких. Давно померла моя дружина Софія, народивши перед кончиною сина Олександра. Тепер і його нема. Відійшли у вічність інші діти — дві дочки, Катерина та Гальшка; син Костянтин. Лише найстарший живе. При хрещенні нарекли його Іваном, але тепер усі Янушем кличуть. Маю що згадувати. Можу годинами сидіти в задумі. А перед моїми очима бовваніють лики різних людей. Деякі змаліли, розмилися. Призабулися й діяння людські. Та можна домислити їх, побачити такими, як хочеться. То мій світ. І я у нім судія». Династія князів Острозьких відіграла важливу роль в історії українських земель епохи Середньовіччя. Саме вони, наголошує автор, після розпаду Київської Русі, а пізніше загибелі Волинсько-Галицької держави, виступили продовжувачами давньоруських політичних і культурних традицій. Перший відомий представник династії — Данило з Острога — боровся з експансією польського короля Казимира Великого на територію Галичини, використовуючи при цьому допомогу татар. «В принципі, нічого тут дивного немає, — зазначає Петро Кралюк у науковому дослідженні, яке супроводжує „Шестиднев…". — Його попередники, галицько-волинські правителі, не раз вдавалися до татарської допомоги, воюючи з поляками. Тому варто відмовитися від одномірно-примітивного стереотипу „монголо-татарського іга". Руські князі не лише воювали з татарами, а й були їхніми союзниками — вільними чи невільними». Цілком згодний із Вами, пане Петре!Запам’яталася й зворушлива легенда, наведена в романі. Коли у Данила та його дружини помер коханий син Дмитро, в похованні княжича брало участь 120 священиків на чолі з єпископом, а над могилою батьки поставили велику круглу вежу (очевидно, це відголос будівництва вежі-донжону, яка й нині є окрасою Острозького замку; адже деякі дослідники вважають, що вежа побудована в XIV ст., тобто в часи, коли княжив Данило). Згідно з легендою, князь зробив багаті внески у вибудувану ним Микільську церкву, а його дружина молилася по монастирях. Нарешті Господь пожалів нещасних батьків: княгині явився янгол і сказав: «Не плач, Василисо, душа вашого хлопчика житиме з вами на землі, але лише до тих пір, поки ви, батьки, будете кожну ніч, перед світанком, молитися на його могилі». І дійсно, молячись на могилі, вони чули голос свого сина.Старший син князя — Федір — успадкував по батькові Острог і був захисником Вільна (столиці Великого князівства Литовського) від військ хрестоносців. Також він брав участь у Грюнвальдській битві, обороняв українські землі від татарських наїздів. В останні роки життя Федір Острозький відійшов від мирських справ, прийнявши чернечий постриг під іменем Феодосія у Києво-Печерському монастирі, вів праведне життя, став схимником і був похований у дальніх печерах обителі. Після смерті його канонізували як преподобного Феодосія. Колишній звитяжний воїн став святим.На Острозі князем лишився Василь, молодший син Федора, прозваний Красним (бо гарним був із лиця): «Пригадується оповідка (давно її чув, здається, ще в дитинстві) про князя Василя. Почав він будувати собор на Галиновій горі в Острозі. Та жадібний був. Свої скарби в землю ховав — аби ніхто не знайшов. Грошей на собор не вистачило. Збудував лише одну стіну — північную. Та й ту перетворив у мур обронний. Розгнівався бог на Василя. Зробив так, щоб князь забув, де заховав скарби. Шукав їх Василь, шу��ав, а не знаходив. Тоді зібрав духовенство, наказавши йому, аби воно обійшло хресним ходом замок. Помогло це. Знайшли скарб, почали копати. Уже й докопалися. Під заступом почули дзвін золота. Однак зненацька налетів вітер (та що вітер — справжній буревій), смерчі крутилися над землею — і засипали скарб і копачів, що відкопували його. З того часу раз на рік, у той день, коли вітер засипав нещасних копачів, вони оживають. І намагаються відкопатися. Тоді на Галиновій горі чути стук, шум від розкопування землі. Десь опівночі копачі доходять до поверхні. Та пізно вже. Настає нова доба. Й земля знову поглинає нещасних…». Батько головного персонажу роману — Костянтин Іванович Острозький — належав до найвидатніших полководців і політичних діячів минулого. Він виграв велику кількість битв, деякі з яких мали міжнародне значення. Польський ренесансний хроніст М. Стрийковський називав його «другим Ганнібалом, Пірром і Сціпіоном руським і литовським…, мужем світлої пам’яті і надзвичайно прославленої діяльності». Сім років Костянтин Острозький перебував у московському полоні, але втік, скориставшись першою ж можливістю; повернувся в Україну і знову отримав гетьманську булаву. Упродовж багатьох наступних років він воював зі «степом», здобувши блискучі перемоги над переважаючими силами татар. А 8 вересня 1514 року, під Оршею, завдав нищівної поразки величезному війську Московії. До кінця життя князь К. І. Острозький залишався гетьманом Великого князівства Литовського. У 1511 р. став каштеляном Віленського замку, а в 1522-му — троїцьким воєводою. «Це були найвищі пости у владній ієрархії князівства, котрі могли займати лише католики, — наголошує автор. — Те, що їх, всупереч наявним правилам, отримав православний, свідчило про неабиякі здібності й здобутки князя».Костянтин Іванович вперше одружився у віці майже п’ятдесяти років (ніколи було раніше через державно-політичні справи, військові битви та полон). Тетяна Гольшанська подарувала своєму чоловікові лише одну дитину — хлопчика Іллю. А коли дружина померла, князь узяв шлюб вдруге. У той час йому було більше шістдесяти років. Дружиною Костянтина Івановича стала княжна Олександра Слуцька. Ось як про це розповідається у легенді в інтерпретації Йосипа Новицького: «Якось м. Слуцьк оточили татари. Ні князя, ні родини його не було в місті, війська мало, та і те в паніці. І ось дочка князя Олександра, яка випадково залишилася тут, сама організовує захист і посилає гінця до князя К. І. Острозького за допомогою і за іконою князів Острозьких (Межирицької Божої Матері), яка завжди допомагала князям Острозьким у битвах. Сили небесні вмить принесли ікону повітрям і княжна прогнала втричі більшу рать татарську. З’явився князь і, здивований розумом та геройством князівни, тут же запропонував їй одружитися з ним».Ймовірно, в лютому 1526 р. Олександра народила сина Василя (пізніше, вже по смерті батька, він узяв його ім’я — Костянтин). «Відразу ж після кончини Костянтина Івановича виникли непорозуміння між Іллею та матір’ю малолітнього княжича Василя щодо успадкування маєтностей Острозького князівства, — розповідає Петро Кралюк. — Покійний князь залишив після себе величезні володіння, які розкинулися на території Волині, Білорусі і Литви. Розгорілася домова війна, що супроводжувалася навіть військовими сутичками. Насамкінець більшість володінь Острозьких опинилися в руках Іллі». Але той прожив недовго. Одружився з придворною дамою Беатою Костелецькою (за чутками — позашлюбною дочкою польського короля). Однак на пишному весіллі, в Кракові, на рицарському турнірі королевич Сигізмунд Август, хоч і не відзначався талантом вояка-наїзника) вибив Іллю з сідла (можливо, князь піддався навмисне, аби вислужитися перед королем). Впавши з коня, Ілля тяжко захворів і незабаром помер. Втім дехто був переконаний, що саме молода дружина спеціально звела чоловіка в могилу, змусивши його написати заповіт.Ілля пішов із життя, так і не дочекавшись первістка. А за три місяці Беата народила Гальшку (Єлизавету), яка стала однією з найбагатших наречених у Польщі та Великому князівстві Литовському. Змагання за її руку призвело до кривавих сутичок і стало матеріалом для численних легенд. У романі детально описані дивовижні пригоди невгамовної Беати та її нещасної доньки. Тому не переказуватиму — почитайте. Як на мене, це — чи не найцікавіші сторінки книжки! Любовно-авантюрні пристрасті за участю віроломної красуні Беати ані на йоту не поступаються історіям, які принесли гучну славу класикам французької, англійської, російської, польської та інших літератур. Фактично все життя Василь-Костянтин Острозький змушений був боротися за спадок батька. Врешті-решт він переміг і став найзаможнішою людиною Речі Посполитої. Але чи можна назвати його щасливим? Рано втративши кохану дружину, князь більше не брав шлюб — збе��ігав вірність покійній Софії. Він пережив майже всіх своїй дітей, крім старшого сина Івана. Був палким захисником православ’я від церковної унії, однак двоє його власних синів — Іван (Януш) та Костянтин — стали католиками. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. відбувається поступовий перехід українських князів та шляхти з православ’я на католицизм. Але чи була винна в цьому лише Люблінська унія? Звісно, урядові кола Речі Посполитої проводили прокатолицьку політику. Однак чи мала б ця політика поважні наслідки без підтримки руськими можновладцями? Адже останні, про це йдеться і в романі «Шестиднев…», були майже абсолютними господарями в своїх володіннях. «В українській історіографії часто релігійні конверсії трактувалися як результат насильства з боку католиків. Насправді ж, руських князів та шляхтичів ніхто не силував до цього, — наголошує Петро Кралюк. — У більшості випадків то була справа їхнього особистого вибору. Маючи змогу бувати в Польщі та країнах Західної Європи, вони знайомилися з надбаннями західноєвропейської (переважно католицької) культури, яка ввібрала в себе елементи Ренесансу. Католики пропонували кращу систему освіти, ніж православні, у них були розвинуті книговидавництво, театр, образотворче мистецтво, скульптура, архітектура. У такій ситуації православні князі й шляхтичі віддавали перевагу католикам перед православними. Звісно, були й інші причини — політичні, міркування кар’єрного росту тощо. Проте культурний чинник відігравав чи не найголовнішу роль».Усвідомлюючи небезпеку культурної експансії католиків, Василь-Костянтин Острозький, незадовго після Люблінської унії, засновує Острозьку академію (близько 1576 р.), закладає в Острозі одну з найбільших тогочасних друкарень в Україні, видає Острозьку Біблію (1580–1581), при його дворі формується гурток вчених-полемістів, які дискутували з католиками. «В.-К. Острозький намагався створити такий модернізований варіант руської (української) культури, — зазначає автор, — яка б, залишаючись православною в основі своїй, ввібрала досягнення культури західноєвропейської і могла б дієво протистояти наступу католицизму».Ще один персонаж роману — «цар Наливай» — козацький ватажок Семерій (Северин) Наливайко, якого Петро Кралюк називає чи не найяскравішою і водночас чи не найзагадковішою фігурою української історії кінця XVI ст. Про нього складали легенди, борців проти церковної унії навіть іменували наливайківцями, а православну церкву в Україні на початку XVII ст. називали наливайківською.У «Шестидневі…» розповідається, як родина Наливайків перебралася в Острог під покровительство В.-К. Острозького. Старший брат Семерія — Даміан (Дем’ян) — навіть зробив блискучу кар’єру при дворі князя, ставши однією з центральних фігур Острозького релігійно-культурного осередку. Потім Северин Наливайко подався на Січ, а згодом, здобувши належний козацький вишкіл, повернувся в Острог, де служив у надвірному війську князя.«Семерій виходить на військово-політичну арену як відносно самостійна фігура в 1594 році, — зазначає автор. — Тоді він формально полишає службу у князя В.-К. Острозького й організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. На чолі козацьких загонів С. Наливайко у 1594–1595 рр. здійснив походи в Молдавію, а також на землі у гирлі Подунав’я, які контролювалися турками. Робилися ці походи при домовленостях із австрійським імператором Рудольфом II і підтримувалися римським папою». Знав про це й схвалював такі походи і Василь-Костянтин Острозький, — наголошується в «Шестидневі…», — адже вони стримували експансію татар і турків на землі України.Однак восени та взимку Семерій зі своїми «свавільними козаками» «осідав на лежах» (переважно на Поділлі, Поліссі й Білорусі), грабуючи місцевих шляхтичів. Зрозуміло, це викликало обурення у можновладців Речі Посполитої. Врешті-решт Наливайка разом з іншими козацькими ватажками схопив польний гетьман Станіслав Жолкевський і привіз до Варшави. Семерія довго катували — прагнули отримати компромат на В.-К. Острозького, який у той час різко виступав проти короля й церковної унії; однак бранець не виказав князя. Чи не найбільш хвилюючі, зворушливі сторінки роману — прощання Василя-Костянтина з Семерієм. Князь таємно відвідує козацького ватажка у в’язниці: «Підходжу до Наливая. І враз обіймаю його — як рідного. Сина? Не чекав він такого. І я не чекав. Триває це якусь мить. „Кріпися, Семерію", — кажу на прощання. Більше нічого не можу сказати. На мої очі навертаються сльози. Та Наливай уже не бачить їх… Він майже не знав батька свого. А я батьком йому не став. Зате Наливай учинив, як вдячний син». С. Наливайка стратили 1597 р. на ринку у Варшаві, відрубавши голову, а потім четвертували тіло. У польській мемуарній літературі з’явилися повідомлення, що Семерій наказував себе іменувати царем Наливаєм і ніби під час страти йому на голову надягнули розпечену залізну корону.Але в романі цього немає: «Кат штовхнув смертника, мовляв: іди до лобного місця. Але той не йде. Просить ката розв’язати руки. Кат дивиться на сторожу. Що чинити? Йому дають знак. Хай так буде — остання воля. Кат звільняє руки Семерія від пут. Той розправляє їх — наче птах. Ось він зараз полетить — далеко, на свою Волинь, Подолію, Україну, Дике поле. По-гу-ля-є! Та не буде цього. Не буде. Наливай смиренно несе правицю до лоба, хреститься. Він — раб божий. І все у волі Бога. Щось шепоче. Може, читає молитву. Кат спокійно жде. Хвилина більше, хвилина менше — яка різниця. Семерій роздивляється навколо — ніби когось шукає. Хочеться крикнути: „Се-ме-рі-ю-ю-ю!". Та з горла виривається лише глухий хрип. Все! Відтята голова котиться долівкою. І бризкає червона кров. Кат розрубує тіло на кавалки, які висітимуть у різних частинах Варшави — на пострах, чи на радість». Серйозним ударом для Василя-Костянтина Острозького став конфлікт із низовими (запорозькими) козаками в 1592–1593 рр., який зрештою вилився в збройне повстання під проводом козацького ватажка Кшиштофа Косинського. Вирішальна битва відбулася 2 лютого 1593 р. біля містечка П’ятка на півдні Волині. Козацьке військо зазнало поразки. Але ні В.-К. Острозький, ні його син Януш не чинили репресій. Однак ця подія стала знаковою, започаткувавши конфлікт між старою аристократичною Руссю і Руссю новою — козацькою.Хоч «загалом Василь-Костянтин позитивно ставився до козацтва, — доводить Петро Кралюк. — Козаки служили в його надвірному війську. Вони мали змогу відносно вільно діяти на Київщині, де він був воєводою, і навіть у його маєтках. Зрештою, В.-К. Острозькому козацтво було потрібне як сила, що стримувала татарські напади. Сергій Леп’явко, який спеціально досліджував перші збройні виступи козаків, так писав про їхні відносини з князем: „Все своє довге життя він вважався покровителем низового товариства. Про тісні зв’язки Острозького з козаками неодноразово свідчили польські й татарські інформатори ще з часів короля Баторія. Ще перед знаменитим набором реєстру 1578 року розслідування королівської комісії прямо засвідчило, що найбільше козаків виходило з його маєтків". Принаймні, в генезі козацтва В.-К. Острозький відіграв не менш важливу роль, ніж… засновник Запорізької Січі князь Д. Вишневецький». Василь-Костянтин прагнув підкреслити особливий статус князів Острозьких. Так, він замовив пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого батька, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. На надгробку Костянтин Іванович зображений із короною. На замовлення Василя-Костянтина придворні поети створюють панегірики з красномовними натяками на його монархічне достоїнство. А в Острозькій Біблії вміщено передмову, де князь ніби порівнюється з римським імператором Костянтином. Розповсюджується версія, що предком Острозьких був король Данило Галицький. І саме його корону наприкінці роману тримає в руках Василь-Костянтин, позуючи художнику. Але… Картину завершено й старий князь раптово помирає. Митець, непомітно від слуг, забирає корону з собою. Не для наживи — сподівається, що настане час і її одягне достойна людина. Бо син князя — «покатоличений» Януш — не гідний такої реліквії. За кілька років маляр Іван приїжджає до Острозького замку і переконується в своїй правоті, побачивши як несподівано змінився портрет Василя-Костянтина: «Той самий лик, та одежа. Але корони вже не було. Замість неї князь байдуже перебирав золоті монети. Образливо стало… Януш, певно, наказав перемалювати картину. Для чого це він зробив? Не хотів, щоби батько його постав яко монарх. І сам не хотів ставати руським монархом. Досить було йому крісла першого світського сенатора Польщі. Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі! Але нащо князя Островського малювати з монетами в руках, наче якогось лихваря? Чи, може, маляр, якого запросили десь із Польщі і якому довірили переробити портрет цей, захотів позбиткуватися над руським князем? А ти, Януше, це проковтнув. Навчилися ми ковтати образи. Вже й не помічаємо цього… Невдовзі по справі тій закликали мене у Костянтинів, аби я церкву святої Трійці там розписав. І просили намалювати Костянтина Костянтиновича, князя Острозького, яко фундатора храму цього. Я почав малювати. Душу хотів відвести. Малював кн��зя ще міцним, дужим. Та чомусь фарби лягали так, що біля нього зобразив я смертне ложе, на якому лежить його син. А князь у глибокій скорботі пребуває. Гарно, казали мені, змалював ти князя і княжича Олександра. І те — як отець печалиться за сином своїм. Я не перечив. Та коли малював князя біля смертного одра, то чомусь не про Олександра думав — про Наливая. І переносив риси лиця Семерія на образ сина, над яким скорбить отець. А в своєму убогому домку я ховав корону. Якби жив Наливай, віддав би йому королівський вінець. Направду, цей чоловік достоєн був бути руським монархом. Зараз достойних не бачу. І чи побачу колись?.. Але — вірю!».Ви ще заздрите нинішнім можновладцям? Прочитайте цей роман… Ярослав Демченков: Чернігівщина у минулому році «проїла» бюджет та не заклала фундаменту для розвитку у 2012 році /news/1/2012-03-15-5498 /pda/news/1/2012-03-15-5498 За інформацією депутата Чернігівської обласної ради Ярослава Демченкова Чернігівська область у 2011 році заробила майже 1 мільярд 880 мільйонів гривень, а витратила більше 1мільярду 909 мільйонів гривень. Минулорічні доходи області порівняно з 2010 роком зросли майже на 35 %, а видатки на 30,3%. Краще за всіх у області працювали податкові органи, які, наприклад, зібрали 94% запланованого податку на доходи фізичних осіб, що склало більше 238 мільйонів гривень, проте це значно більше ніж у 2010 році. Авторская колонка Thu, 15 Mar 2012 16:24:26 +0200 За інформацією депутата Чернігівської обласної ради Ярослава Демченкова Чернігівська область у 2011 році заробила майже 1 мільярд 880 мільйонів гривень, а витратила більше 1 мільярду 909 мільйонів гривень. Минулорічні доходи області порівняно з 2010 роком зросли майже на 35%, а видатки на 30,3%. Краще за всіх у області працювали податкові органи, які, наприклад, зібрали 94% запланованого податку на доходи фізичних осіб, що склало більше 238 мільйонів гривень, проте це значно більше ніж у 2010 році. Куди було витрачено бюджет області? Майже 39% (більше 275 мільйонів гривень) бюджету було спрямовано на освіту, охорону здоров’я — 39,9%. Показово низькою є середня вартість харчування в обласних лікарняних закладах і диспансерах, яка становить 9 гривень 50 копійок у розрахунку на 1 ліжко-день, що є одним з найгірших показників по країні. Лише 9,8% коштів бюджету було спрямовано на соціальний захист та соціальне забезпечення, культуру — 7,5%, фізичну культуру і спорт лише 2,0%. У цих видатках майже 55% коштів було спрямовано на оплату праці, майже 9% на оплату комунальних послуг та енергоносіїв, продукти харчування та медикаменти — 10,0%.«Іншими словами область проїла кошти та практично нічого не витратила на розвиток», підсумував цифри Ярослав Демченков. Майже 34 мільйонів гривень було витрачено на «латання дірок» автомобільних доріг у області. Обласна рада у 2011 році області коштувала більше 6 мільйонів гривень. Депутатська діяльність Олександра Кодоли: «Працювати тільки на користь громади» /news/deputatska_dijalnist_oleksandra_kodoli_pracjuvati_tilki_na_korist_gromadi/2012-03-05-5408 /pda/news/deputatska_dijalnist_oleksandra_kodoli_pracjuvati_tilki_na_korist_gromadi/2012-03-05-5408 Скажіть, будь ласка, які найяскравіші моменти запам’ятались Вам за час вашого депутатства? Як керівник фракції «Батьківщина» буду говорити в цілому про нашу фракцію. Що стосується депутатської діяльності, то приємних вражень не дуже багато. Як Ви знаєте, наша фракція знаходиться в опозиції, але хочу зазначити, в конструктивній опозиції до цієї діючої влади. Ми вносимо свої пропозиції по кожному проекту рішень, це стосується і бюджету, і інших програм. Варто зазначити, що на минулій і позаминулій сесії керівництво Чернігівської обласної ради намагалося проштовхнути питання надання дозволів на видобування нафти в нашій області. Зрозуміло, що компанії, які цим займаються, є досить прибутковими, а саме: бурова компанія «Рудіс», а також перша нафто — газова компанія України. Не важко знайти в Інтернеті кому належать ці компанії. І тому, тільки після нашої активної позиції на позаминулій сесії це питання не було підтримане більшістю. Авторская колонка Mon, 05 Mar 2012 08:05:48 +0200 Скажіть, будь ласка, які найяскравіші моменти запам’ятались Вам за час вашого депутатства? Як керівник фракції «Батьківщина» буду говорити в цілому про нашу фракцію. Що стосується депутатської діяльності, то приємних вражень не дуже багато. Як Ви знаєте, наша фракція знаходиться в опозиції, але хочу зазначити, в конструктивній опозиції до цієї діючої влади. Ми вносимо свої пропозиції по кожному проекту рішень, це стосується і бюджету, і інших програм. Варто зазначити, що на минулій і позаминулій сесії керівництво Чернігівської обласної ради намагалося проштовхнути питання надання дозволів на видобування нафти в нашій області. Зрозуміло, що компанії, які цим займаються, є досить прибутковими, а саме: бурова компанія «Рудіс», а також перша нафто — газова компанія України. Не важко знайти в Інтернеті кому належать ці компанії. І тому, тільки після нашої активної позиції на позаминулій сесії це питання не було підтримане більшістю. Наша позиція була така, що ми підтримаємо надання дозволу на видобування нафти тільки в тому випадку, якщо ці компанії візьмуть на себе певні інвестиційні зобов’язання. Адже проблем у нас в області багато, які потребують вирішення, особливо віддалені від обласного центру райони. Ми знаємо в якому стані знаходяться у нас на Чернігівщині дороги. Тому, завдяки активній позиції нашої фракції були підписані інвестиційні угоди з цими двома компаніями, а саме: щорічне вкладання ними 100 тисяч гривень в ці райони. Але дуже складно подібні питання проводити, оскільки в нашій фракції всього 19 депутатів. Також, в мене була особиста пропозиція щодо внесення змін до регламенту обласної ради. Приблизно півроку тому, я пропонував щоб депутатські запити і заяви були першим питанням на порядку денному, а не останнім як зараз, така практика є в більшості обласних радах. Але більшість депутатів обласної ради не підтримала цієї пропозиції. На мій погляд, депутати більшості бояться таким чином розв’язувати руки опозиційним депутатам. Як депутату і громадянину мені є неприємним той факт, що наша область вже четвертий рік знаходиться на останньому місці за всіма показниками рейтингів провідних українських аналітичних центрів. І керівник області продовжує її спокійно очолювати. Він вже чотири роки займає посаду, а це найдовше за всіх губернаторів. Всі ми розуміємо, що він виконує головне завдання президента. На прикладі місцевих виборів: він виконав завдання по фальсифікації і отримання тих результатів, які були потрібні керівництву держави. Саме тому він і залишається керівником області, не зважаючи на всі показники соціально — економічного розвитку регіону, які найгірші по Україні. Чи здійснюєте Ви прийом громадян, як часто? Та які найгостріші питання виникають під час особистого прийму громадян? Ви знаходитесь зараз в офісі обласної організації БЮТ, де діє громадська приймальня. Є кваліфікований керівник громадської приймальні, юрист, є графік прийому депутатами, які приймають і тут, і по закріпленим за ними дільницями. Дуже часто надходять телефоні дзвінки, бо наш телефон є у загальній довідці, яка доступна кожному. Приходять мешканці міста, приїздять громадяни з області. Дуже багато звертаються за матеріальною допомогою через хвороби і таке інше. Загалом питання здоров’я є найгострішими. Тобто, матеріальна допомога. Хоча у нас зараз немає таких можливостей, бо немає міліонерів в партії, якихось олігархів, спонсорів і так далі, але все ж таки в міру можливостей і використовуючи той самий депутатський фонд, як депутати обласної ради, ми все ж таки намагаємось допомагати. В кінці 2011 року ми повністю використали свій депутатський фонд. Я сам закріплений за Носівським районом. Допомога надавалася позашкільному навчальному закладу, дитячо-юнацькій спортивній школі «Барвінок». Ми всією фракцією скинулися та придбали нове обладнання для неврологічного відділення Чернігівської міської лікарні № 4 вартістю 50 000 грн. Чи є зворотній зв’язок з громадянами? Після кожної сесії наша прес-служба готує прес-релізи та робить розсилку по всім ЗМІ. Але справа в тому, що в Чернігівській області всім головним редакторам друкованих видань і навіть Інтернет — видань, це вже не кажучи про телебачення, заборонено висвітлювати діяльність нашої партії. Головному лікарю 4 міської лікарні, міська влада заборонила коментувати чи давати інтерв’ю з питання придбання для лікарні нового обладнання. Тому дуже важко працювати в таких умовах. Також деякі видання тільки за гроші пропонують розміщувати наші інформаційні матеріали. З телебаченням взагалі дуже важко працювати. Як ви можете прокоментувати найгостріші питання останньої сесії, наприклад питання перевізників? Так, я пам’ятаю, що перед сесією був невеликий пікет з приводу діяльності перевізників. Позиція нашої фракції — вартість проїзду в міському транспорті завищена. Можна казати, що сьогодні в Чернігові діє монополіст, який тримає у своїх руках основну частину перевезень. Тому це питання більше до міської влади, адже обласна рада не дуже впливає на ці питання. Але потрібно дивитися глибше — як сьогодні проводяться тендери. Як правило, тендерні процедури — це дуже великі корупційні схеми і не тільки в питаннях транспорту, а й в інших сферах. Також хочу зауважити, що сьогоднішня обласна рада дуже мало впливає на політику в області. Реальна влада зосереджена в Чернігівській обласній адміністрації. Скажіть декілька слів, щодо вашої діяльності в комісії? Я працюю в комісії освіти. Але ще на початку, на першої сесії, не врахували думку всіх депутатів не тільки нашої, а й інших фракцій, а саме: пропозиції кожного депутата в якій комісії він хотів би працювати. Так депутатів від опозиції розподілили по комісіям невідомо яким чином. До освіти я не маю жодного відношення, на противагу моєму колезі по фракції Сергію Биконі. Він освітянин, був директором, вчителем, то йому б це було ближче, ніж мені. Але він в комісії з питань регіонального будівництва, а я в сфері освіти. Ось такий парадокс. Але потрібно працювати, тому що немає іншого вибору. Що стосується нашої комісії, то як правило, вона розглядає порядок денний перед кожною сесією. Вносимо питання і пропозиції, а також питання освіти в цілому по області. Запрошуємо представників різних навчальних закладів на засідання нашої комісії. Які Ваші плани на майбутнє, як депутата? Та яка буде Ваша участь у виборчому процесі 2012 року? Якщо говорити про плани на майбутнє та враховуючи той факт, що наша фракція знаходиться в опозиції, то один з наших пріоритетів — є протидія корупційним схемам у використанні комунальної та земельної власності і так далі. Прикладом того є випадок щодо нафтових кампаній. Зрозуміло, що між ними та місцевим керівництвом були якісь домовленості, тут кожен сам все розуміє та зробить висновки. Але це є гарний приклад, де ми показали, що потрібно все ж таки дбати про область, а не про свої приватні інтереси. Ми є в опозиції не до громади, а до теперішньої, діючої влади. Щодо виборів. Я, як голова обласної партійної організації, буду безпосередньо брати участь у виборчому процесі. 18 лютого пройшла конференція, д�� обрали нове керівництво. Мене переобрали на два роки головою. Ми ще не визначилися з форматом. Я планую балотуватися по мажоритарному округу, але згідно з нещодавно підписаною угодою про об’єднання опозиції на Чернігівщині, ми будемо визначатися та виставляти єдиного кандидата від опозиції. Тому, якщо буде виявлено кращого кандидата по округу з кращим рейтингом, то я, звісно, поступлюся. Наразі я не визначився з округом, тому що ЦВК оприлюднить результати про «нарізку» округів тільки в кінці квітня та немає чіткого розподілу округів в Чернігівській області. Але при усіх можливих розкладах, я завжди буду працювати тільки на користь громади. Чому 23 лютого в Чернігові забули про «Вічний вогонь» ? /news/chomu_23_ljutogo_v_chernigovi_zabuli_pro_vichnij_vogon/2012-02-23-5382 /pda/news/chomu_23_ljutogo_v_chernigovi_zabuli_pro_vichnij_vogon/2012-02-23-5382 У зв’язку з відзначенням Дня Захисника Вітчизни 23 лютого 2012 року у сквері імені героя Радянського Союзу Миколи Попудренка керівники області і міста Чернігова поклали квіти до Братської могили 24-х радянських воїнів, які загинули восени 1943 року при визволенні Чернігова та форсуванні Дніпра. Таким чином, влада Чернігівщини віддала «данину звитяжним подвигам українського воїнства, ми вклоняємося мужності та героїзму захисників Вітчизни, їх відданості та любові до рідної землі». Авторская колонка Thu, 23 Feb 2012 12:47:43 +0200 У зв’язку з відзначенням Дня Захисника Вітчизни 23 лютого 2012 року у сквері імені героя Радянського Союзу Миколи Попудренка керівники області і міста Чернігова поклали квіти до Братської могили 24-х радянських воїнів, які загинули восени 1943 року при визволенні Чернігова та форсуванні Дніпра. Таким чином, влада Чернігівщини віддала «данину звитяжним подвигам українського воїнства, ми вклоняємося мужності та героїзму захисників Вітчизни, їх відданості та любові до рідної землі». Однак, поза увагою святкувальників залишився Меморіальний комплекс Слави, розташований на території Чернігівського державного історико-архітектурного заповідника «Чернігів Стародавній» на Болдиних горах-де в день і нічі палає «Вічний вогонь». І це при тому, що Меморіальний комплекс Слави єдине в області місце-де дійсно поєднано звитягу різних поколінь Захисників Вітчизні від часів Русі-України до Великої Вітчизняної війни. Тоді навіщо там палає «Вічний вогонь», якщо навіть в День Захисника Вітчизни до нього не приходять вдячні нащадки? Привітання начальника Чернігівського гарнізону з нагоди Дня захисника Вітчизни /news/privitannja_nachalnika_chernigivskogo_garnizonu_z_nagodi_dnja_zakhisnika_vitchizni/2012-02-23-5380 /pda/news/privitannja_nachalnika_chernigivskogo_garnizonu_z_nagodi_dnja_zakhisnika_vitchizni/2012-02-23-5380 Товариші офіцери, прапорщики, сержанти і солдати, працівники Збройних Сил України! Дорогі ветерани Великої Вітчизняної війни та військової служби! 23 лютого відзначається свято — День захисника Вітчизни! Авторская колонка Thu, 23 Feb 2012 10:23:53 +0200 Товариші офіцери, прапорщики, сержанти і солдати, працівники Збройних Сил України! Дорогі ветерани Великої Вітчизняної війни та військової служби! 23 лютого відзначається свято — День захисника Вітчизни! В цей день ми вшановуємо тих, хто своєю самовідданою працею робив і робить значний внесок у зміцнення обороноздатності і безпеки країни, хто сумлінно виконує почесний конституційний обов’язок у лавах Збройних Сил України та інших силових структурах. У пам’яті вдячних нащадків назавжди збережуться подвиги багатьох поколінь захисників Вітчизни, їх безмежна відданість і любов до Батьківщини, їх мужність і героїзм. Сучасне покоління воїнів успадкувало славні бойові традиції дідів і батьків. Сумління, з яким військовослужбовці Чернігівського гарнізону виконують свої обов’язки, їхній професіоналізм, патріотизм і порядність — свідчать про те, що українське військо є надійним гарантом суверенітету та недоторканості нашої держави. Особливі слова вдячності — ветеранам війни, які постійно беруть участь у патріотичному виховання молоді. Ваша витримка, ратна доблесть та вміння долати труднощі сьогодення, служить взірцем для всіх нас. Поздоровляю зі святом усіх, хто стоїть на варті миру сьогодні і хто виконував свій військовий обов’язок у минулому. Щиро бажаю вам міцного здоров’я, могутньої сили духу, успіхів у благородній справі служіння українському народові. Щастя вам і вашим близьким! Ярослава Демченков: Не маю права більше мовчати! /news/1/2012-02-22-5375 /pda/news/1/2012-02-22-5375 Вчора на трасі Київ-Чернігів знову відбулась дорожньо-транспортна пригода за участю 16 автомобілів. Ділянка автомобільної магістралі М-01 «Київ-Чернігів-Нові Яриловичі», що проходить крізь населені пункти Київської та Чернігівської областей є особливо небезпечною. Я неодноразово виступав на сесіях обласної ради та у засобах масової інформації з вимогами убезпечити учасників дорожнього руху, особливо людей, які мешкають у населених пунктах крізь які проходить траса. Причиною смерті та травмування людей є не лише незадовільне покриття дороги, порушення швидкісного режиму, причиною трагедії часто виступає відсутність освітлення на пішохідних переходах, належних знаків та безвідповідальне ставлення до виконання своєї роботи працівниками дорожніх служб та державної автоінспекції. Авторская колонка Wed, 22 Feb 2012 15:12:53 +0200 Вчора на трасі Київ-Чернігів знову відбулась дорожньо-транспортна пригода за участю 16 автомобілів. Ділянка автомобільної магістралі М-01 «Київ-Чернігів-Нові Яриловичі», що проходить крізь населені пункти Київської та Чернігівської областей є особливо небезпечною. Я неодноразово виступав на сесіях обласної ради та у засобах масової інформації з вимогами убезпечити учасників дорожнього руху, особливо людей, які мешкають у населених пунктах крізь які проходить траса. Причиною смерті та травмування людей є не лише незадовільне покриття дороги, порушення швидкісного режиму, причиною трагедії часто виступає відсутність освітлення на пішохідних переходах, належних знаків та безвідповідальне ставлення до виконання своєї роботи працівниками дорожніх служб та державної автоінспекції. За інформацією Чернігівської облдержадміністрації кошти, на проведення робіт з реконструкції та капітального ремонту цієї ділянки дороги, з державного та місцевого бюджетів не виділялись та у 2012 році нічого виділено не буде. Іншими словами лічильник смерті на дорозі влада не збирається зупиняти. Голова Чернігівської обласної державної адміністрації, який обіцяв належним чином обладнати цю дорогу до проведення Чемпіонату Європи 2012 року з футболу обманув не лише депутатський корпус. Для влади Чернігівщини смерть та травмування більше ніж 50 осіб, лише на одній ділянці дороги, є не більше ніж статистикою. Вони лише імітують діяльність та займаються роздачею обіцянок, проте неспроможні забезпечити навіть мінімальні умови безпеки на дорозі. «Бидлота», а іншого слова мені важко знайти, яка лише думає про власне збагачення та збереження за собою владних місць, не думає про людей. Ганьба таким керманичам Чернігівщини! Звертаюсь до представників всіх опозиційних партій Чернігівщини, які входять до Комітету опору диктатурі (КОД) та підписали Угоду про спільні дії під час виборів до Верховної Ради України з проханням підтримати мою пропозицію, щодо визнання діяльності голови Чернігівської обласної державної адміністрації, як такої, що знищує людей та вимагати від Президента України відправити голову Чернігівської облдержадміністрації у відставку. Останній час я навмисно обмежив поширення інформації у ЗМІ щодо своєї депутатської діяльності, аби не збирати від «журналістів» ярлики під час передвиборчої кампанії та не отримувати прейскуранти цін на розміщення інформації у ЗМІ, але смерті людей через злочинну бездіяльність влади не дають мені права мовчати, сподіваюсь для Вас смерть людини є трагедією, а не звичайною цифрою у статистичних даних. Хто має об’єднати і очолити опозицію? /news/1/2012-02-21-5368 /pda/news/1/2012-02-21-5368 Неодноразово доводилося чути від прихильників соціал-комунізму, що великий і могутні «Савєтскій» Союз створив вождь пролератіату Владімір , а розвалив — зрадник Міхаіл Горбачов. Звісно, здійснити такі масштабні геополітичні перетворення не могла одна людина, а тільки команда однодумців. Звернемо увагу на те, що серед найближчих «ленінських соратників» і навіть першого тимчасового більшовицького уряду — «Совєте Народних Коміссаров», який був створений 27 жовтня 1917 року, не було жодної людини старшої за віком «председателя» Владіміра Леніна. Авторская колонка Tue, 21 Feb 2012 16:58:10 +0200 Неодноразово доводилося чути від прихильників соціал-комунізму, що великий і могутні «Савєтскій» Союз створив вождь пролератіату Владімір Ульянов-Ленін, а розвалив — зрадник Міхаіл Горбачов. Звісно, здійснити такі масштабні геополітичні перетворення не могла одна людина, а тільки команда однодумців. Звернемо увагу на те, що серед найближчих «ленінських соратників» і навіть першого тимчасов��го більшовицького уряду — «Совєте Народних Коміссаров», який був створений 27 жовтня 1917 року, не було жодної людини старшої за віком «председателя» Владіміра Леніна. Цієї ж більшовицької традиції в кадровому питанні твердо дотримувався в подальшому продовжувач справи Леніна — Йосиф Джугашвілі-Сталін. Анал��гічною була ситуація і в націонал-соціалістичній Німеччині, яку на початку 1933 року очолив 44-літній Адольф Гітлер. Вже 1 липня 1934 року фюрер знищив старшого за нього на два роки найближчого партійного соратника, керівника штурмових загонів Ернста Рема разом з його командою. Порівняйте це з ситуацію, яка склалася з останнім генсеком КПРС Міхаілом Горбачовим. Очоливши у 54 роки, 11 березня 1985 року, Політбюро ЦК КПРС він був наймолодшим за віком серед його членів. Чим це закінчилося відомо кожному. Подібна ситуація була і у першого Президента України Леоніда Кравчука, якому довелося працювати з прем’єр-міністрами старшими його за віком (В. Фокін, в.о. Ю. Звягільській, В. Масол). Спроба працювати з молодшим за себе на чотири роки прем’єр-міністром Леонідом Кучмою закінчилася для Л. Кравчука втрато�� посади на позачергових виборах. Навпаки, наступний Президент України Леонід Кучма намагався повернутися до більшовицьких традицій у підборі кадрів. При ньому усі шість прем’єр-міністрів, після Віталія Масола (16.06.1994 — 06.03.1995), були за віком молодші за нього від 7 до 16 років. До речі, цих же традицій здається дотримується і Віктор Янукович, коли двічі перебував на посаді прем’єр-міністра. Так, у першому уряді В. Януковича (21.11.2002 — 5.01.2005) з більшість членів уряду (11 з 20) були молодші за нього. У другому уряді В. Януковича (04.08.2006 — 18.12.2007) тільки троє з 27 з членів уряду були старші за прем’єр-міністра. Сьогодні в уряді його найближчого соратника і одночасно підлеглого Миколи Азарова немає жодної людини старшої за віком прем’єр-міністра. І навпаки, в уряді, очолюваному Віктором Ющенко (22.12.1999 — 29.05.2001), прем’єр-міністр був старшим за віком тільки для 4-х його членів. До того ж, в уряді було троє жінок, з яких Ю. Тимошенко була ще й віце-прем’єр-міністром. У «помаранчовому» уряді Юлії Тимошенко (04.02 — 08.09.2005) тільки 9 його членів з 23 були за віком молодші прем’єр-міністра. У другому «коаліційному» уряді Ю. Тимошенко (18.12.2007 — 03.03.2010) — 8 з 23. Безумовно, наведені приклади свідчать про певні закономірності між віком вождів-лідерів і їх соратників та їхніми досягненнями або невдачами. Постає щонайменше два закономірних питання, на які повинні дати відповідь критично налаштовані до партії влади українці, перед тим як голосувати на парламентських виборах за «рейтингову» опозицію. 1. Чи має майбутнє країна якщо її очолить молодий за віком лідер без перевіреної часом команди однодумців? 2. Чи вистачить авторитету і харизми молодому лідеру для об’єднання в одну команду таких же молодих амбітних соратників-конкурентів? Не дарма ж Юля Тимошенко, розмірковуючи за гратами про те, хто може очолити список об’єднаної опозиції, згадала про нашу Ліну Костенко. Чарівне скельце для національно свідомих... дебілів /news/charivne_skelce_dlja_nacionalno_svidomikh_debiliv/2012-02-20-5348 /pda/news/charivne_skelce_dlja_nacionalno_svidomikh_debiliv/2012-02-20-5348 Є у нашій чернігівській дурці таке собі «стражне відділення», де примусово лікуються люди, котрі скоїли злочини, але визнані неосудними через психічні хвороби. До свят там влаштовують цілком професійні концерти (пацієнти віртуозно грають на гітарах та співають, є тут і шанувальники поезії й театру). У палатах — чисто й квітів багато. Навіть екзотичні гранати ростуть. Хворі зворушливо доглядають за рослинами та акваріумними рибками. Авторская колонка Mon, 20 Feb 2012 20:10:55 +0200 Чарівне скельце для національно свідомих... дебілів Кралюк Петро. Римейк. — Луцьк: Твердиня, 2009. — 180 с. Є у нашій чернігівській дурці таке собі «стражне відділення», де примусово лікуються люди, котрі скоїли злочини, але визнані неосудними через психічні хвороби. До свят там влаштовують цілком професійні концерти (пацієнти віртуозно грають на гітарах та співають, є тут і шанувальники поезії й театру). У палатах — чисто й квітів багато. Навіть екзотичні гранати ростуть. Хворі зворушливо доглядають за рослинами та акваріумними рибками. Хтось, вийшовши на свободу, мріє стати садівником (він зарубав сокирою сина), інший щодня займається йогою, палко вболіває за футболістів київського «Динамо» та читає Канта й Шопенгауера (свого часу мало не задушив сусідку, переплутавши її з відьмою). Один стверджує, що телепатично спілкується з Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. Інший вважає себе власником чотирьох кораблів Чорноморського флоту. Є тут і добродій, який каже, що сховав на болоті мішок із золотом і віддасть свій скарб тому, хто випустить його на волю… Я в «стражне» принагідно заходжу — провідую його мешканців та готую журналістські матеріали. Назавжди запам’ятав фразу привітного, гостинного юнака Альоші (зарізав матір): «Вам — добре, ви сьогодні ввечері будете вдома, вранці підете на роботу… А ми, як на підводному човні, ніколи не спливаємо». Всесвітньо відомий письменник Пауло Коельо ще до своєї успішної літературної кар’єри та багатства двічі примусово лікувався у психіатричній лікарні. Він переконаний, що кожна, найнещадніша людина має шанс знайти себе у цьому житті. Власне, є реальна історія про те, як видатний художник Леонардо да Вінчі, створюючи свою «Таємну вечерю», намалював з одного натурника і Христа, і Юду. «Бог та Диявол живуть в кожному з нас і змагаються за нас щомиті», — каже Коельо. Не знаю, чи побував письменник і філософ Петро Кралюк бодай один раз у психлікарні, але я, читаючи його скандальний роман «Римейк», таке собі дежа в’ю відчував. Принаймні, тамтешні порядки описані доволі точно. Правда, автор поселив медиків та пацієнтів у колишньому середньовічному замку — ні елементарного комфорту, ні екзотичних привидів (зате тихо, мов у монастирі — сиди собі, милуйся давніми руїнами, насолоджуйся спокоєм); і психи у нього — надто вже схожі на деяких депутатів Верховної Ради (реальні божевільні — все-таки значно розумніші, хитріші й талановитіші, а тому небезпечніші). Власне, справа — не в психах. І не в постмодернізмі. Ну, доручив заступник губернатора Соломаха (кар’єрист, бездар та демагог — я таких стільки вже серед столичних і чернігівських чиновників набачився!) провести у божевільні заходи на честь ювілею Миколи Гоголя та українсько-шведського союзу (це коли наш гетьман Іван Мазепа з їхнім Карлом Дванадцятим побраталися). То й що? Хто не знає — цілком нормальна, навіть звична ситуація. Де ж, як не в дурці, вшановувати геніїв — своїх потенційних пацієнтів (там із задоволенням розкажуть вам про маніакально-депресивний психоз Миколи Васильовича і детально перелічать усі його фобії та збочення) і бучно святкувати недолугу військову кампанію, що надовго поставила хрест на нашій незалежності? Або ще краще: поєднати непоєднане та «впихнути невпихуєме» (дарма Іван Степанович, не Мазепа — Плющ, стверджував, що це неможливо) — одночасно відзначити обидва ювілеї! Отож головний лікар Рудик на прізвисько Рудий Панько доручає своїм підлеглим втілити «блискучу» ідею. І ось уже шиз Едічка, спокусившись Нобелівською премією (яку пообіцяв молодий медик Левко — член Нобелівського комітету…), у творчому екстазі строчить «нетлінку» — чудернацький римейк гоголівського «Тараса Бульби», упхавши до нього, крім самого Миколи Васильовича, купу історичних персонажів. Таким чином Гоголь, Пушкін, Шевченко, Штернберг, Бєлінський і Кукольник разом із царем Олександром Першим опиняються в модному санкт-петербурзькому літературному салоні — «Домі Пріапа». Причому колишній російський імператор залюбки розповідає, як інсценував власну смерть і вивів на Сенатську площу бідолашних декабристів, бо дуже закортіло йому ліберальних реформ. Розумієте, хотів, як краще, а вийшло, як завжди… Поганий цар! Тепер валандається імперією в одежині простого мужика, а, щоб по-справжньому не померти від нудьги, інколи підслуховує задушевні бесіди п’яненьких класиків… Власне, наш Шевченко — козарлюга хоч куди! Скільки б не хильнув оковитої — мудрий і тверезий. Ще й із москалів знущається (от Бєлінський — «тупий, як сибірський валянок») та повчає Штернберга, бо той — німець: «Цим німчукам тільки наші дівиці-молодиці на умі, — грозить пальцем убік друга Тарас. — Ти ж, Миколо (Гоголь — С.Д.), відаєш: у них за границею не баби, а страхоття якесь. Гірше вія. Сам у Шведчині бачив. Більше не поїду туди. Не хочу в ту хвалену-перехвалену Європу. Нехай туди Панько Куліш їде зі своєю Ганнусею Барвінчихою. Немає в краях європейських нічого доброго — ні радості, ні краси». Микола Гоголь та Олександр Пушкін так щебечуть по-українському, що мимоволі заслухаєшся (ще б пак — поруч же сам батько Тарас сидить!). До того ж, Олександр Сергійович прикольно теревенить, як підступно підмовив Жоржика Дантеса влаштувати дуель, а потім спритно обдурив легковірного чужоземця. Тому все сталося навпаки: не француз відстрелив яйця видатному поетові, а саме автор «Євгенія Онєгіна», мов справжній ворошиловський стрілок, дотепно покарав «кривдника» своєї Наталки. Що й казати, не Пушкін, а чортяка якийсь! Ну, а далі ми дізнаємося про зовсім неймовірне: виявляється, цар Петро Перший — невдячне позашлюбне дитятко гетьмана Івана Мазепи; війська Меншикова увійшли до Батурина завдяки Тарасу Бульбі, а потім старого зрадника вбив його молодший син — Андрій; не з Мазепою, а саме з Андрієм Бульбою кохалася Мотря Кочубеївна і народила від нього дитину; а Остап Бульба, скориставшись братовим карабіном, вкоротив віку Карлу Дванадцятому… Тим часом до психлікарні приїжджає російський режисер Баторін (який дуже любить сало й Україну, бо насправді його прізвище — Батурин, і він — родом із цих країв). Москалі знімають у дурці криваві сцени з майбутньої кінострічки про Тараса Бульбу. Увесь медперсонал та пацієнти (крім буйних) грають масовку, старанно промовляючи репліки. Адже кляті шовіністи, аби лише отримати дозвіл на своє кацапське кіно, пообіцяли придбати для божевільні новеньку автівку, а також нормальні простирадла й меблі… Угледівши анотацію і погортавши похапцем книжку, дехто одразу зарахує Петра Кралюка до епігонів епатажного невігласа Олеся Бузини, якого не матюкав лише лінивий, а хтось навіть відлупцював. Однак я б не радив поспішати з тавром. Адже, прочитавши «��имейк» уважніше, вже не сумніваєшся — автор (освічений, інтелектуальний, інтелігентний) влаштував свідому провокацію. В усякому разі, лікарі в дурці можуть спати спокійно — на Соловки їх за писання Едічки не зашлють. По-перше, часи — не ті. По-друге, він же — не простий літератор, а божевільний. Навіть довідку ��ає… Ось як іронізує щодо цього у книзі Петро Кралюк: «- Що це ти читаєш? — чую над вухом Вакуленка. — Бестселер від Едічки. — І як? — Шиза. — Ти чогось іншого чекав?.. … Зустрічаюся з Едічкою. — Ви мене висунули на Нобеля? — цікавиться він. — Так, як член Нобелівського комітету. — А інші члени? — запитує світоч постмодернізму. — Є перші відгуки. Позитивні. — Ви — моя надія. — Буду старатись, — кажу пацієнту, щоб швидше відкараскатися». Одного разу, шокований призначенням абсолютно бездарного, безнадійно тупого дилетанта на доволі високу в чернігівській ієрархії чиновницьку посаду, відверто сказав тому, хто це зробив: — Як ви могли? Він же — дебіл! — Знаю, — спокійно посміхнувся місцевий божок, — але це — наша людина. Він — національно свідомий дебіл! А я чомусь вважав, що державними справами повинні займатися професіонали, а не кухарки, котрі, анічогісінько не петраючи в економіці, фінансах чи мистецтві, натомість розпатякують, як вони люблять неньку-Україну. Ось тільки нам від такою любові — одна шкода. Чи, може, хтось справді вірить у всю оту маячну про найдавнішу націю на планеті — українців, які, виявляється, мали першу цивілізовану державу, залишили нащадкам надскладні креслення сучасних космічних кораблів і побудували найвищі у світі піраміди, а ще створили першу писемність, Біблію та Інтернет? Смішно? Проте Шарикови і Швондери, переконані у власній безкарності та вищості, нахабніють на очах. Жодного діла до пуття довести вони не можуть, зате купують собі автівки по півмільйона «зелених», зводять розкішні триповерхові «хатинки» у райських куточках і глибокодумно повчають нас із вами, як треба жити. А, зазвичай, ще й цькують розумних, порядних людей. Власне, Україну лихоманить не від світової фінансової кризи. Її добивають до ручки національно свідомі дебіли. А спробуйте лише назвати ідіота ідіотом, і почуєте у відповідь: «Що ви, як можна? Він же — патріот!». Слухайте, а ми з вами тоді хто? Петро Кралюк винайшов дивовижне скельце, поглянувши в яке, мимоволі згадуєш казочку про голого короля. Звісно, зазирнувши до такого люстерка і впізнавши себе, дехто вже щиро шкодує, що в незалежній Україні досі не з’явилися власні Соловки. Заспокойтеся, панове ідіоти! Як можна ображатися на дзеркало? Хто і як розподілить виборчі округи для нардепів ? /news/khto_i_jak_rozpodilit_viborchi_okrugi_dlja_nardepiv/2012-02-14-5303 /pda/news/khto_i_jak_rozpodilit_viborchi_okrugi_dlja_nardepiv/2012-02-14-5303 Більш ніж через 10 років потому можновладці України вирішили повернутися до змішаної системи обрання народних депутатів України. З якою метою? Спробуємо розібратися разом. Отже, Центральна виборча комісія згідно закону зобов’язана утворити одномандатні округи в межах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя з приблизно рівною кількістю виборців в кожному окрузі. Орієнтовна середня кількість виборців в одномандатних округах визначається ЦВК, виходячи з відомостей Державного реєстру виборців. Відхилення кількості виборців в одномандатному окрузі не може перевищувати 12% орієнтовної середньої кількості виборців в одномандатних округах. Авторская колонка Tue, 14 Feb 2012 17:02:22 +0200 Більш ніж через 10 років потому можновладці України вирішили повернутися до змішаної системи обрання народних депутатів України. З якою метою? Спробуємо розібратися разом. Отже, Центральна виборча комісія згідно закону зобов’язана утворити одномандатні округи в межах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя з приблизно рівною кількістю виборців в кожному окрузі. Орієнтовна середня кількість виборців в одномандатних округах визначається ЦВК, виходячи з відомостей Державного реєстру виборців. Відхилення кількості виборців в одномандатному окрузі не може перевищувати 12% орієнтовної середньої кількості виборців в одномандатних округах. ЦВК зобов’язана також опублікувати не пізніш як за 175 днів до дня голосування в загальнодержавних та у регіональних друкованих засобах масової перелік одномандатних округів із зазначенням їх номерів, меж та центрів округів. Згідно Державного реєстру виборців станом на 31.01.2012 року в Україні зареєстровано 36 763 367 виборців. Орієнтована середня кількість виборців в одномандатному окрузі складає 163 393 і може коливатися орієнтовно від 143 786 до 183 000. Таким чином, виборцям у 10 областях, а саме: Волинській (5 округів), Житомирській (6), Закарпатській (6), Кіровоградський (5), Миколаївській (6), Рівненській (5), Сумській (6), Тернопільській (5), Хер��онській (5), Чернівецькій (4) і місті Севастополі (2), сюрпризів від ЦВК можна, здається, не очікувати. Однак, закон надає ЦВК можливість у більшості областей і м.Києві визначити на свій розсуд або за підказкою партії влади максимальну чи мінімальну кількість депутатів, яку буде обрано виборцями цих регіонів. Так у Вінницькій (може бути як 7, так і 8 округів), Івано-Франківській (6-7), Київській (8-10), Львівській (11-13), Хмельницькій (6-7) областях та у місті Києві (14-17) виборці можуть очікувати від ЦВК зменшення кількості виборчих округів. В той же час, як в АР Крим (9-10), Дніпропетровській (15-18), Донецькій (19-23), Запорізькій (8-10), Луганській (10-12), Одеській (10-12), Харківській (12-15) областях слід очікувати від ЦВК створення максимальної кількості округів для забезпечення обрання депутатів від партії влади. В Полтавській (7-8), Черкаській (5-6), Чернігівській (5-6) областях ситуація з кількістю округів буде залежати від місцевих особливостей і домовленостей потенційних кандидатів з владою. Наприклад, в Чернігівській області де на попередніх виборах було 6 округів, створення меншої кількості округів дозволяє партії влади сутт��во вплинути на результати голосування в мажоритарних округах через значну відміну настроїв виборців в різних районах області. Ось найбільш вірогідний варіант створення 5 округів в Чернігівській області, в якій зареєстровано станом на 31.01.2012 року 897 703 виборців. Звісно, якщо ЦВК раптом(!) не почне, на свій розсуд, утворювати виборчі округи шляхом включення їх по частинах до різних округів. Округ №1 – орієнтовно 180 196 виборців у складі Деснянського району м. Чернігова (140 596) та частини Новозаводського району (орієнтовно 39 600). Округ №2 – орієнтовно 182 995 виборців у складі частини Новозаводського району м. Чернігова (орієнтовно 50 872), Городнянського (25 210), Куликівського (15 704), Ріпкинського (25 149), Чернігівського (45 180), Щорського (20 880) районів. Округ №3 – орієнтовно 181 814 виборців у складі Бобровицького (27 426), Варвинського (14 585), Козелецького (47 868), Прилуцького (31 711), Срібнянського (9 862) районів та міста Прилуки (50 362). Округ №4 – орієнтовно 182 263 виборців у складі Борзнянського (29 792), Ічнянського (27 751), Носівського (26 927), Ніжинського (25 798), Талалаївського (11 393) та міста Ніжина (60 602). Округ №5 – орієнтовно 170 435 виборців у складі Бахмацького (38 375), Менського (33 111), Н.-Сіверського (22 997), Коропського (21 172), Корюківського (22 820), Семенівського (15 516), Сосницького (16 444) районів. Однак не виключено, що в разі якщо екс-президент Л. Кучма забажає отримати депутатську недоторканість, балотуючись на своїй малій батьківщині, то ЦВК утворить під нього в області додатковий шостий округ. Так буде чи ні. Про це виборці дізнаються останніми, не пізніше понеділка, 7 травня 2012 року. Черниговский скульптор Геннадий Ершов готовится открыть памятник святому равноапостольному князю Владимиру в Гданьске /news/1/2012-02-13-5286 /pda/news/1/2012-02-13-5286 Черниговский скульптор Геннадий Ершов готовится открыть памятник святому равноапостольному князю Владимиру в Гданьске. Этот известный черниговец с польскими корнями в особом представлении не нуждается. Памятники чернобыльцам и гетьману Мазепе в Чернигове – творение его рук и визитная карточка города. В отличие от мэров и чиновников Геннадий прост в общении, а дом его всегда полон гостей. Возможно, его талант больше востребован именно в Гданьске, где он живет и творит последние 10 лет. Сам Ершов говорит, что всему «виной» высокое качество полученного образования. Но Чернигов занимает в его планах одно из первых мест. Об этом – наш эксклюзив за чашкой чая в творческой зимней лаборатории Мастера… Авторская колонка Mon, 13 Feb 2012 09:50:32 +0200 Черниговский скульптор Геннадий Ершов готовится открыть памятник святому равноапостольному князю Владимиру в Гданьске.Этот известный черниговец с польскими корнями в особом представлении не нуждается. Памятники чернобыльцам и гетьману Мазепе в Чернигове – творение его рук и визитная карточка города. В отличие от мэров и чиновников Геннадий прост в общении, а дом его всегда полон гостей.Возможно, его талант больше востребован именно в Гданьске, где он живет и творит последние 10 лет. Сам Ершов говорит, что всему «виной» высокое качество полученного образования. Но Чернигов занимает в его планах одно из первых мест. Об этом – наш эксклюзив за чашкой чая в творческой зимней лаборатории Мастера…Мои проекты – это «игра в шахматы»Первый вопрос нашей беседы – о проекте памятника князю Владимиру в Гданьске. - Проекту уже больше года. Осуществляется по благословению епископа Гданьского и Вроцлавского Украинской Греко-Католической Церкви. Он объединяет всех украинцев, живущих на польском северном побережье Балтики. Греко-Католическая Церковь имеет патронат над этим проектом, имеет главенствующую роль и курирует весь процесс.Я тоже со своей стороны хочу, чтобы работа была закончена и быстрее заняла свое место. Весной она была начата, проект утвержден. Выделено место на территории Греко-Католической церкви, которая находится в центре города Гданьска недалеко от центрального вокзала. Это очень красивое место в старом городе. - Что подвигло и кто спонсор? - Обычно привязываются к круглым датам. Такая дата будет в 2015 году (св. кн. Владимир упокоился в 1015 г. – ред.). Я реально вижу проекты, которые никогда не воплощались и которые можно воплотить. Это своего рода игра в шахматы, я в эту игру играю уже 15 лет, и даже больше.Чернигову не хватает памятника Мстиславу, а Мазепа будет брендом города- Какого памятника, по-Вашему, не хватает Чернигову?- Памятник Мстиславу можно было бы сделать. И ,если слово произнесено, то наверное какие-то первые шаги уже делаются. Не всегда «шаги» являются шагами. Нужно, чтобы это все созрело в голове, нужно людей подготовить как-то морально. Хотелось бы все-таки, чтобы в исторически важном городе Древней Руси не какое-то чужеродное звено появилось. А действительно чтобы это плавно вписалось в среду и в историю города. Лучше глубоко копать.- Тогда какой памятник мог бы стать брендом города? Был проект памятника Семарглу, например. - Да, я о нем знал, но не принимал участие. А бренд уже есть, и это бренд Мазепы. Мазепы нет ни в одном городе, а у нас есть. И привязка большая, он много сделал для Чернигова. И Коллегиум, возле которого он стоит, также построен за его счет. Чем не бренд? Просто раскрутить надо и напечатать на открытках. Он есть в Википедии как визитка города.«Я не общаюсь с черниговскими скульпторами»- Черниговские скульпторы живут в одном пространстве или каждый сам по себе? С кем общаетесь? Общайтесь ли с коллегами из России, из Польши, из Германии? - Я не общаюсь с черниговским скульпторами, потому что я их не знаю. Это замкнутое пространство. Пока ты учишься, ты с кем-то общаешься. Если у тебя остались друзья, ты общаешься. Я общаюсь со скульптурами, которые живут в других городах и других странах. Мы дружим. Но если ты в одном городе, то конечно же являешься конкурентом. Так же как и твои остальные коллеги. Если это здорово, это хорошо. А если жабой, то это не общение.В Чернигове со скульпторами я не общаюсь. Я общаюсь с другими художниками. Их немного, но я их люблю. Кого я люблю, с теми и общаюсь, у меня друзей достаточно. И в Чернигове и в Гданьске.Например,Виктор Трубчанинов - это мой большой и хороший друг.- Есть совместные проекты? Да мы думаем о совместном проекте. Мы хотим сделать выставку, она была уже в 1996 году. Есть желание к этому вернуться и повторить. - Можете прокомментировать недавний визит рудольфа хюрта в чернигов? Как сказал владимир емец, или я сильно отстал или он далеко ушел вперед. - Я даже не знаю, что он делает. Наверное, какой-то шаман или авангардист. К тому же мне не интересен Владимир Емец. Это тянется еще со времен СССР. Когда меня принимали в союз художников, мне говорили, что у меня отец работает в обкоме. Так зачем, мол, мы его принимаем? Сейчас у меня отец не работает в обкоме, а я все равно художник.Я живу вообще в другой стране, и отец там никакого влияния не имеет.«Ассоциирую себя с Черниговом, но люблю Гданьск»- С каким городом вы себя ассоциируете?- Ассоциирую себя, конечно же, с Черниговом.Здесь мои корни, но я люблю Гданьск, потому что я там живу 10 лет. У меня корни польские, по-национальности я поляк. У меня в голове у самого неразбериха, но пишут, что украинско-польский скульптор. Я такой и есть. И там я любимый, и тут мне хорошо. - Кого еще хотелось бы «слепить» и что подталкивает на творчество? - Пока хватит, Михаила и Федора надо реализовать. Проект давний, надо его как-то вернуть к жизни. Скульптуры ведь уже готовы.«Идеи приходят ночью и при мимолетном знакомстве… и несут водоворотом, как река»- Что подталкивает на творчество и кто является прообразом ваших скульптур?- Разные механизмы. Бывает, ночью приходят идеи. А если ты в теме, то у тебя идея все время. Любое мимолетное знакомство может подтолкнуть на идею. Тебя может закрутить как река в водоворот. Знаете, кружочки такие на воде? Если у тебя крутится в нужную сторону, ты работаешь.- Как определяется достоверность образов исторических персонажей?- Я консультируюсь с Владимиром Петровичем Коваленко, Александром Борисовичем Коваленко. Подкладку историческую делаю глубокую. Чтобы это было исторически верно, я всегда обогащаю образ дополнительно людьми, которые козырные в своей отрасли. Последняя работа для Польши – памятник капеллану «Солидарности»- А какова судьба неудавшихся скульптур, если такие имеются?- Нет таких скульптур. Потому что я занимаюсь анималистикой, мелкой пластикой, ювелиркой, монументальным искусством, многофигурными композициями.Последняя работа для Польши очень важная - это памятник капеллану «Солидарности». Это соратник Валенсы, он недавно умер. Город решил сделать такую работу, а я ее реализую. Она сейчас находится в литье. В августе она должна быть установлена в Гданьске.«В Гданьске я родился второй раз и создал себе имя»- Где вы себя считаете наиболее признанным?- Конечно, признали меня в Гданьске. Я родился второй раз и второй раз стал художником. В Польше я создал себе имя своими руками и мелкими шагами. Но вперед и вперед. Работаю с большим потом, без труда не бывает никаких успехов. У меня там масса работы, есть помощники. Сам не справляюсь. - У Вас тесные отношения с Церковью? Да. И с православной, и с католической, и с протестантами, и с греко-католиками. Я со всеми конфессиями работаю. Священники меня понимают, делают мне предложения. Я выполняю их задачу, помогаю реализовать хорошие скульптуры.Во время нашей беседы Геннадий Ершов поведал еще об одном проекте, связанном с Церковью. Отношение этот проект имеет к новому храму, строящемуся в Киеве. По проекту возле источника со святой водой будет установлена скульптура княгини Ольги работы Мастера.Памятник Чернобылю останется памятником эпохе- Допустим мы перенеслись на машине времени на сто лет вперед. Какие памятники нашей эпохе мы сможем увидеть? - Не знаю. Останется памятник Чернобылю. «Для скульптора жить в католической стране благоприятнее»- Скульптура в Украине и в Польше – это отдельная тема. Но почему такая разница? - Разница в школах. Украинская школа высокого качества, я учился у лучших преподавателей. - Скульптура, связанная с готической архитектурой храмов, имеет продолжение в современности? Это имеет продолжение в современных костелах. Только она уже не готическая, а другого плана. Это либо неоготика, либо современная скульптура.В коллекции скульптора в Чернигове есть копия Гданьской Мадонны, которую он нам показал в ходе интервью. Оригинал выполнен в камне, а скульптор выполнил её еще и в бронзе. Копию скульптуры заказал ксёнз-настоятель этого храма.- Все таки наверное сказывается разница православной и католической традициях? - Конечно! Для скульптора жить в стране католической конечно благоприятнее. Как для художника. Даже если ты средний скульптор, ты будешь иметь работу. И даже если ты плохой скульптор, ты будешь делать работу и выживешь. В Украине тяжелее. В Украине статус художника немного не определен, а в Польше это статус хорошего мастера. Для меня себя найти в Польше было тем более несложно, потому что у меня польские корни. И там я на Родине и здесь – на Родине.Чернигов, скульптор и фонтаныВо время нашей беседы Геннадий Ершов показал скульптурную композицию, которой он предлагал украсить городской фонтан в черниговском сквере им. Попудренко. Ее основные элементы - Наталка с ведрами и фигура бандуриста. Скульптора приглашают поработать еще надо одним проектом фонтана. Этот старый неработающий фонтан расположен в самом центре Чернигова между Мегацентром и памятникам афганцам. В этот фонтан согласно предварительным задумкам хотят вернуть полюбившихся горожанам «жабок». Кроме жабок, в композицию хотят поместить дельфинов и других сказочных персонажей. Напоследок мы спросили о предрассудках. Как оказалось, ими мастер не страдает. Поскольку скульптор – это реалист, творчество которого связано с физической работой. Предрассудки имеется у каждого творческого человека, но Геннадий Ершов старается их избегать. Що заважає об’єднатися опозиції на місцевому рівні? /news/1/2012-02-11-5278 /pda/news/1/2012-02-11-5278 Партія влади в Україні всерйоз готується до перемоги на парламентських виборах. І з кожним днем у можновладців, що опанували Печерських пагорби, шансів на перемогу стає все більше. Саме такий висновок напрошується, коли спостерігатимеш за суспільством і діями опозиції. Авторская колонка Fri, 10 Feb 2012 23:53:21 +0200 Партія влади в Україні всерйоз готується до перемоги на парламентських виборах. І з кожним днем у можновладців, що опанували Печерських пагорби, шансів на перемогу стає все більше. Саме такий висновок напрошується, коли спостерігатимеш за суспільством і діями опозиції. Чому? Пересічні громадяни, політологи і соціологи цілком слушно роблять висновок про катастрофічне падіння довіри до перших осіб держави, правлячої Партії регіонів та їх союзників комуністів і литвинівців. Дехто навіть стверджує, що вже майже половина виборців країни психологічно викреслили партію влади як таку, на кого треба робити ставку на виборах 28 жовтня 2012 року. Мабуть, ні в кого не має сумніву, що до дня виборів ця тенденція буде зберігатися. Здається немає підстав для хвилювання опозиції!? А дарма. Чомусь лідери, в першу чергу, так званої «рейтингової» опозиції забувають, що суспільство змінилося. Воно з 2004 року само вже є реальним гравцем в українській політиці. В Україні вже маємо громадянське суспільство, про яке так багато говорили і про яке так багато мріяли націонал-демократи. Але це, як виявилося, нерадісна новина не тільки для партії влади, а й для лідерів «рейтингової» опозиції. Продовжується гризня між опозиційними партіями та їхніми лідерами, яка до того ж вміло роздмухується за допомогою провладних ЗМІ. На жаль, опозиції досі не вдалося висунути конкретну, а не чисто популістську програму дій, в яку б повірили виборці, і яку б можна було б у разі перемоги реалізувати. Складається враження, що у лідерів опозиції досі немає чіткого плану об’єднання опозиції, яка б влаштовувала б більшість опозиційно налаштованих до партії влади виборців. Як покарання і попередження лідерам опозиції – останні президентські і місцеві вибори 2010 року. Що ж заважає об’єднати опозицію, в першу чергу на місцевому рівні ? 1. Неусвідомлення, що об’єднання опозиції - це тривалий і важкий процес, не піар чи одноразова акція, за вказівкою з центру. При цьому без врахування місцевих особливостей у кожному регіоні це загрожує втратою голосів виборців. Більш того, це збільшує вірогідність фальсифікацій підсумків виборів через можливе ігнорування на місцях представниками «рейтингової» опозиції перевірених часом членів виборчих комісій від «нерейтингових» опозиційних партій. 2. «Рейтинговій» опозиції опозиція на всіх рівнях варто уважно вивчити і врахувати досвід і помилки, що були на місцях під час дострокових виборів до парламенту 2007 році коли було чітко було визначено: хто коаліція, а хто - опозиція (50 на 50) у виборчих комісіях всіх рівнів. 3. «Рейтингова» зобо’язана врахувати досвід попередніх начебто переможних об’єднань у 2000-2010 рр. з симоненками, морозами, кінахами, порошенками, жваніями, луценками, литвинами і т. п. Багато з них на словах тоді боровся зі "злочинним режимом Кучми" і палко обіцяв будувати демократію в Україні, а на ділі прагнув лише замінити чиновників цього "антинародного режиму" на самих себе улюблених, щоб красти ще більше. 4. Опозиція повинна усвідомлювати, що об’єднання не на ідеологічних засадах, а навколо вождя за принципом – «проти когось, а після перемоги – розберемося», завжди закінчується безладом і зневірою чесних людей в перемогу добра над злом. 5. Справжнім українським патріотам треба припинити горланити, до речі, за підтримки провладних ЗМІ на різних шоу, про «рейтингову трьоколонну» опозицію, а працювати над тим щоб у день виборів в бюлетені для голосування в кожному мажоритарному окрузі проти єдиного представника партії влади був тільки один представник від справді об’єднаної опозиції. P.S. На світлині пам’ятник в’язням ГУЛАГу, що загинули під час Кенгірського повстання 16 травня - 26 червня 1954 р. «Якщо Кенгірському страйку можна приписати в чомусь силу, то сила була в єдності», – Олександр Солженіцин. Доля зеленой энергии в мире будет постоянно расти /news/1/2012-02-08-5239 /pda/news/1/2012-02-08-5239 Доля "зеленой" энергии в мире будет постоянно расти. Например, крупнейшая нефтяная компания ВР прогнозирует, что к 2030 году производство энергии на возобновляемых источниках (кроме ГЭС и биотоплива), увеличится вчетверо. А по прогнозам Bloomberg New Energy Finance, рост будет более чем восьмикратным, а мощности "чистой" энергетики к 2030-му достигнут 2,5 ТВт. Причем после 2020-го года 50% вводимых "альтернативных" мощностей будут солнечными. По прогнозам Suntech Power Holdings, уже к 2015 году в половине стран мира солнечная энергетика сравняется по себестоимости с традиционной энергетикой. Авторская колонка Wed, 08 Feb 2012 07:58:30 +0200 Доля "зеленой" энергии в мире будет постоянно расти. Например, крупнейшая нефтяная компания ВР прогнозирует, что к 2030 году производство энергии на возобновляемых источниках (кроме ГЭС и биотоплива), увеличится вчетверо. А по прогнозам Bloomberg New Energy Finance, рост будет более чем восьмикратным, а мощности "чистой" энергетики к 2030-му достигнут 2,5 ТВт. Причем после 2020-го года 50% вводимых "альтернативных" мощностей будут солнечными. По прогнозам Suntech Power Holdings, уже к 2015 году в половине стран мира солнечная энергетика сравняется по себестоимости с традиционной энергетикой. Генеральная Ассамблея ООН провозгласила 2012-й годом "стабильной энергетики для всех". Ведь сейчас 1,4 миллиарда человек (больше четверти жителей Земли) все еще не имеют доступа к современным источникам энергии. Инициатива предусматривает, что к 2030 году должны быть решены три взаимосвязанные задачи: обеспечен доступ к современным энергетическим услугам всех жителей планеты; интенсивность мирового энергопотребления должна снизиться на 40%, а доля возобновляемых источников энергии в мировом энергобалансе – достичь 30%. Это хороший ориентир для стран, которые хотят быть энергонезависимыми. Мы привыкли, что на фоне этих ориентиров ситуация в Украине выглядит не слишком воодушевляющей. С первых лет независимости много говорилось и что-то даже делалось для повышения нашей энергоэффективности. Но до сих пор из возобновляемых источников (не считая крупных ГЭС) у нас вырабатывается менее 1% электроэнергии, а уровень энергоемкости промышленности намного превышает среднемировые показатели. При этом Украина все больше зависит от российских энергоресурсов. Но в последнее время дело, похоже, сдвинулось с мертвой точки. Мощным стимулом стало введение так называемых "зеленых" тарифов для тех, кто производит и продает электроэнергию, произведенную из возобновляемых источников, а также налоговых льгот. Причем Украина не изобретала велосипед, а шла путем других стран, в том числе европейских. Если в прежние годы прирост "зеленых" электромощностей был практически нулевым, то в 2011 году было введено в эксплуатацию более 235 МВт. Наиболее оптимистичным на сегодняшний день выглядит развитие солнце- и ветроэнергетики (и это общемировая тенденция). Госэнергоэффективности прогнозирует, что в этом году их мощности увеличаться на 600 МВт (по 300 МВт – ветровых и солнечных). По словам главы госагентства Николая Пашкевича, сейчас по темпам развития возобновляемой энергетики Украина опережает все европейские страны. Если мы сохраним такой темп, то, по оптимистическим оценкам, к 2020 году достигнем сегодняшних европейских показателей, то есть 12%-ной доли электроэнергии из возобновляемых источников в общем энергобалансе. Безусловной сенсацией стал пуск в 2011 году австрийской компанией Activ Solar двух мощных солнечных станций в Крыму – 100-мегаваттной "Перово" и 80-мегаваттной "Охотниково". По показателям установленной мощности парк "Перово" стал крупнейшим действующим фотоэлектрическим парком в мире. За ним следуют канадская Sarnia (97 МВт), итальянская Montalto di Castro (84,2 МВт), немецкие Senftenberg (82МВт) и Finsterwalde (80,7 МВт). А до этого (вначале 2011) Activ Solar завершила в Крыму пилотный проект – 7,5-мегаваттную солнечную станцию "Родниковое". Вслед за первопроходцем инвесторы просто-таки повалили в отрасль. Например, группа компаний Ekotechnik Praha в 2012 году планирует запустить 42-мегаваттную СЭС в Киевской области (строительство началось в 2011-ом), а также начать строительство СЭС в Винницкой области мощностью 54 МВт. А израильская SunElectra объявила о планах построить в текущем году в Одесской области около 10 солнечных станций общей мощностью 25-30 МВт. Группа "Ветряные парки Украины" в прошлом году завершила строительство двух первых 25 МВт очередей ВЭС "Новоазовский" в Донецкой области и "Очаковский" в Николаевской. В январе "Новоазовский" пополнился еще 5 ветрустановками, и сейчас его мощность составляет уже 37,5 МВт. В феврале группа планирует начать установку ветрогенераторов на еще одной площадке в Николаевской области – "Березанской". В ее планах – создание в Крыму сети из шести ветряных станций (в Сакском, Советском, Первомайском и Ленинском районах). Предполагаемая мощность комплекса составит 1062,5 МВт. При том, что общая мощность четырех действующих сейчас ВЭС в Крыму составляет 59 МВт. А корпорация "ДТЭК" планирует до конца 2012 года установить 30 генераторов на Ботиевской площадке ветропарка "ДТЭК Приазовский". Общая мощность парка, состоящего из 3-х площадок ("Ботиевской", "Приморской" и "Бердянской") должна достичь 500 МВт. В январе информационные агентства сообщили, что консорциум Greenworx Holding NV (Бельгия) и Guris Construction and Engineering Co. (Турция) приобрел у EuroUkrWind Ltd (Кипр) проект строительства Западно-Крымской ветряной электростанции (Сакский и Черноморский р-ны АРК) мощностью 250 МВт. Начать строительство ВЭС консорциум рассчитывает уже в четвертом квартале 2012 года. Буквально на днях немецкий концерн WKN на встрече с представителями Совмина Крыма представил инвестпроект, который включает строительство "под ключ" и дальнейшую эксплуатацию ветроэлектростанций мощностью 400 МВт в Джанкойском и Красноперекопском районах. Его стоимость – 1 миллиард долларов США. И это лишь наиболее крупные проекты. Сооружается также ряд менее масштабных. Так компания "Рентехно" строит солнечную станцию мощностью 1,79 МВт в Винницкой области, а также прорабатывает возможность инсталляции СЭС мощностью до 5 МВт в Херсонской и Черкасской областях. В целом же портфель проектов "Рентехно" еще в прошлом году достиг 12 МВт. В Херсонской области компанией "Виндкрафт Украина" в прошлом году был установлен первый ветрогенератор мощностью 3 МВт. В этом году компания намерена увеличить количество ветроустановок до девяти. А французская Beten International объявила о намерении построить в Херсонской области СЭС мощностью 8-12 МВт, оснащенную системами слежения за солнцем. Кроме этого за 2011 год в Украине введено в эксплуатацию полтора десятка малых ГЭС общей мощностью более 3 МВт. И это далеко не полный список проектов в сфере "зеленой" энергетики. Причем все это – на фоне ухудшения ситуации на мировых рынках, и крайне сложного в Украине привлечения финансирования. Нетрудно заметить, что все эти проекты будут решать или уже решают проблемы энергодефицитных регионов, для которых, без преувеличения, важен каждый мегаватт мощностей. Наряду с этим, бурное развитие альтернативной энергетики стимулирует развитие отечественной промышленности. Это прямое требование закона "Об электроэнергетике", которое дает инвестору право рассчитывать на получение "зеленого" тарифа. Как известно, удельный вес отечественного оборудования и работ в общей стоимости электростанций, строительство которых начнется в этом году, должен составлять не менее 15%, с 1 января 2013 года – 30 %, с 1 января 2014 года – 50%. Причем это общемировая практика – стимулируют своих производителей и в ЕС, и за океаном. Например, в Канаде для получения "зеленых" тарифов удельный вес местных составляющих должен составлять не менее 60%. Оборудование для малых ГЭС уже производит харьковское АО "Турбоатом". Один из мировых лидеров, немецкий Fuhrlaender уже сейчас налаживает производство оборудования для ветроэнергетики на АО "Краматорский завод тяжелого станкостроения". Возможно, его примеру последуют и другие именитые мировые производители. Для солнечной энергетики выращиванием моно- и поликристаллов (слитков) и изготовлением пластин занимаются компании "Силикон", "Пролог Семикор" и "Пиллар", а производством фотоэлементов и сборкой солнечных панелей - "Квазар". По оценкам представителей "Квазара", относительно небольшие мощности по сборке фотоэлектрических панелей можно значительно нарастить в достаточно сжатые сроки. Строительство такого завода требует максимум года, причем можно установить линию любой мощности. Один из крупнейших и наиболее амбициозных инвестпроектов за последнее десятилетие уже реализовывается на запорожском "Заводе полупроводников". Это яркий пример создания масштабного высокотехнологического производства. Завод был восстановлен фактически из руин. Общие инвестиции в рамках проекта должны превысить 1 миллиард евро (уже вложено более 420 миллионов евро). В результате - Украина вошла в число мировых лидеров по производству "чистого" кремния - сырья для солнечной энергетики и электронной промышленности. До последнего времени такое технологически сложное и масштабное производство могли себе позволить лишь 6 стран: США, Япония, Германия, Норвегия, Италия и Китай. Стоит сказать, что производство поликремния – не только самая технологически сложная, но и капиталоемкая составляющая солнечной энергетики. После запуска первой очереди в 2011 году "запорожская кремниевая долина" может производить до 3,8 тысячи тонн чистейшего поликремния в год (в планах - до 13 тысяч тонн в год). Многие технологии, применяемые на запорожском заводе, внедрены в мире впервые. В рамках проекта уже задействован ряд научных и высших учебных заведений страны. По информации Госэнергоэффективности, всего в Украине в 2011 году реализовано более 2,5 тысячи проектов, направленных на повышение энергоэффективности. Это на треть больше, чем в 2010 году. Жизнь заставлят отчественных бизнесменов двигаться быстрее. Важно, чтобы государство не только не прекращало поддержку подобных проектов, но и постоянно совершенствовало систему стимулов и упрощало существующие процедуры. Наша конкурентоспособность – только в наших руках. Виктор Григорьевич Рыбалко в свои 90, листая страницы фотоальбомов, может вспомнить любой этап своей жизни /news/viktor_grigorevich_rybalko_v_svoi_90_listaja_stranicy_fotoalbomov_mozhet_vspomnit_ljuboj_ehtap_svoej_zhizni/2012-02-03-5218 /pda/news/viktor_grigorevich_rybalko_v_svoi_90_listaja_stranicy_fotoalbomov_mozhet_vspomnit_ljuboj_ehtap_svoej_zhizni/2012-02-03-5218 Судьба одарила Виктора Григорьевича Рыбалко долгими годами жизни, наверное, в благодарность за то, что сам он относится ко всем ее мгновениям бережно и ценит их, как богатство. Сейчас, в свои 90, листая страницы фотоальбомов, он может вспомнить любой этап своей жизни, увидеть родные лица близких, которых уже нет. – Наберется много фотографий, я сразу покупал все необходимое и составлял альбом. Наверное, кто-то скажет: «Чудак этот Виктор Григорьевич! Куда это все пойдет, надо ли это кому-нибудь?», – говорит он с грустью сейчас. Авторская колонка Fri, 03 Feb 2012 16:34:40 +0200 Судьба одарила Виктора Григорьевича Рыбалко долгими годами жизни, наверное, в благодарность за то, что сам он относится ко всем ее мгновениям бережно и ценит их, как богатство. Сейчас, в свои 90, листая страницы фотоальбомов, он может вспомнить любой этап своей жизни, увидеть родные лица близких, которых уже нет. – Наберется много фотографий, я сразу покупал все необходимое и составлял альбом. Наверное, кто-то скажет: «Чудак этот Виктор Григорьевич! Куда это все пойдет, надо ли это кому-нибудь?», – говорит он с грустью сейчас.Родина, друзья, школа Так как человечество еще не придумало лучшего способа запечатлевать мгновения, чем с помощью фотоаппарата, то двенадцатилетний Виктор сразу потянулся к «Фотокору», полученному школой в 1937 году. Чтобы сделать снимок, нужно было дергать за веревочку, прикрепленную к фотоаппарату. В первом его альбоме – пожелтевшие снимки отца, деда, мамы в вышиванке с коралловыми бусами, первой школы и вся история села Белошапки Прилукского района. Это был другой мир. На фото выпускного вечера 8-го класса – все девушки в скромных нарядах, но с огромными букетами сирени… …В 7-м классе они с другом Никитой составили на бумаге «умову», в которой клялись всегда быть друзьями и расписались кровью с порезанных ладошек. И действительно, встречались и во взрослой жизни, куда бы она их не бросала. Последняя их встреча состоялась за день до смерти Никиты. Спустя годы, к 100-летию школы, он инициировал создание музея школы и написал историческую справку за 1899–1999 годы. Сейчас ему особенно горько – в селе не слышно детских голосов, старики доживают свой век, а школа закрыта вообще. Нескольких учеников возят в соседнее село за восемнадцать километров.«Это – моя судьба» Вся его жизнь с любимой Анечкой – от поздравительной новогодней открытки, подаренной ей в день знакомства 31 декабря 1946 года, до 1986 года, когда она ушла из жизни – сохранилась в сотне фотографий с изображением статной красавицы. Девушка Женя, работающая в фотоцентре, куда Виктор Григорьевич приходит для печатания своих нынешних фотографий, помогла ему сделать коллаж из этих фото. На нем Виктор Григорьевич написал: «Посвящается светлой памяти моей жены Анны Алексеевны, разделившей со мной радости и невзгоды нашей счастливой жизни».Друзья по фронту и службе Служить армии, которой он посвятил большую часть своей жизни, он начал в 1939 году. Тогда это была многонациональная страна, и иллюстрацией этого стал интернациональный альбом. Фотографии товарищей перемежаются открытками с видами Риги, в которой служил. А в память врезались почему-то телефонные будки, расставленные по городу, в каждой – столики и толстые справочники на цепочке. Война отложилась в альбомах фронтовыми треугольниками и поздравительными открытками, которые он получал от товарищей и бережно хранил. После, окончив Саратовское танковое училище, тринадцать лет отслужил в Грузии. И тоже помнит, как вместе с соседями-грузинами покупали 100 килограммов слив и варили варенье, в одном чане на всех. Ему тогда посоветовали: «Никогда не покупай коньяк с пятью звездочками. И с пятью, и с тремя – из одной бочки наливаются». В 1960 году, когда Советская армия сокращалась на миллион двес­ти тысяч человек, Виктор Рыбалко перебрался в Чернигов. Год снимали комнату, а потом семья получила квартиру на Мстиславской, в которой он один живет уже 25 лет. День сегодняшний Несмотря на холостяцкое существование, квартира Виктора Григорьевича выглядит так, будто сейчас выглянет из соседней комнаты хозяйка – все чисто, убрано, уютно. ��ранит ветеран Рыбалко раритеты, достойно оформленные, хотя тоже не уверен, что они кому-то понадобятся. Например, все 24 номера журнала «Советский экран» за 1959 год. – Вы интересовались кино? – Да я всем интересовался, – улыбается. Есть фото разлива Стрижня в 1970 году, когда вода подступила к аптеке на Красном мосту, а чтобы перелиться через мост, ей не хватило пары метров. О былом уважении к ветеранам войны свидетельствует фото с изображением кортежа автомобилей, в которых ветераны приближаются к Вечному огню на Болдиной горе. Имеется пять томов с 902-мя поздравительными открытками, почтовые открытки с видами городов и музеев, в которых побывал, 329 открыток с портретами художников. Иногда ему бывает грустно, иног­да радостно – когда приезжает родня. Три года назад не стало сына – тяжело болел. В альбоме – фотографии внучек и правнучки, взглянув на которые, Виктор Григорьевич тут же улыбается. Но уж точно ему не будет грустно 28 января, в свой 90-й день рождения. Накануне неожиданно для него позвонили товарищи с работы – Виктор Григорьевич 25 лет проработал заместителем директора черниговской «Сельхозтехники», сказали, что придут поздравить. «Что – мало вас ругал?» – смеется в ответ. А 29 января – большое, на 20 человек, празднование юбилея в кафе. На костылях, с загипсованной ногой доберется внук – повредил ногу, невестка позвонила и сказала, что очень хотят прийти. Значит, скоро появится новый, очередной фотоальбом…. Секрет успеха генерала Виктора Свинарева феноменальная память и удивительная работоспособность /news/sekret_uspekha_generala_viktora_svinareva_fenomenalnaja_pamjat_i_udivitelnaja_rabotosposobnost/2012-02-02-5192 /pda/news/sekret_uspekha_generala_viktora_svinareva_fenomenalnaja_pamjat_i_udivitelnaja_rabotosposobnost/2012-02-02-5192 Погожим сентябрьским днем 1972 года в отделе уголовного розыска городской милиции собрался почти весь личный состав черниговских следователей. Начальник оперативной службы Павел Скнар экзаменовал оперативников на знание криминогенного элемента Чернигова. Лучше других был информирован о своих «подопечных» молодой лейтенант Виктор Свинарев. Он не только знал всех преступников в лицо, но и помнил клички, родственные и дружеские связи, адреса… Прошло сорок лет. 1 февраля Виктору Ивановичу исполнилось 65. Каков был путь от лейтенанта до генерала, вспомним вместе с юбиляром. Авторская колонка Thu, 02 Feb 2012 11:50:51 +0200 Погожим сентябрьским днем 1972 года в отделе уголовного розыска городской милиции собрался почти весь личный состав черниговских следователей. Начальник оперативной службы Павел Скнар экзаменовал оперативников на знание криминогенного элемента Чернигова. Лучше других был информирован о своих «подопечных» молодой лейтенант Виктор Свинарев. Он не только знал всех преступников в лицо, но и помнил клички, родственные и дружеские связи, адреса…Прошло сорок лет. 1 февраля Виктору Ивановичу исполнилось 65. Каков был путь от лейтенанта до генерала, вспомним вместе с юбиляром. Именные часы – в подарокНачало семидесятых стало новым этапом в жизни Виктора Свинарева. По окончанию Львовской школы милиции (кстати – с отличием: приказом Министра внутренних дел СССР он был награжден знаком «Отличник советской милиции»), приехал на трехмесячную стажировку в уголовный розыск Черниговского городского отдела внутренних дел. Начальником угро тогда был Виктор Никитченко.Областной центр в то время был разбит на одиннадцать зон, за каждой из них закреплялся оперативный работник.– Мне выделили территорию в районе драмтеатра – и до железной дороги, ограничивающуюся улицами Щорса-Ленина (сейчас – проспект Мира – Авт.), включая микрорайон Лесковицу, – рассказывает отставной генерал. – За время стажировки я лично раскрыл три преступления. Первое – квартирная кража, когда вор по водосточной трубе проник в квартиру на втором этаже и украл золотые изделия. Выехав с оперативной группой на место происшествия, установив приметы злоумышленника, я сам задержал его в районе Вала и доставил в райотдел. Здесь уже с помощью более опытного оперативника Петра Осипенко, который тогда выполнял функции дежурного, мы составили все необходимые материалы.Затем отличная память и наблюдательность Свинарева помогли найти преступников, ограбивших студента пединститута у Дома офицеров. У потерпевшего забрали часы и магнитофон. А спустя время в одном из домов частного сектора в районе нынешней гостиницы «Градецкая» были задержаны воры, которые «похоз��йничали» в приватном секторе и унесли с собой домашнюю птицу. За это начальник УМВД области Александр Седак лично наградил Виктора Свинарева именными часами с надписью «За раскрытие тяжкого преступления». Первое и самое памятноеПосле окончания школы милиции молодой лейтенант по распределению приехал в Чернигов и сразу приступил к работе в уголовном розыске, хотя выпускникам и разрешался месячный отпуск.– В первое же суточное дежурство, я выехал на убийство в районе Пяти Углов, – рассказывает Виктор Иванович. – Мне было поручено собрать как можно больше оперативной информации. В тот вечер в ресторане «Чернигов» (ныне – «Старый Чернигов») гуляли свадьбу. Я пообщался с гостями, работниками заведения, прохожими. В диалоге с официантами ресторана удалось установить личность погибшего. Затем «по горячим следам» – глубокой ночью – поехал к молодоженам, чтобы выяснить некоторые детали.Сонному жениху несколько раз пришлось повторять, что от него хочет сотрудник милиции. Окончательно проснувшись, он рассказал много полезных подробностей. В частности, выяснилось, что погибший в тот вечер посс��рился с девушкой. Ее личность также установили. А уже через нее оперативник вышел и на самого убийцу – это был свадебный «гастролер»: слонялся рядом и был приглашен захмелевшими гостями за стол. И тут началось… Рюмка, рюмка, бокал – ссора. Мужчины повздорили, завязалась драка. Пострадавший, падая, ударился головой о камень и от полученных травм скончался на месте. Виновного, конечно, задержали.Так лейтенант Свинарев открыл счет сотням своих раскрытых преступлений.Карьерный ростВ 73-м году в газете «Советский милиционер» была размещена заметка о том, как милиционер одновременно работает и учится на заочном отделении Киевской высшей школы милиции, повышает, так сказать, свой образовательный уровень. Этот милиционер был не кто иной, как Виктор Свинарев.Год спустя настойчивому и добросовестному лейтенанту и студенту предложили должность заместителя начальника уголовного розыска Новозаводского отдела. Чернигов тогда был разбит на районы, начальником райотдела милиции Новозаводского района был назначен Виктор Спивак, а Деснянский возглавил Николай Андрейченко. К слову, через малое время Виктор Иванович уже стал заместителем начальника по оперативной работе, фактически первым заместителем.В 1977 году начинается строительство нового здания Новозаводского райотдела милиции по ул. Старобелоусская.В. И. Свинарев только окончил Киевскую высшую школу милиции, и молодому 30-летнему капитану, выпускнику милицейского ВУЗа доверяют руководство райотделом. Новый начальник остался верен себе – лично выезжал на все серьезные преступления и участвовал в их раскрытии.Благодаря хорошей агентуре, наработанной в основном им самим, Свинареву довольно быстро удалось раскрыть целый ряд резонансных дел. Это и убийство по улице Коцюбинского, когда мужчину зарубили топором (произошло это как раз 9 Мая). И убийство двух женщин – матери и дочери в квартире дома по улице Старобелоусская (убийцу вычислили по отпечатку обуви), тогда его приговорили к высшей мере наказания – смертной казни. Еще одно двойное убийство было совершено на улице Толстого: двух престарелых пенсионеров лишил жизни их племянник из Ленинграда. И еще несколько убийств глухонемых граждан.Но самым громким и памятным для Виктора Ивановича оказалось раскрытие резонансного убийства таксиста в районе Старой Подусовки. Тогда такие преступления стояли на особом контроле министерства. Но пока министерская бригада во главе с заместителем министра Иваном Гладушем добралась до Чернигова, преступление уже было раскрыто. Тогда Виктор Свинарев получил личную награду «Отличник милиции». Также были отмечены сотрудники, которые непосредственно участвовали в раскрытии.С 1982 года Виктор Иванович возглавлял городской отдел милиции, а четыре года спустя, когда отдел был расформирован, перешел на должность заместителя начальника отдела БХСС (борьбы с хищениями социалистической собственности) области, предшественника нынешнего ГСБЭП. А вскоре и возглавил это подразделение.На этом посту и в течение следующих семи лет, Виктор Свинарев продолжал выезжать на все резонансные преступления и помогал в их раскрытии. Например, убийство афганца в районе речного порта Чернигова. Труп погибшего без одежды был найден в 200 метрах от рес­торана «Маяк», где, как оказалось, мужчину сильно избивали.– Я, имея значительный оперативный опыт, подключив подсобный аппарат, установил личности виновных, которых затем задержали оперативники, – говорит отставной генерал. – В 1990 году было создано Городское управление внутренних дел, и меня пригласили возглавить его.По организованной преступности Черниговщинабыла в числе лидеровВ первый год независимости Украины Виктор Свинарев был назначен начальником УМВД Украины в Черниговской области. В этой должности он пробыл четыре года. И все это время лично участвовал в раскрытии резонансных преступлений.На дворе стояли лихие 90-е – период перераспределения имущества, сфер влияния, оттока капитала от одних владельцев к другим, расцвет такого нового для постсоветского пространства явления, как «рекет».– Черниговская область вроде бы аграрная и небольшая, но в 1992-1993 годы мы разоблачили организованных преступных групп больше, чем такие промышленно развитые регионы, как Днепропетровский и Донецкий, – рассказывает Виктор Иванович. – По всей Украине только Луганская и Запорожская опередили Черниговскую область.Именно борьба за сферы влияния крылась в основе дела, связанного с массовым расстрелом на одной из бандитских разборок, произошедшей в Прилукском районе в 1993 году. А раскрутка этого сверхгромкого дела началась с расследования убийства милиционера Ткачука. Труп погибшего был обнаружен в 20-ти метрах от дома, где милиционер и проживал. Как всегда я лично и областная опергруппа во главе с начальником криминальной милиции области Владимиром Ревенком выехали на мес­то. Тело погибшего было избито арматурой, а после вскрытия в голове погибшего обнаружили пулю, выпущенную из нагана.Сначала в ходе раскрытия преступления никаких зацепок обнаружить не удавалось. Решили проверить книгу доставленных, ведь погибший работал конвойным. Трое из подозреваемых дали очень интересную информацию о еще более громком убийстве, совершенном ранее в Прилукском районе: пять трупов были закопаны в лесополосе. Так было раскрыто сразу два преступления.В декабре 1996 года новым начальником УМВД стал Валерий Бевз, а Виктор Иванович возглавил «кузницу милицейских кадров» – Черниговское училище внутренних дел, где проработал девять лет. За это время здесь ввели заочное обучение, выпускникам стали присваивать квалификацию бакалавр.Перед курсантами восстал достойный пример мужества и верности служебному долгу. Редко Виктор Иванович надевает свои награды – медали «За заслуги», «За трудовое отличие», ордена «Дмитрия Солунского», «За мужество», знаки отличия «Почетный сотрудник внутренних дел Украины», «Казацкая слава», «За отличную службу МВД»…Но когда генерал при полном параде выходил перед вытянувшимся в струнку личным составом, даже трудно было представить, какой нелегкий путь пришлось пройти простому пареньку из Лосиновки Нежинского района, бывшему учащемуся ПТУ, бригадиру-монтажнику высоковольтных линий электропередач в Черниговской механизированной колонне, прежде чем надеть генеральские погоны. Мороз - птицы взывают о помощи /news/1/2012-02-01-5179 /pda/news/1/2012-02-01-5179 В Украине после обильных снегопадов возникли сильные морозы. Птицы и животные оказались в крайне тяжелой ситуации. Напомню, что птицы зимой боятся не холода, а голода. Тех запасов, которые были сделаны осенью, не хватает. Поэтому и гибнут птицы в сильные морозы. В наших силах спасти птиц от голодной смерти: развесить кормушки и до весны подкармливать их. Авторская колонка Wed, 01 Feb 2012 14:40:03 +0200 В Украине после обильных снегопадов возникли сильные морозы. Птицы и животные оказались в крайне тяжелой ситуации. Напомню, что птицы зимой боятся не холода, а голода. Тех запасов, которые были сделаны осенью, не хватает. Поэтому и гибнут птицы в сильные морозы. В наших силах спасти птиц от голодной смерти: развесить кормушки и до весны подкармливать их. Специалисты считают, что синицы легко справятся и с твердой скорлупой семян арбуза, дыни, тыквы, кабачка. Эти семена нужно промыть теплой водой и высушить. Жирные семена подсолнечника можно также положить рядом с кормушкой. Если нет овса и проса, птиц можно кормить овсянкой и пшеном. Любят птицы разнообразные сухофрукты и грибы. А еще больший сюрприз для птиц, если они будут червивыми. Большинство отходов со стола спасут жизнь не одной птице: недоеденная каша, картофель, крошки белого хлеба, ягоды из компота, крошки сыра и тому подобное.Нужно помнить, что черный хлеб набухает в клювиках птиц и может вызвать их гибель. Охотно птицы будут клевать и кусочки жира, маргарина, сала. Нужно только помнить, что они должны быть несоленые, так как соль для птиц - яд. Чем еще советуют подкормить птиц зимой специалисты: Семена подсолнечника (не жареное) очень любят снегири и синицы, хорошо едва раздавить семена бутылкой или скалкой;Коноплю любят все зерноядных птицы; Овес - в оправдание своего названия едят овсянки и еще хохлатые жаворонки (мусорщики) и полевые воробьи; Просто, пшено - любимая еда ты же овсянок и жаворонков, кроме того, просо едят куропатки, синицы и воробьи;Тыквенные семечки (только сырые) красиво порадуют Вас, поскольку позволят увидеть, как синицы, прижав лапкой семечко, деловито проклевывают в ней дырочку, при этом озабоченно оглядываясь;Семена дыни не оставит равнодушным птичку;Крошки сухого белого хлеба (черный хлеб вреден для всех птиц) - отличный корм для многих видов птиц;Рябина и бузина, собранные в гроздья и развешанные на деревьях - лучший подарок дроздам; Семена ясеня (похожие на связки ключей крылатки) - любимый корм снегирей;Семена сорняков (лебеда, крапива, лопух, конский щавель) - это самый дешевый и по��езный корм для зерноядных птиц.Мы обращается ко всем общественным организациям - защитников природы: необходимо сделать все возможное, чтобы птичий гомон не исчез из скверов и парков наших городов! Давос: Capitalism is over? /news/davos_capitalism_is_over/2012-01-31-5160 /pda/news/davos_capitalism_is_over/2012-01-31-5160 В швейцарском городе Давос прошел очередной всемирный экономический форум. Он стал рекордным по количеству посетителей. Бизнесмены, экономисты и политики выясняли, жив ли капитализм, и что делать с нынешней мировой экономической системой. Украина к решению данных вопросов не подключалась. Авторская колонка Tue, 31 Jan 2012 08:38:44 +0200 В швейцарском городе Давос прошел очередной всемирный экономический форум. Он стал рекордным по количеству посетителей. Бизнесмены, экономисты и политики выясняли, жив ли капитализм, и что делать с нынешней мировой экономической системой. Украина к решению данных вопросов не подключалась. Capitalism is over? Главная тема Давосского форума в 2012 году называлась "Великое преобразование: формируя новые модели". О необходимости пересмотра мировой экономической системы исследователи говорили достаточно давно. Однако именно на этом форуме многие мировые лидеры наконец-то согласились, что с капитализмом пора что-то решать. "Капитализм в его нынешней форме уже не соответствует миру вокруг нас", - сказал председатель форума Клаус Шваб. Он подчеркнул, что до сих пор урок из минувшего масштабного экономического кризиса так и не вынесен. "Мы не смогли извлечь уроки из финансового кризиса 2008 года. Срочно необходима глобальная трансформация, и она должна начаться с восстановления чувства социальной ответственности по всему миру", - отметил Шваб. С ним солидарна и канцлер Германии Ангела Меркель. "Нынешняя экономическая ситуация показывает, что Европа вынесла недостаточно уроков из глобального кризиса. Глобальный экономический кризис 2008 года оставил глубокие следы. Над преодолением его последствий мы работаем который уж год", - заявила она в своей речи, которой, собственно и открывался форум в Швейцарии. Впрочем, далеко не все согласны пересматривать сложившуюся экономическую систему. Так, одной из новостей форума было отсутствие делегаций двух стран: Великобритании и Китая. Последнему грех жаловаться на нынешнюю экономическую систему, в условиях которой и состоялся бурный рост экономики КНР. А британцы не захотели посещать форум, посвященный преимущественно европейским проблемам, от решения которых Великобритания, оберегая свой финансовый суверенитет, дистанцировалась. Именно экономическая ситуация в Европе была главной темой форума. Не случайно открывала Давос речь федерального канцлера Германии, которая в паре с французским президентом Николая Саркози пытается буквально "вытащить" ЕС из системного кризиса в котором тот оказался. От ситуации в Европе зависит экономическая стабильность мира. Если рухнет еврозона, а затем и сам ЕС, мир потеряет не только одну из сильнейших экономик, но и огромный потребительский рынок. Последствия этого будут ужасны и для того же Китая, который, впрочем, ускоренно занимается развитием собственного рынка. У Меркель есть решение европейских проблем: ужесточение финансовой дисциплины и предоставление Еврокомиссии больших полномочий, вплоть до превращения ее в своеобразное "правительство" ЕС. "Готовы ли мы решиться на более объединенную Европу? Да, готовы", - отметила Меркель. По ее словам, Старый Свет должен превратиться в "Европу, которая работает". Кроме того, Меркель планирует отказаться от повышения стабилизационного фонда ЕС. "Некоторые говорят, что его размер необходимо удвоить, а когда и этого окажется недостаточным, его предложат утроить", - сказала Меркель и пояснила, что Германия не хочет брать на себя обязательства, которые не сможет выполнить. Такие решения уже вызвали критику со стороны финансиста и миллиардера Джорджа Сороса. "Германия взяла на себя роль надзирателя и накладывает на периферийные европейские страны жесткие ограничения в бюджетной политике. Это приведет к росту экономической и политической напряженности, которая может разрушить Евросоюз. Бюджетное ужесточение, которого Германия добивается, толкнет Европу в дефляционную спираль", - отметил он. Таким образом, ЕС, похоже, нашел путь выхода из кризиса. Но путь этот вряд ли многим понравится. А с учетом того, ч��о КНР, на выкуп своих долгов которой так надеялись Греция и Италия, проигнорировала форум, можно предположить, что программа германского канцлера будет принята к исполнению. В любом случае, кризис нужно преодолевать, а заодно и переосмысливать мировую экономическую модель. Тот же капитализм в глазах мировых лидеров исчерпал себя. Другое дело, что пока альтернативы ему нет. И ее так и не нашли во время форума, лишь признав, что экономисты, бизнесмены и политики всегда должны помнить о социальной ответственности. Украина – страна с социалистическим прошлым и капиталистическим настоящим могла бы подключиться к дискуссии и поделиться своим, отчасти уникальным, опытом. Однако этого не произошло. Причина – внутренняя политика нашего государства. В искусственной изоляции Украинцы на Давосском форуме были представлены в трех довольно разных "ипостасях". С одной стороны - ставший уже традиционным круглый стол при спонсировании украинского олигарха Виктора Пинчука. На сей раз был посвящен проблемам благотворительности. Вела его дочь экс-президента США и действующего госсекретаря – Чейси Клинтон. С другой стороны Украину представляли уже посещавшие Швейцарию девушки из движения FEMEN. На сей раз они голой грудью встали на защиту нищих и обездоленных, вину за судьбу которых и возложили на участников форума. Третьей "ипостасью" нашей страны стал, тоже вполне традиционно, президент Украины Виктор Янукович. Однако этот его визит в Давос не напоминал прошлогодний. Если в 2011 президент выступил перед представителями международного сообщества, хоть и вызвав своими оговорками возмущение европейских феминисток, то в 2012 его попросту игнорировали. Первые тревожные вести для украинского главы государства и его аппарата появились накануне форума: ПАСЕ приняла разгромную резолюцию в отношении Украины. Позже в украинских СМИ появилась информация о том, что Януковича сознательно будут игнорировать лидеры европейских государств. "У Виктора Януковича будет возможность поговорить с лидерами Евросоюза в кулуарах саммита, либо при случайной встрече в коридоре, но специально организованные встречи пока в наших планах не значатся", - сообщил источник "ЛігаБізнесІнформ" в Еврокомиссии. По его словам, украинские дипломаты пытались добиться согласия на встречи украинского президента с иностранными коллегами, но не преуспели в этом. В политсиле Януковича оправдывались: встречи глав государств, мол, не являются приоритетными на Давосском форуме. "Сам Давосский форум связан с экономическими и энергетическими проблемами. Президентский формат присутствия предусматривает только выступление, но не встречи", - заявил в частности депутат от ПР. "Если на форуме проводятся встречи, то это встречи исключительно по тем проблемам, которые записаны в повестке дня… Я думаю, что президент встретится с тем, с кем пожелает и переговорит о тех проблемах, которые есть", - пояснил Надоша, напомнив, что 27 января состоится традиционный ланч с украинским президентом. На ланч некоторые европейские политики пришли. Правда, и тут не обошлось без "шпилек" в адрес украинского президента. Так, жена главы министерства иностранных дел Швеции Анна-Мария Коараццо-Бильдт взяла с собой футболку с изображением Юлии Тимошенко. Следует также отметить, что "первые лица" европейской политики на ланче замечены не были. А те представители европейских стран, которые посетили ланч, могли наблюдать, как с началом выступления украинского президента из зала вышли оппозиционеры Наталья Королевская и Николай Катеринчук. Эти молодые политики таким образом выразили свой протест против процессов, происходящих в Украине, в частности – против преследования оппозиционеров. Таким образом, итогами Давосского форума для Януковича если и стали встречи с кем-то, то это встречи с азербайджанским президентом Ильхамом Алиевым, польским президентом Брониславом Коморовским и главой Европейского банка реконструкции и развития Томасом Мировым. Но ни одна из этих встреч не была результативной: Азербайджан пока взял тайм-аут в переговорах о поставке сжиженного газа в Украину поскольку не знает позиции Турции, которая является важным стратегическим партнером Азербайджана. Со стороны ЕБРР не слышно о новых серьезных проектах в Украине. А встреча с польским коллегой носила скорее характер "встречи из вежливости". Немудрено, что после такого "теплого приема" в Давосе "регионалы" не поскупились на критику Европы и ПАСЕ в частности. Только вот сложившуюся ситуацию это вряд ли исправит. Показательно, что те проблемы, которые поднимал на форуме украинский президент, уже утратили свою актуальность для мира. Поймет ли украинская власть, что она действует в традициях прошлого века? Судя по положению дел в Украине надеяться на это не приходится. Чиї інтереси відстоює пан Чепурний? /news/1/2012-01-30-5133 /pda/news/1/2012-01-30-5133 Віруючі Української православної церкви (до речі у документах ніде не зазначено, що "Московського патріархату”) здалеку впізнають редактора газети "Сіверщина” пана Василя Чепурного. Його опоненти знають, що саме він є духовним наставником не тільки місцевих націонал-патріотів, але і віруючих Української православної церкви Київського патріархату. Але разом з тим, навіть колишні однопартійці по РУХу, які свого часу стояли пліч-опліч з В.Чепурним, і ті нині визнають, що він – вічний революціонер, який буде завжди в опозиції при будь-якій владі. Відповідно, головною діяльністю таких громадських діячів є критика та руйнування. Беззаперечним свідоцтвом цього є газета "Сіверщина”, де її редактор упродовж останніх 20-ти років поливає брудом владу, Українську православну цер��ву, політичних опонентів, колег — редакторів. Авторская колонка Mon, 30 Jan 2012 08:33:32 +0200 Віруючі Української православної церкви (до речі у документах ніде не зазначено, що "Московського патріархату”) здалеку впізнають редактора газети "Сіверщина” пана Василя Чепурного. Його опоненти знають, що саме він є духовним наставником не тільки місцевих націонал-патріотів, але і віруючих Української православної церкви Київського патріархату. Але разом з тим, навіть колишні однопартійці по РУХу, які свого часу стояли пліч-опліч з В.Чепурним, і ті нині визнають, що він – вічний революціонер, який буде завжди в опозиції при будь-якій владі. Відповідно, головною діяльністю таких громадських діячів є критика та руйнування. Беззаперечним свідоцтвом цього є газета "Сіверщина”, де її редактор упродовж останніх 20-ти років поливає брудом владу, Українську православну церкву, політичних опонентів, колег — редакторів. Але ж, пан Чепурний, як журналіст має бути об’єктивним хоча б перед своїми читачами. Судячи із виступів та публікацій, він заявляє про те, що захищає інтереси держави. Проте, спочатку на сторінках своєї газети редактор вихваляється особистими прийомами у посла США Джона Теффта, який у такий спосіб, а скоріше за все і фінансово, підтримує "вільного журналіста”. А, потім пан Чепурний – звинувачує чернігівських редакторів, які наважилися надрукувати інтерв’ю з Прем’єр-міністром Російської Федерації В.Путіним. Хочеться нагадати, що українці зосереджені не тільки у приміщенні Товариства "Просвіта”… Ці українці живуть поряд з Вами, у тому ж місті, у тій же державі. Вони – громадяни України, а не представники "Московської церкви”, як зазвичай пише газета "Сіверщина”. Та, і приміщення у користування пану Чепурному надавали не посли США, а представники української влади. Чому, ж редактор "Сіверщини” не може прийняти за правило російське прислів’я – "Критикуя – предлагай, предлагая – делай!”. Можливо, тому, що воно російського походження… Чи, можливо, тому, що за змістом воно не підходить для цього журналіста та громадського діяча. І, питання не у тому, хто якою мовою розмовляє, а у тому, хто працює за українські гривні, а хто – за американські долари. Якщо б, Василь Чепурний бачив навколо себе не ворогів, а людей, то мабуть він зрозумів би, що постійна боротьба не повинна бути сенсом буття та журналістської діяльності. Ніхто не заперечує, права пана Чепурного на свій погляд та свою віру в Бога. Але, не потрібно розділяти жителів області на ворожі табори, зіштовхувати їх лобами в угоду своїм, чи своїх американських друзів, інтересів. Кожна революція має свій початок, але вона повинна мати і своє закінчення. Можливо, пан Чепурний зрозуміє, вже прийшов і для нього час творити, а це слово – не має жодного стосунку до таких понять як ненависть та зло. Хотілося б, щоб пан Чепурний та інші місцеві лідери політичних партій, релігійних конфесій не шукали серед своїх опонентів ворогів, а спільними зусиллями служили нашій спільній державі заради її процвітання, а отже і формування істинного патріотизму серед її громадян. Украина двухпартийная /news/ukraina_dvukhpartijnaja/2012-01-23-5091 /pda/news/ukraina_dvukhpartijnaja/2012-01-23-5091 Тема, возможно, уже и не очень актуальная, как тогда, когда эта статья задумывалась, но тем не менее. В определённый момент своего развития политический коллапс в Украине вывел её на скользкую дорожку политических экспериментов. Так у нас после установления, по сути, автократического режима, появился вариант с двухпартийной системой. На сколько она была бы удачна для Украины? Посмотрим. У меня по этому поводу есть несколько мыслей. Во-первых, что же такое двухпартийная система? Это система правления, которая присуща англосаксонским странам. То есть Англии и США. Ранее эти системы можно было наблюдать в Турции и некоторых латиноамериканских странах. Теперь Турция – полноценная многопартийная страна (с умеренным плюрализмом по Дюверже). Новый парламент сформировали 4 партии, которые прошли с примерно одинаковыми силами. Латинская Америка, которая пережила экономические потрясения, перешла на монопартийные правления, где есть доминирующая партия и маленькие все остальные (Бразилия, Аргентина, Боливия). Авторская колонка Mon, 23 Jan 2012 08:47:46 +0200 Когда двое делают одно и то же, получается не одно и то же.Публий Теренций Тема, возможно, уже и не очень актуальная, как тогда, когда эта статья задумывалась, но тем не менее.В определённый момент своего развития политический коллапс в Украине вывел её на скользкую дорожку политических экспериментов. Так у нас после установления, по сути, автократического режима, появился вариант с двухпартийной системой. На сколько она была бы удачна для Украины? Посмотрим. У меня по этому поводу есть несколько мыслей. Во-первых, что же такое двухпартийная система? Это система правления, которая присуща англосаксонским странам. То есть Англии и США. Ранее эти системы можно было наблюдать в Турции и некоторых латиноамериканских странах. Теперь Турция – полноценная многопартийная страна (с умеренным плюрализмом по Дюверже). Новый парламент сформировали 4 партии, которые прошли с примерно одинаковыми силами. Латинская Америка, которая пережила экономические потрясения, перешла на монопартийные правления, где есть доминирующая партия и маленькие все остальные (Бразилия, Аргентина, Боливия).В США – особая система: два основных игрока демократы и республиканцы. Одни борются за предоставление большинства прав штатам, другие – за консолидацию власти в белом доме. Партии очень старые, как и традиции. Уровень политического сознания общества – очень высокая. Явка на выборах от 64 до 73,5%. Старая добрая Англия действительно старая, но не такая добрая. Назвать их систему двухпартийной после внимательного изучения язык не поворачивается, но тем не менее большинство голосов в Палате Лордов из 788 получают Лейбористская и Консервативная партии. Иногда в спор с ними вступает и Либерально-демократическая. Также там присутствует множество мелких партий, а также представители церкви и очень хорошие люди (для украинской политики) – кросбенчеры, то есть лорды, которые голосуют ситуативно. Программы у всех партий очень жёстко завязаны на экономике. Уровень политического сознания общества – невысокий. Явка на выборах – от 34 до 70% (снижается).Некоторые обозреватели и студенты в рефератах пишут, что к двухпартийной страны эволюционируют. Возможно, но я бы в наших реалиях сказал, что скатываются. Во-вторых, Украина сегодня. Бичем низкой политической сознательности общества является тотальное отсутствие идеологических партий. К примеру, чем больше Пётр Симоненко будет дискредитировать своими действиями идеи коммунизма, тем меньше они будут набирать на выборах, хотя потенциал КПУ – огромен. Особенно сейчас (посмотрите на Россию – 21%). Другая многообещающая партия – Свобода. Но не потому что они ещё не запятнали свою репутацию, а потому что они позиционируются как националистическая партия. Нельзя в людях вызвать желание «голосовать за», если идеи чужды 90% населения. Поэтому у нас все голосуют «против». Это угнетающая традиция, но она есть и имеет право на существование. В условиях двухпартийных выборов этот принцип будет максимально эффективен. Как мы увидели на примерах Англии и США, уровень сознательности общества совершенно не играет роли. Как и образованность населения. У нас многие ходят на выборы потому, что «надо», что и укореняет авторитарность режима, который остался нам в наследство от Советского Союза. Если быть точным, то у нас уже начал действовать законДюверже, то есть когда победитель получает всё – у нас есть ПР и остальные партии, которые почти все – оппозиционные.Приятно то, что выросло поколение «самостоятельной Украины» (1989-1994 года рождения). Молодые люди, которые требуют чего-то нового, а с ними и адаптировалась система общественного лоббирования, которая призывает нынешнее общество к осознанному выбору. Пока наш Парламент можно разделить на провластное большинство, оппозиционеров (которые всегда несогласны), наблюдающих и шоу-менов от политики, которые зарабатывают личные дивиденты. Замечательно то, что в отличии от Англии у нас при власти явно нет духовенства. Иначе это был бы вообще коллапс. Об этом ниже. Что хорошего может дать нам двухпартийная система. В первую очередь – это политическая стабильность. Политическое противостояние двух партий, в котором маленькие игроки будут выступать как баланс и идеологическая составляющая.Двухпартийная система поможет эволюционировать политическим программам от популистских (благо всем и сразу или с завтрашнего дня) до узконаправленных. Причём двигаться стоило в сторону именно США, а именно распределения полномочий между центром и регионами. Экономика – слишком сложная тема для наших публичных политиков. У нас я вижу 2 направления в нынешней ситуации: левые партии (ПР, КПУ, СПУ) и право-центристские (Батькивщина, Свобода, Фронт Змин, Наша Украина и Громадянська Позиция). У нас слишком консервативная страна, чтобы выбирать из демократов, либералов, социал-христиан и зелёных. Будут и мелкие партии. Которые будут представлять отдельные слои населения и аккумулировать у себя голоса несогласных с двумя направлениями (это УДАР, Братство, СДПУ(о), ДемАльянс и именные проекты вроде Ляшка или Наливайченко).В общем, перспективы были, да и остаются. Чего нам не нужно из этой системы. Боюсь, что аппарат коллективной безответственности усугубится, потому как партии станут ещё больше, а соответственно, решения ещё размытее. Также повысится риск узурпации власти, так как у нас при власти бизнесмены, то и их миграции будут зависеть от того, с «кем проще работать». То есть в один прекрасный момент все активы перейдут на сторону одной партии. Сейчас это движение тоже есть, но особо крупным бизнес-структурам есть смысл спонсировать мелкие оппозиционные партии, чтоб держать в напряжении своих коллег. При удержании системы двоевластия воздействие таких проектов на электорат будет нивелировано. Да и вообще представьте этот кошмар, который будет твориться. Американская модель: ПР бьётся за распределение власти по регионам, мотивируя, что местные производства должны кормить регионы самостоятельно – запад нищает, центр зажирается, восток начинает качать права, а юг просто тихо отделяется – кто в Турцию, кто в Румынию, а кто в Россию город тихо перенесёт. Правые будут настаивать на централизации власти, ручном регулировании экономики и датировании западных регионов за счёт восточных. Центр зажирается, запад перестаёт работать и одно за одним банкротит предприятия, восток начинает качать права, а юг во время этой заварухи тихо отделяется. Литвин пытается прекратить драку в Парламенте. СДПУ и Ляшко говорят всем, что надо было делать не так. Народ обсуждает и доволен.Английская модель: левые говорят, о том, что пора ровнять социальный уровень всех классов и нужно бороться с внутренним развалом в лице националистов. Право-центристы настаивают, что всех иностранных олигархов нужно раскулачить, деньги кинуть в оборот украинского производства, вернуться на поля и покупать только отечественные товары. Назревает драка. Все нервно поправляют парики. Литвин или Мороз пытаются успокоить парламентариев. Зелёные подливают масла в огонь и требуют все производства сделать экологически чистыми. СДПУ и Ляшко говорят, что надо было сделать всё не так. Духовенство освещает всю эту вакханалию и после короткой потасовки освещают помещение. Народ обсуждает и доволен. Какая же система подойдёт Украине больше всего. По моему мнению наиболее удачная система для нынешней Украины – конституционная монархия. Главная должность – переходящая и представляет народ (такой себе козёл-отпущения). Вектор развития государства избиратели определяют единоразово – при выборах в Парламент. То есть и власть может меняться только во временных рамках правления именно этих парламентариев. Наличие всегда виноватой фигуры может успокоить часть населения и мы придём к постоянной 3-5 партийной представленности.В качестве «священной коровы» вполне подойдёт кто-нибудь из харизматичных лидеров со стальными нервами. Напимер: Ющенко, Кучма или та же Тимошенко. От них требуются только представительские функции. Так что вред будет снижен до минимума. Так нужна Украине двухпартийная система или нет? Тяжело сказать. С одно�� стороны да – политическая стабильность через уравновешивание сил необходима, но риски слишком велики при такой недобросовестности властьимущих. С другой стороны – мы ещё не готовы к такому повороту, так как ещё не выработана система ценностей и процедура выявления идеологических потребностей общества, но у нас привыкли ждать посыла сверху. Поэтому сформировать всё это должен кто-то другой, «умный дядя, которому за это платят».Вывод напрашивается один: изменения в системе необходимы. Наша политика нуждается в модернизации и инновациях, которые пока ждать можно только из Германии вместе с финансируемыми ею политическими проектами. В молодой семье Ермоленко из г.Чернигова случилась большая беда /news/v_molodoj_seme_ermolenko_iz_g_chernigova_sluchilas_bolshaja_beda/2012-01-11-5055 /pda/news/v_molodoj_seme_ermolenko_iz_g_chernigova_sluchilas_bolshaja_beda/2012-01-11-5055 В начале января 2012 года в молодой семье Ермоленко из г.Чернигова случилась большая беда. Единственному ребенку — маленькой доченьке Анюте был поставлен страшный диагноз — мегакариобластный ЛЕЙКОЗ. Это одна из самых редких и тяжело поддающихся терапии форм лейкемии!!! Анечке 23 февраля будет всего 3 годика! Эта добрая, светлая и умненькая малышка! Радость мамы и папы, бабушек и дедушек! Жизнь ребенка в руках Бога и в наших руках! Шансы быть здоровой у Анютки есть! Авторская колонка Wed, 11 Jan 2012 12:53:43 +0200 В начале января 2012 года в молодой семье Ермоленко из г.Чернигова случилась большая беда. Единственному ребенку — маленькой доченьке Анюте был поставлен страшный диагноз — мегакариобластный ЛЕЙКОЗ. Это одна из самых редких и тяжело поддающихся терапии форм лейкемии!!! Анечке 23 февраля будет всего 3 годика! Эта добрая, светлая и умненькая малышка! Радость мамы и папы, бабушек и дедушек! Жизнь ребенка в руках Бога и в наших руках! Шансы быть здоровой у Анютки есть! Для этого необходимо проводить очень дорогостоящее лечение за пределами Украины, включающее химиотерапию, а при необходимости — пересадку костного мозга (подробно в альбоме Документы). Стоимость лечения неподъемная для семьи! ПРОШУ ВАС, ДРУЗЬЯ, ДАВАЙТЕ ПОМОЖЕМ АНЮТЕ ПОБОРОТЬ ЭТУ ТЯЖЕЛУЮ БОЛЕЗНЬ И ПОСКОРЕЕ ВЫЗДОРОВЕТЬ! ВАША ПОМОЩЬ МОЖЕТ СТАТЬ РЕШАЮЩЕЙ! Окажите любую посильную помощь: материальную, распространите информацию об Ане в сети интернет, среди знакомых; напишите туда, где по Вашему мнению окажут помощь малышке. Реквизиты для помощи ПриватБанк МФО 305299 ОКПО 14360570 Р/сч. 29244825509100 Назначение: суть платежа, Ермоленко Егор Владимирович, ИНН 3111919398, карта 5577 2127 0284 1902 Webmoney (счета открыты на крестного малышки — Дворского Е.Г.) Доллар США — Z202035181418 Гривна — U197838689806 Евро — E226595159646 Рубли — R377283982923 Контакты Отец — Ермоленко Егор (на данный момент находится в Белоруссии) тел.: +38 050 465-00-77 +38 063 336-46-19 skype: ermolenko.egor Мама — Ермоленко Марина (также в Белоруссии) тел.: +38 063 336-46-17 Дедушка — Ермоленко Владимир тел.: +38 050 313-26-69 +38 093 871-66-97 skype: vladimir.yermolenko Бабушка — Ермоленко Татьяна тел.: +38 050 465-20-77 Навіщо збирає земельку в Чернігові КП «Паркування і ринок»? /news/navishho_zbirae_zemelku_v_chernigovi_kp_parkuvannja_i_rinok/2012-01-10-5037 /pda/news/navishho_zbirae_zemelku_v_chernigovi_kp_parkuvannja_i_rinok/2012-01-10-5037 Улюбленою темою чернігівських ЗМІ неодноразово ставали сумнівні дії депутатського корпусу міської ради при виділенні земельних ділянок для ведення бізнесу. При чому за деякі з таких рішень одностайно голосували начебто ідеологічні супротивники депутати фракції Партії регіонів та ВО «Батьківщини». Наприклад, 31 серпня 2011 року сесія Чернігівської міської ради переважною більшістю голосів надала громадській організації інвалідів «Надія» земельну ділянку безпосередньо біля входу до Центрального ринку по вул. Кирпоноса, 40 під будівництво торгівельно-офісного приміщення. Авторская колонка Tue, 10 Jan 2012 18:39:13 +0200 Улюбленою темою чернігівських ЗМІ неодноразово ставали сумнівні дії депутатського корпусу міської ради при виділенні земельних ділянок для ведення бізнесу. При чому за деякі з таких рішень одностайно голосували начебто ідеологічні супротивники депутати фракції Партії регіонів та ВО «Батьківщини». Наприклад, 31 серпня 2011 року сесія Чернігівської міської ради переважною більшістю голосів надала громадській організації інвалідів «Надія» земельну ділянку безпосередньо біля входу до Центрального ринку по вул. Кирпоноса, 40 під будівництво торгівельно-офісного приміщення. Іншим рішенням ті ж депутати проголосували за виділення земельної ділянки іншій громадській організації «Допомога» по вул. Любецький для будівництва автостоянки. Однак, такі рішення як ці скоріше виняток з правила. Ніяких проблем не виникає для виділення земельних ділянок улюбленцю депутатів усіх фракцій – Комунальному підприємству «Паркування та ринок», яке в останні роки отримало чи не левову частку земельних ділянок для ведення своєї підприємницької діяльності. Судіть самі. На початок 2011 року у постійному користуванні цього підприємства знаходилося 55 земельних ділянок. А ще три роки тому їх було лише 7. У 2010 році з них тільки 9 ділянок було освоєно і вони приносили прибуток. Інші земельні ділянки на початок 2011 року – це будівельні майданчики під торговельні ряди, павільйони, зупиночні комплекси (13 ділянок) та сезонні літні майданчики з продажу кеґового пива, які були введені в експлуатацію у другому-третьому кварталах 2011 року. Частина цих земельних ділянок, як наприклад на розі вулиць Попова-Ціолковського, розташована в зелених зонах і для будівництва тимчасових торгових павільйонів із полегшених конструкцій потребує знесення дерев. Але хиба це проблема для КП «Паркування та ринок». Отже, КП «Паркування та ринок» перетворилося в чи не головного гравця на ринку дрібних торговельних послуг населенню і впевнено починає монопольно диктувати розцінки щодо вартості оренди торгівельної площ в місті. Невже в місті над Десною руками депутатів міської ради створюється черговий монополіст? Мабуть, саме для цього депутати ще попереднього скликання міськради прийняли рішення про знесення усіх тимчасових павільйонів в місті, що належали дрібним підприємцям. Однак, не має жодних гарантій, що через певний час КП «Паркування та ринок» разом з орендованими земельними ділянками продадуть «в одні руки». До речі, саме так сталося з ВАТ «Чернігівпродтовари», контрольний пакет якого міськрада продала власникам мережі сумнозвісного ПП «Союз» напередодні місцевих виборів 2006 року.P.S. За інформацією директора КП «Паркування та ринок» Юрія Кулешова, підприємством за 2010 рік отримано доходів від реалізації послуг на суму 1 млн. 893 тис. грн., сплачено податків всього на суму 1 млн. 233,2 тис. грн., до бюджету міста перераховано 55,4 тис. грн. від збору за припаркування автотранспорту, 340,4 тис. грн. – ринкового збору. Доходи підприємства збільшились на 20% у порівнянні з 2009 роком. Кто кого и что зачем… или 2011 год /news/1/2011-12-25-4989 /pda/news/1/2011-12-25-4989 Вадим Антошин и Олег Ляшко, Сергей Андрос и перевозчики города Чернигова, а также многое другое объединяют в себе результаты опроса членов Клуба Молодого Политолога, активной молодёжи города и представителей СМИ. 12 номинаций уходящего общественно-политического 2011 года. Без эпиграфа. Ниже рейтинги! Авторская колонка Sun, 25 Dec 2011 19:01:10 +0200 Вадим Антошин и Олег Ляшко, Сергей Андрос и перевозчики города Чернигова, а также многое другое объединяют в себе результаты опроса членов Клуба Молодого Политолога, активной молодёжи города и представителей СМИ. 12 номинаций уходящего общественно-политического 2011 года.Без эпиграфа.Ниже рейтинги! В последние дни года без выборов с особой теплотой вспоминаются все прошедшие встречи Клуба молодого политолога. Мы успели пообщаться с большим количеством гостей абсолютно разного уровня: от рядового местного чиновника до экс-министра обороны Украины, от общественного активиста до представителя всеукраинского объединения на центральных каналах ТВ, аналитиками и политологами, которые имеют имя не только в области, но и Украине. Ну раз есть из чего выбирать, то пожалуй пора и по нашему мнению определять людей, события и проекты этого года, которые запомнились больше остальных. Начнём с самой приятной во многом номинации – «Comeback* года» (*возвращение). Здесь определялись те, кто после определённого перерыва в общественно-политической жизни города не просто вернулись, а сделали это заметно. Таким человеком не стал даже триумфально вернувшийся после «сэкс»-скандала политик Олег Ляшко и не общественная организация «М21» (после 4хлетнего перерыва). Такой личностью стала наша бывшая заммэра, а ныне глава ивэнт-агентства Оксана Туник-Фриз. Оксана Владимирована, с возвращением! «Прорыв года». Самая интересная номинация с точки зрения «отправной точки» (простите за тавтологию). Здесь было много достойных людей, которые вышли на общественную арену и стали узнаваемыми. Приятно было познакомиться и видеть на многих мероприятиях молодых представителей ВО «Свобода». Но выбором активной молодёжи по результатам опроса стал Сергей Андрос, депутат Верховной Рады Украины. Основанием такого выбора стал целый ряд публикаций в СМИ, встречи в Клубе молодого политолога, а также тот факт что Сергей Александрович был одним из первых местных политиков, который появился на facebook. После были и другие, которых видят как мажоритарных кандидатов. Посмотрим, что из этого всего получится. Есть такая номинация – людей провожать. Вашему вниманию «Farewell goodbyе*» (*жаль, но до свидания). Мы уже отметили тех, кто вернулся и тех, кто «появился». Пришло вспомнить о таких людях как Вадим Антошин, который покинул пост начальника управления стратегического развития Черниговского горсовета и подался на «вольные хлеба». Выиграв соперничество у экс-депутата и претендента на кресло мэра Николая Михалевича, Вадим Леонидович оставил след сожаления в сердце каждого из нас. Некогда очень колоритная фигура, лидер городского отделения партии ЕЦ, «мистер 10%», коммунальщик всея Чернигов и главный враг «Громадской думки» (ещё помните такую?), а также просто хороший и отзывчивый человек теперь в «творческом отпуске». Жаль. Пора поговорить о событиях. Номинации «Скандал года» и «Лобби года» в этом году были очень близки, так как многие скандалы, проявившиеся в городе, были искусно пролоббированы, а лобби были проведены в основном на скандальные темы. ��кандал вокруг Яловщины не успел набрать оборотов, а скандальные строительства возле Стрижня и на улице Пятницкой (магазин «Проун») как-то затёрлись. А вот тема стоимости проезда в общественном транспорте остаётся актуальной до сих пор. Черниговское отделение общественной организации «Демократический Алья��с» второй год подряд получают номинацию «Лобби года» и впервые «Скандал года»! Ребята из «ДА» настоящие молодцы и патриоты своего города. Спасибо за всё, что выделаете. Были события и общественные. Так «Общественно-культурное событие года» в 2011 году могли стать балы, которые были столь популярны в начале и конце года, регулярная «СтудРеспублика» или расширивший свою географию Молодёжный лагерь международного актива «Перекрёсток». Но проявив редкое единодушие члены Клуба выбрали ставшую международной Черниговскую Лигу КВН. 4й сезон ранее приОткрытой Лиги стал качественно новым и резонансным. Впервые здесь появились не только иногородние команды, но и иностранные. Команда из города-героя Гомель «Кляки» даже стала победителем сезона и забрала в Белоруссию призовой фонд и любовь черниговского зрителя. Для более искушённой молодёжной аудитории «Проектом года» достаточно однозначно стал уже известный ранее проект, который вернулся спустя 4 года молчания. Украинская Школа Молодого Политика от организации «М21» снова обучала молодых и активных. Многие общественно-политические деятели и лидеры начинали свой путь с этого проекта. Выпускников УШМП ранних годов теперь можно встретить на круглых столах, в коридорах власти, радах разного уровня, во главе местных отделений партий и всеукраинских организаций и, конечно Клуба молодого политолога. Огромное спасибо организации «М21» за их идеи и работу, которая на перспективу даст огромные результаты. Отдельно стоит упомянуть проекты, за которые отдавали голоса. Это были «Твой местный депутат» от центра «Доброчин», «Новый Старт» от СтудРеспублики и «Экологическая политика Чернигова» от Полесского фонда международных и региональных исследований. Самая неоднозначная номинация. За звание «Человек года» «боролись» те, кто в уходящем году наиболее запомнился своими действиями, позицией, проектами или высказываниями. Так «Человеком года» по мнению членов Клуба молодого политолога, активной молодёжи Чернигова и представителей СМИ могли стать: скандалист, политик и защитник угнетённых Олег Ляшко, основной двигатель идеи бренда Чернигова, вдохновитель социальной рекламы о нашем городе Татьяна Бойко, меценат (Черниговская Лига КВН, «Перекрёсток» и многие спортивные соревнования), заслуженный тренер Украины и человек, который по слухам косвенно был причастен к некоторым скандалам – Андрей Кужельный. Лидером же голосования стал действующий мэр города Александр Соколов. Слухи о возможном баллотировании в Верховную Раду, активное ведение сессий, периодические появления в СМИ, инициирование многих проектов (ремонт площади, сквера им. Б.Хмельницкого) и многое другое подогревало интерес общественности к фигуре мэра Соколова. Осталось последнее, чтобы Александра Владимирович пришёл к нам на встречу Клуба. Отдельного упоминания стоят те люди, кого называли: народный депутат Валерий Дубель и координатор Клуба молодого политолога Александр Рысь. Много всего произошло за прошедшие 365 дней, но вот «Событием года» с большим перевесом стало… интрига… появление в городе «Эпицентра» и информационные войны вокруг этого события. Десятки статей о невыплатах зарплат, захвате земли, несколько решений сессий горсовета косвенно относившихся к данному объекту, а также судебные дела и контрстатьи против главной преграды в виде «Вены». Возможно и ремонт дороги на ул. 77-й гвардейской дивизии (бывшая Проектная) также связана с Эпицентром. Второй по упоминаниям стала кампания по продвижению бренда Чернигова (раскрутка Клубка?). Не питая особых надежд на разнообразные ответы была выделена номинация «Всеукраинское событие года». Достаточно однозначно по голосованию, реакции народа Украины, СМИ и международной общественности центральным событием стало вынесение приговора Юлии Тимошенко. Ещё раз рассказывать о данном событии я не стану – и так всё ясно. Были упоминании о снижении социальных льгот, штурме афганцами ВРУ, голодовках и забастовках чернобыльцев и учителей. Но ничто из этого не смогло «��еребороть» резонансность того судебного процесса. Нельзя обойти вниманием тех людей, кто пришёл на встречу Клуба молодого политолога и поделился своим опытом и знаниями. В любом отношении заслужено «Гостем Клуба» 2011 года стал гость, который приходил как участник праздников и встреч. В рамках проекта Клуба «Просто про…» (серия мини-тренингов по различным темам) больше всего запомнился Геннадий Максак. Огромное спасибо ему за знания, которыми он делиться со всеми, его настроение и постоянную заряженность на позитив! Геннадий Анатолиевич, приходите ещё! «FAIL* года» (*глупость). Такая номинация просто обязана быть. В нашей стране отмечают всё: активность, количество выступлений, законопроектов, скандалов, упоминаний в СМИ. Но мало кто (если вообще кто-то) фиксирует ляпы, глупости, недосказанности или просто ошибки. С огромным удовольствием я рассказал бы о каждом: и о Гриценковском «Достаньте свои iPad…» на встрече Клуба молодого политолога, и о возобновлении дела Артёма Стаха, и даже про ряд песен и стихов про Александра Соколова Игоря Стаха. Но вот самым запомнившимся «ляпом» стала встреча народного депутата Украины Олега Ляшка со «школьниками» Украинской Школы Молодого Политика, а вернее его фраза о журналистке: «Ця с*чка, що про мене пише…». Таким был уходящий год 2011. Надеюсь, что 2012 нам подарит не меньше, а то и больше событий, интересных встреч, интересных собеседников и весёлых моментов. Главное, не забывайте менять негативные мысли на позитивные! Это главное моё Вам пожелание. С Новым годом и Рождество Христовым! P.S. Об опросе. Опрос проходил с 6 декабря по 19 декабря. В нём было задействовано 92 интервьюированных представителей активной молодёжи, СМИ. Опрос путём рассылки анкеты в электронном виде интервьируемым и получения от них ответа.