І отримував просту відповідь: «Не знаю, жила як усі» Але жила вона не так як усі. Це вже після війни їй здавалося що живе як і всі люди в селі, коли вийшла заміж за фронтовика не знаючи ще, що він, тікаючи з полону два дні просидів у холодній болотяній воді і застудив нирки.
Тож доля нанесла їй ще один удар в додаток до всього, що зазнала у воєнне лихоліття. Поховала чоловіка і залишилася сама у майже чужому селі з трьома малими дітьми (старшим сином та двома близнятами Прим. автора) і старенькими свекром і свекрухою про яких також потрібно вже було дбати.
В дитинстві їй здавалося що доля буде прихильною до неї. Народилася у 1923 році в селі, яке сьогодні злилося з містом Черніговом, в сім’ї, де виховувалися ще троє братів, сім’ї, що без втрат пережила голод 1932-33 років, бо батько працював у Чернігові на підприємстві, де можна було придбати хоч якісь харчі. Перед війною закінчила школу, курси бухгалтерів і як відмінник навчання військкоматом була направлена на роботу під Чернівці у військову частину, що швидкими темпами зводила укріплення на західному кордоні. Не завершили.
В ту ніч чомусь довго не спалося, якась тривога ятрила душу. Тільки но задрімала як почула важкий гул. Виглянула у вікно і в світанковому небі побачила армаду літаків, що тяглися мов зграя вороння на схід. В голову вдарила думка –війна! Затарабанили в шибку! «Насте, Насте, швидко до штабу, евакуація!».
Прибігла до штабу, а там метушня. Швидко за наказом винесли бухгалтерські документи, гроші, завантажили на фуру і тільки-но від’їхали на кілька сот метрів як важкий снаряд розніс на друзки дерев’яну будівлю штабу.
«Дякувати Богові, уціліла» - майнула в голові думка. Відступ, втрата однополчан, поранення в ногу, оточення, вихід з оточення. Оговталась лише під Миколаєвом, куди її, майже знищена, військова частина вийшла з боями. Частину розформували, видали довідку про службу і відправили Настю у рідний Чернігів.Раділа що повертається додому, побачить сім’ю, яка вже мабуть її поховала, бо ж від західного кордону мало хто дістався своєї території. Як не смерть, то полон. Але радість її була передчасна – не знала ще що повертається у вже окупований німцями Чернігів і що старшого брата закатували гестапівці за зв’язки з партизанами, батька покалічили і той помер.
Дісталася додому, встигла закопати пальто, у якому була зашита довідка про службу у військовій частині та не встигла розібратися в ситуації, щоби якось призвичаїтися до того життя. Попала в облавуСхідна Прусія, Кенігсберг, табір.
Продали як скотину бауеру служанкою в домашнє господарство. Доглядала корів, свиней, інколи доводилося їсти те ж що їли і вони. З коровами ночувала і дякувала що хоч вони відносяться до неї не так як господарі. Передавали полонянку від одного бауера до іншого поки не потрапила до німця з Поволжя. Цей на відміну від інших віднісся по-людськи, а запримітивши що дівчина тямуща і вміє готувати дозволив працювати на кухні.Під натиском радянських військ німці почали покидати Східну Прусію, забираючи з собою і невільників.
Так і опинилася нещасна Настя (Омеляненко Анастасія Петрівна Прим. автора) в американській зоні окупації. Кінець війні. Думала, як бути далі? Одні говорили: «Залишайся тут», інші «Вертайся додому». Бажання побачити маму, рідних, туга за Батьківщино перемоглиКордон, Брест, пересильний табір.
Сито НКВС і, як у більшості бранців, дорога на Магадан. Так би і згинула в снігових просторах Колимського краю, якби не побачив її в брестському таборі офіцер, з яким служила під Чернівцями. Врятував, допоміг з документами і відправив до Чернігова.
На все життя вона була вдячна йому.Не знала і не відала, що доведеться все ж таки пожити у Якутському краї, заробляючи з чоловіком на хату, яку хотілося збудувати в селі Смолин на Чернігівщині. Тут і двох близняток народила, Таню і Володю. Старшенький Юрій вже намагався допомагати доглядати малих.
Встигла
повернутися додому, збудувати з
Петром хату і ….залишилася сама з дітьми.
Односельці дивилися на неї по різному
– хто співчував, хто був байдужим, а хто
і шкодив. Пригадала як украли у неї гроші,
коли працювала у сільському магазині.
Помстилися за її принциповість.
Вивела корову, покрила борг, залишивши дітей без годувальниці. Залишила роботу в магазині і подалась на ферму, благо що досвід вже мала з Німеччини. Керівництво помітило її працьовитість, порядність і направило на курси. Працювала, дбаючи про дітей і стареньких Петрових батьків. За трудові заслуги була нагороджена медаллю і цінним подарунком на Виставці передового досвіду у Москві.
Так би тихо і невідомо пройшло б її життя, якби одного разу, вже після розвалу Радянського Союзу, не розповіла про своє минуле. Витягла і показала далеко заховану довідку про свою службу у військовій частині, полон, повернення додому. «Чому ж ви мовчали до цього часу?» - запитую. «Боялася,….Магадану, боялася нашкодити дітям, боялася людських пересудів». «Як же ж так? Ви ж учасник бойових дій, ви заслужена людина, ви ж повинні мати урядові нагороди, заслужену пенсію».
Підняли
документи, розібралися, визнали її
учасником бойових дій, призначили
нову пенсію і нагородили бабу Настю
орденом «За мужність» і
Немає
вже на землі баби Насті, відійшла
її душа у вічність у березні минулого
року, але пам’ять про неї залишиться
надовго, як про людину нелегкої долі.
Автор: Леонід Осипчук
7
 | |||
|
| |||
|
| |||
Читайте также: | |||
| |||
| BB-Code | |
| Ссылка | |
|
||
| Всего комментариев: 0 | |
